Олександр Захаренко.
У селі Сахнівка Корсунь-Шевченківського району є унікальна школа, в якій ще 20 років тому з'явилися обсерваторія, басейн, музей, спортивний комплекс. Причому все це побудовано не завдяки багатим спонсорам, а через те, що у 1959 році до Сахнівки потрапив за розподілом молодий учитель фізики Олександр Захаренко. Він зумів надихнути вчителів школи та сільську громаду на те, щоб люди не шкодували часу та грошей на добру справу.
Як розповів син Олександра Антоновича Сергій Захаренко, реальна вартість двоповерхового шкільного музею становила на час побудови (60-ті роки минулого століття) близько 80 тисяч рублів. У той час районна влада виділила усього 18 тисяч. Звідки ж узялися «зайві» тисячі? «Це люди самі все робили — і стіни зводили, і вікна, двері, меблі... поробили» — розповів Сергій Олександрович.
З приїздом Захаренка до Сахнівки (на той час негазифіковане село, до якого не було прокладено асфальтової дороги) тут почалися дива. То молодий Олександр Антонович перелітає річку на дельтаплані, то конструює моделі літаків та ракет. Рiч у тiм, що Олександр Захаренко все життя мріяв літати, й навіть учителем став частково завдяки тому, що його не взяли в авіацію.
Олександр Антонович зацікавив дітей, які масово почали відвідувати його гурток. А сам учитель твердо вірив: для того, аби чогось досягти, треба мріяти й усе робити для того, щоб ці мрії здійснювалися. Він і дітей своїх — учнів та обох синів — учив цьому.
«Зайняти дітей взимку і влітку, в дощ і в спеку цікавою корисною справою, зайняти так, щоб у них виросли крила, засяяли очі від бажання здійснити мрію, а потім подарувати її людям. У цьому і вбачає педагогічний колектив основне завдання у трудовому вихованні й підготовці дітей до життя», — писав пізніше у своїй книзі «Школа над Россю» Олександр Захаренко. А випускниця Сахнівської школи, журналіст Катерина Таран, згадує свої шкільні роки: «Купаючись у ні з чим не зрівнянній атмосфері творення, ми запускали разом із Захаренком літаки і космічні ракети. Жодна мрія не видавалася нам недосяжною. І з цим відчуттям ми йшли в самостійне життя. На порі — зверніть увагу — був час застою, проте романтичний заряд, який нам дала школа, не розбився об реалії».
Віра Петрівна, вдова Олександра Захаренка, розповіла, що вчителі Сахнівської школи загалом добре ставилися до свого молодого колеги-фантазера. Лише раз до Віри Петрівни підійшов учитель та порадив їй переказати чоловікові, щоб не виділявся, був «як усі». «Я, звісно, розповіла про це чоловікові, — зізналася «УМ» пані Віра, — але Олександр сказав: якщо людина відчуває, що може робити щось більше, то вона і повинна це робити».
Олександр Захаренко не боявся вирізнятися. З його подачі в Сахнівці звели живий меморіал пам'ятi воїнів-односельців, які загинули у Другій світовій війні, школярі та вчителі посадили троянди. Кожен кущ, який посадили в землю, взяту з-під порога загиблого воїна, полили водою з його рідної криниці, а пiд ним поставили табличку з ім'ям загиблого.
Потім — новий фантазійно-фантастичний проект. Школярі вирішили написати колективний лист у майбутнє — з 1967 року в далекий 2017 рік. До листа додали посилку, в яку поклали підручники, малюнки, пресу і навіть лист матері до свого недавно народженого сина. Все це 40 років тому закопали біля школи. Матеріалів, які хотілося зберегти для нащадків, виявилося так багато, що виникла ідея створити Сахнівський шкільний музей.
А потім, коли Олександр Антонович став директором школи, вирішили, що школі потрібний спортивний комплекс. Зводили його, як і музей, методом народної толоки. З 1973 по 1983 роки старшокласники, батьки, вчителі будували критий та літній басейни, обсерваторію-планетарій, класи для занять спортом, музичні та хореографічні кімнати. Але спочатку місцеве начальство ідею будувати спорткомплекс у селі схвально не зустріло. Дружина Олександра Антоновича розповіла, що після того як якийсь начальник наказав закопати котлован під щойно розпочатим будівництвом, у Захаренка стався перший інфаркт.
