Мешканці Новодонецького ніколи не називають рідне селище в середньому роді. Тільки в чоловічому: Новодонецьк! І крапка... чи то пак, знак оклику! Справа навіть не в тому, що так коротше. Є в цьому прихована гордість городян, що не відбулися. Адже, за проектом середини 50-х, тут планували збудувати три шахти, а до них — відповідну інфраструктуру, після чого північно-західну околицю Донецького вугільного басейну мало замкнути стотисячне місто-сад із відповідною назвою.
Шахту звели тільки одну, і не надто потужну навіть для тих часів, зате незвичайну. І оскільки вона була першою такою в Україні, назвали її «Піонером». Не в сенсі «всєм рєбятам прімєр», а в тому, первинному, значенні слова — «першопроходець». Між іншим, у перші роки своєї роботи «Піонер» звався не просто шахтою, а гідрорудником — вугілля тут рубали не відбійними молотками і не комбайнами, а водою. Але про технологію — трохи нижче.
Селище не вирізняється архітектурними пам'ятками. Історичні події також обійшли цю місцевість стороною, хоча залізнична станція носить назву Легендарна. Яка саме легенда мається на увазі, невідомо, та й станція, хоча в неї просто впирається головна вулиця селища, адміністративно належить до іншого району. Проте гордості й самоповаги «новодонецьких» це аж ніяк не зменшує. Важко сказати, на чому вона грунтується. Може, на тому, що селище є форпостом «гвардії праці» на крайньому північному заході Донеччини — такий собі вугільний анклав в суто сільськогосподарському регіоні, який звідси тягнеться майже до самого Харкова.
Що стосується особливостей адміністративного поділу, то в перенасиченій містами Донеччині він досить цікавий. Є тут Добропільський район із центром у мiстi Добропілля. Вiдповiдно, є й місто Добропілля із центром... у місті Добропілля. Незрозуміло? Добропільській міськраді підпорядковані ще два міста і два селища, причому «форпост» Новодонецьк розмістився на теренах сусіднього Олександрівського району. На тих же теренах стоять три шахти, що входять до складу ДП «Добропіллявугілля». Й іноді, мабуть, виникають питання.
Наприклад, чиїм коштом ремонтувати дороги, якими переважно їздять на роботу добропільські шахтарі? Або — який бюджет повинен отримувати податок на землю, на якій стоять шахти? Та й у міжбюджетних стосунках «Великого Добропілля» з підлеглими містечками, напевно, виникають тертя. Я розмовляв і з селищним головою Новодонецька Іваном Сахном, і з першим заступником добропільського мера Ігорем Курдею. Перший про непорозуміння нічого не сказав, а от Ігор Іванович згадав, як свого часу зарозумілий Новодонецьк перебрав на себе турботу про своє житло, а тепер начебто усвідомив помилку... Згодьтесь, є підстави для певних роздумів — з огляду на анонсовану реформу місцевого самоврядування. Адже питання не лише в тому, кому адресувати кпини за холодні батареї та діряві дахи. Йдеться ж про те, хто керуватиме відповідними бюджетними коштами... Утім я, здається, дещо відволікся.
Ще один приклад незалежного мислення моїх земляків. На останніх виборах вони, звичайно, в переважній своїй більшості проголосували за Партію регіонів, однак підтримати висуванця цієї партії на посаду селищного голови відмовилися. Обрали самовисуванця, причому не вугільника, а... директора елеватора. Елеватор «прописаний» в Олександрівському районі, хоча розташований він поряд з «легендарною» станцією. П'ять хвилини повільної ходи від найближчого житлового кварталу селища. Івана Васильовича напевне поважають за те, що він не дозволив приватизувати своє підприємство. Колись в Україні було 543 державні елеватори, тепер залишилося 86. Легендарненський — один із цього числа, і можна лише здогадуватися, чого вартувало директорові зберегти його державний статус.
Можливо, гордості нові донецькі навчилися від «старших товаришів» із Добропілля. Там завжди неадекватно оцінювали своє містечко з населенням у 30 тисяч. Хоча «неадекватно» — це якщо дивитися збоку. Якщо ж очима самих добропільців... Місто в радянські часи, наприклад, дуже часто визнавали найупорядкованішим в області. У своїй категорії, щоправда, але на Донеччині таких міст — чотири десятки. А ще «мале» Добропілля, не виключено, — найменше з українських міст, де є тролейбуси. Це благо транспортної цивілізації пустили ще наприкінці 60-х принаймні на рік раніше, ніж у півмільйонній Макіївці.