Татьяненко Світлана — представник Черкаського земляцтва у Києві, член літературного об'єднання «Янталка» — розповіла «УМ»: «Колись нас, п'ятикласників Селищанської середньої школи, повезли подивитися на Сохнівську школу — на планетарій, басейн. Ми були в захваті. А наступного дня понаносили в школу вазонів, купили «серебрянки» і пофарбували нею геометричні фігури в кабінеті математики, пил повитирали. Ми так хотіли, щоб і у нас була така школа, так по-доброму заздрили сахнівським дітям!»
Коли Україна стала незалежною, Олександрові Захаренку не довелося кардинально змінювати свою педагогічну лінію, адже вона базувалася на вічних темах — любові до рідної землі, поваги до свого роду, повазі до учнів та колективу.
«Незалежна Україна як повітря, як води потребує нової школи, яка хоч на крок ітиме попереду суспільства. Нової за змістом, за системою і технологією навчання та виховання — чесної та добродійної, що дасть країні покоління чесне, мудре, порядне, працьовите, яке ніколи не зречеться своєї державності, своєї історії, не зречеться святих істин, справедливості, давніх і нових традицій, дружби і поваги до культури інших народів. Найкращий вихователь грамадянина України — власна правдива історія, культура, традиції нації», — писав тоді Олександр Антонович.
Батько видатного педагога написав чотиритомне дослідження історії роду Захаренків, починаючи з 1800 року. Пізніше ідея роду втілилася в книзі, яку освітяни називають унікальною в педагогічній практиці — «Історію шкільного роду». У цій книзі Олександр Антонович писав про дiтей, які вчилися у Сахнівській школі, їхні сім'ї та подальші долі цих людей.
Коли перестали приховувати відомості про голодомор 1932-33 років, у Сахнівці вирішили по-своєму увічнити пам'ять земляків, які полягли від цього нелюдського акту геноциду. Люди викопали Криницю пам'яті (її ще називають Криницею совісті), а над нею звели зруб у вигляді піраміди. На внутрішній стороні написано від руки імена та прізвища 1100 односельчан, які загинули від голоду. А на верхніх ярусах зрубу висить 400 дзвіночків — в пам'ять про 400 дітей, які не змогли вижити у ті страшні часи.
Олександр Захаренко був одним із засновників Академії педагогічних наук України, кілька років підряд його вибирали депутатом Верховної Ради УРСР. Саме у цей час Захаренко посприяв газифікації Сахнівки та навколишніх сіл.
Олександр Антонович був одним із розробників програми «Школа XXI століття», в якій підкреслював те, що всі діти мають право на однаково якісну освіту, незалежно від того, чи живе ця дитина в селі, чи у столиці.
Тяжко хворий, він зустрів у лікарні своє 65-річчя, дописував свої книги. А у квітні 2002 року Олександра Антоновича не стало.
Віра Петрівна Захаренко переїхала до свого сина в Київ. І зараз удова видатного українського педагога живе в однокімнатній квартирі зі своїм сином, невісткою та двома онуками. П'ятеро людей тісняться на 16 квадратних метрах. Тим часом у Сахнівці поступово вийшли з ладу басейн, обсерваторія. Правда, як розповіла працівник відділу освіти Черкаської обласної державної адміністрації Галина Гаврилюк, держава минулого року виділила один мільйон гривень на ремонт Сахнівської школи. На ці гроші відремонтували дах, замінили вікна на металопластикові, обладнали їдальню та внутрішні санвузли, влаштували душові на першому та другому поверхах, пробурили свердловину для води. Якщо обласна адміністрація знайде ще мільйон-півтора цього року, то можна буде відремонтувати басейн, обсерваторію, побудувати газову міні-котельню, відновити роботу шкільного телевізійного центру. Крім того, протягом цього року Черкаська обласна адміністрація планує встановити пам'ятник видатному земляку в Сахнівці.