Сьогодні кожного, хто в'їжджає в місто з боку Донецька, спеціальний стенд повідомляє: «Добропілля — перлина Донбасу». За винятком Донецька подібних гасел ви не побачите ні в Маріуполі, ні в Луганську, ні в Макіївці. У центрі ж Добропілля інший плакат: шахтар у касці тицяє в глядача пальцем й суворо допитується: «Що зробив ти як добропiльчанин?».
Новодонецьк надто вже компактний, аби взагалі заводити тут міський транспорт. Зате в ньому функціонує спортивний комплекс із плавальним басейном. Один — на якихось 6700 жителів. Порахуйте самі, скільки, за такої пропорції, треба було б збудувати басейнів у тримільйонному Києві...
А ще Новодонецьк може пишатися тим, що має єдиний в Україні пам'ятник гірнику-гідромоніторнику. Задля об'єктивності слід зазначити, що в Луганську теж є свій гідромоніторник, однак там він зображений без шахтарської каски на голові й без «коногонки» на лобі. А без цих атрибутів працювати під землею НЕ-МОЖ-ЛИ-ВО! Тому єдиним «справжнiм» пам'ятником рідкісній професії слід вважати новодонецький.
Керує шахтою вже років із двадцять Микола Крещенко. Він і досі залишається прихильником гідровидобутку:
— Я вам скажу, економічний ефект був відчутний. Чим цей метод вигідніший? Зовсім немає конвеєрів, мала енергоємність. Крім того, не треба турбуватися про вибухонебезпечність. А собівартість була навіть нижчою, ніж на «сухих» шахтах.
Микола Олександрович вважає, що відмовилися від методу через розвал СРСР — виробники спеціальної техніки залишилися за межами України. Сусідня гідрошахта «Новодонецька» ще на початку 70-х була реконструйована «на суху». Ще одну, сусідню, гідрошахту — «Красноармійську» — теж потроху реконструювали, поки зовсім не закрили під час славнозвісної «реструктуризації» по-лазаренківськи. А шахта була потужна — давала 5 тисяч тонн вугілля на добу. З приводу того, чому припинили гідровидобуток, цікава думка Геннадія Колодеци, головного інженера НДПКІ «Вуглемеханізація»:
— Однією з причин були дуже потужні пласти вугілля. З іншого боку, почала розвиватися комплексна механізація. Комплекси дали велику продуктивність. На них була налаштована вся промисловість — їй не треба було переходити на нові принципи.
Це суто по-радянськи: «дайош вал!». А про собівартість того «валу» ніхто й не питав. Але час уже розповісти, як працювала гідрошахта. Основний її «інструмент» — гідромонітор — різав вугілля струменем води під тиском 100 атмосфер, воно разом із водою пливло по похилому акумулюючому штреку на подрібнювач. Далі пульпу (суміш подрібненого вугілля з водою) вуглесосами подавали просто на збагачувальну фабрику. Тобто за технологією шахта практично не видавала неочищеного вугілля, а залізниця не перевозила на тисячі кілометрів сотні тисяч тонн пустої породи. Порода залишалася на териконнику.
Слід сказати, на «Піонері» й досі працює гідропідйом — із незворотним збагаченням вугілля. Тому сьогодні, коли в цілому є проблеми зі збутом продукції, «піонерське» паливо на-ура забирають електростанції — після нього ж майже не залишається золи. Микола Крещенко повідомив, що в Новодонецька і Луганська з'явилася нова точка дотику: в одному з цехів об'єднання «Луганськтепловоз» розмістилося виробництво комплектуючих до вуглесосів, які раніше виготовляли в Підмосков'ї.
Те, що гідрошахта забезпечує економічний і відносно безпечний вуглевидобуток — один бік справи. Але є й інший аспект.
— Була така ідея, — розповідає Геннадій Колодеца. — Щоб на гідрошахті використовувався один вид енергії — енергія води. І все зробили на воді: вентилятори для провітрювання виробок, гідросвердло. Комбайни також працювали на гідродвигунах. І навіть у світильниках діяв маленький гідрогенератор.
Комбайн у даному разі мається на увазі прохідницький. А погодьтеся: світильник, що працює на воді, — це круто! Трохи зусиль у даному напрямi — і могли б з'явитися гідробритви або й узагалі принципово нові прилади. Три реальні десятиліття гідровидобутку дали унікальні технології. Гідродвигуни — це одне, а інше — спеціальні покриття труб, по яких подають пульпу. Адже це — неабиякий абразив, а шахтарі навчилися її транспортувати без великих аварій. Зрештою, сьогодні в дію вступають фактори, які можуть знову повернути до життя напівзабутий метод.
— У нас залишилися, в основному, пласти менше метра завтовшки, — продовжує Колодеца. — Під них зробили нові комплекси, але вони разом із вугіллям рубають i частину покрівлі або грунту. Що це за видобуток, коли комбайн рубає 70 см вугілля і 30 — породи?! А струмінь монітора бере тільки пласт. Знову ж таки — безпека. Сьогодні зросла частка викидонебезпечних пластів. Потрібна безлюдна виїмка, а гідромонітор забезпечує роботу в радіусі 25—30 метрів. Тобто гідромоніторник перебуває на достатньо безпечній відстані від місця можливого викиду.
Зрештою, гідромонітор дуже компактний, а тому вкрай маневрений пристрій. Важить від 100 до 300 кілограмів — порівняйте з багатотонними механічними комбайнами. Та й iз точки зору кінематики це винятково проста машина. Є сенс подумати над ідеєю. Тільки недовго — поки є кому поділитися унікальним досвідом.
У Новодонецьку я виріс, і тут досі мешкають багато друзів, які й розказали мені, як виживало селище в скрутні 90-ті. Шахта, даючи роботу, не могла бути годувальницею, бо місяцями не платила грошей. І шахтарі рекордними темпами освоїли натуральне господарство.
Мені довелося побачити на Луганщині десятки шахтарських містечок, де закривалися шахти. Деякі навдивовижу нагадували моє рідне селище — але таким, яким воно було тридцять років тому. Сьогодні воно змінилося. Щоправда, не ззовні, а зсередини. Я маю на увазі двори «казенних» дво- і триповерхівок. Тут і раніше чи не кожен намагався побудувати сарай із «позичених» на шахті обаполів. Але сьогодні то вже не сараї, а якісь середньовічні замки. Тільки не для людей, а для худоби: на першому поверсі живуть паця та птаство; на другому — кролі, на третьому — голуби. Тут же — запас кормів, зібраний по навколишніх посадках (всі вільні ділянки при дорогах розкопані під городи).
Що стосується городів, то вони іноді розташовані за кілька кілометрів по навколишніх селах. А ще нові донецькі добре навчилися ловити рибу. Правда, поблизу немає жодної великої річки або озера, зате є колишні рибрадгоспи. Запитання, чи ці радгоспи залишаються діючими, я з обережності не ставив, та й розмови наші на теми виживання відбувалися ще наприкінці 90-х, а сьогодні у «Піонера», та й загалом «Добропіллявугілля», боргів із зарплатні немає. Що дозволило багатьом перепочити від екстремальної «економіки».
Хоча дехто так втягнувся, що продовжує мотатися по городах і годувати свиней та кролів. Враження таке, що якби шахту закрили, то це мало хто помітив би. А те, що криза минає, підтвердила директорка школи №17 Ніна Коротенко. Вона з гордістю показувала комп'ютерні класи, оновлений актовий зал тощо (як і півстоліття тому, за всі блага цивілізації люди мають дякувати «Піонеру» та його керівництву), а наприкінці заявила:
— Про те, що селище буде жити й розвиватися, свідчить кількість народжених дітей. Тільки в одному кварталі нам цілий клас народили. Тридцять чоловік!
Таємно сподіваюся: може, мої замітки когось наблизять до розуміння феномену нинішніх «донецьких». Я, правда, далеко не в захваті від кримінального забарвлення, яке набув сьогодні «донецький» рух, але ж за певних обставин у нього могло бути й інше забарвлення. Достатньо згадати інтелектуалів з ІСД. Чи це вже тема іншої «пісні»?
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