Методика виховання Олександра Захаренка близька до методик його видатних співвітчизників — Антона Макаренка та Василя Сухомлинського. Українських педагогів об'єднує традиція, започаткована ще вітчизняними бароковими мислителями Панфілом Юркевичем та Григорієм Сковородою — філософія серця. Сухомлинський у книзі «Серце віддаю дітям» писав про те, що перше завдання вчителя — пробудити у дитини цікавість до світу, який її оточує, тоді й учитися школярі будуть з радістю, і оцінки у них будуть значно кращі, ніж у «школі зубріння». Для пробудження цієї цікавості Сухомлинський проводив уроки під відкритим небом, розповідав під час занять казки, пропонував дітлахам намалювати ілюстрації до того, що найбільше запам'яталося, ставив платівки з класичною музикою — тобто різними методами стимулював творче мислення. Захаренко також був твердо переконаний, що основне для вчителя — «не заважати допитливим творчим дітям і педагогам». «Тільки вчитель, який працює творчо, виховує творчу особистість, так необхідну нині у нашому житті, — писав в одній з останніх книг Олександр Захаренко. — Це вчительська справа — в дитині виховувати особистість, яка здатна не лише мріяти, а й утілити мрію в життя».
З Макаренком Захаренка ріднить те, що обидва педагоги вірили у позитивний вплив праці на дитину. Ще Костянтин Ушинський свого часу писав: «Творець зробив працю необхідною умовою фізичного, морального та розумового розвитку, і саме щастя людини поставив у залежність від особистої праці. Караючи, Господь співчував своєму творінню; посилаючи смерть, сіяв він насіння нового життя. «Трудись!» — сказав він людині».
І якщо Макаренко був змушений залучати вихованців дитячого будинку до роботи на кухні чи в полі (адже грошей, які виділяли на дітей у перші роки радянської влади, не вистачало навіть на харчування, не кажучи вже про ремонт приміщення чи придбання нового одягу для вихованців), то Захаренко просто був переконаний у тому, що дітей, їхніх батьків та вчителів може згуртувати, надихнути висока мета. Мета, заради якої треба щодня трудитися, бо інакше людина не може досягнути бажаного, не займається самовдосконаленням.
«Школа — це маленька держава, — сказав якось Олександр Захаренко. — Вона не може існувати без ідеї, задуму, що захоплює дітей, учителів і батьків. Якщо така ідея зникає й не народжується нова, горе тій установі, школі, державі, бо вона деградує, зупиняється у своєму розвитку. В ній безцільно жити, в ній нудьга і немає прогресу».
Олександр ЗАХАРЕНКО — народний учитель УРСР, член Академії педнаук СРСР. Народився 1937 року в м. Корсунь-Шевченківський. З 1966-го — директор Сахнівської середньої школи Корсунь-Шевченківського району Черкаської області. Організатор авторської школи, один із піонерів педагогіки співпраці. Нагороджений орденом Леніна, орденом «Знак пошани», медаллю А. С. Макаренка, медалями К. Д. Ушинського та «За трудову відзнаку», значком «Відмінник освіти СРСР» та «Відмінник народної освіти України», а за чотиритомне видання «Енциклопедія шкільного роду» про громаду села Сахнівки Корсунь-Шевченківського району його визнано кращим освітянином 2001 року, лауреатом відзнаки «Засвіти вогонь».
За життя Олександр Антонович Захаренко видав дві книги: «Школа над Россю» (у співавторстві з С. М. Мазуриком), «Поспішайте робити добро»; у передсмертний рік написав майже одночасно три книги: «Енциклопедія шкільного роду» (2001 р.) «Поради колезі, народжені у школі над Россю» (2002 р.) «210 шкільних лінійок» (2002 р.)
Нагрудний знак імені Захаренка будуть вручати кращим українським педагогам. Наказ про затвердження Положення про нагородження нагрудним знаком «А. О. Захаренко» нещодавно підписав міністр освіти Станіслав Ніколаєнко. Відповідно до наказу, знак вручатимуть «за особистий визначний вклад у розвиток загальносередньої освіти, змісту навчання та виховання підростаючого покоління». Особлива увага звертатиметься на те, яке місце в роботі цих педагогів та управлінців займає співпраця з батьківською громадою, їхня діяльність щодо перетворення школи на справжній культурний та духовний осередок, йдеться в повідомленні прес-служби Міністерства освіти України.
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
