Григорій Халимоненко: Творчим особистостям завжди було складно в Україні

      Григорія Івановича Халимоненка — відомого сходознавця, перекладача, професора, доктора філологічних наук — добре знають не лише колеги-науковці, а й численні випускники Київського національного університету ім. Т. Шевченка. За його плечима — майже 40 років творчого та педагогічного стажу. Він є автором «Історії турецької літератури» у трьох частинах, підручників з турецької та азербайджанської мов, безлічі перекладів поетичних та прозових творів грузинських та турецьких письменників. А оскільки 2007 рік є Роком України в Грузії, професор Халимоненко присвячує цій даті свою роботу «Історія грузинської літератури». Свого часу Григорій Іванович пройшов стовідсоткове випробування життям — долю обдарованої дитини-сироти. І ми попросили його згадати ті, вже далекі, роки.

      — Григорію Івановичу, згадайте, будь ласка, свій шлях до здобуття вищої освіти. Чи легко вам було свого часу?

      — Я народився на Чернігівщині. Змалку став сиротою — мати померла, коли мені був один рік, а в п'ятирічному віці втратив батька. Тому «пробиватися», як сьогодні кажуть, мені довелося самому. Я змалку дуже любив книжки, а машинки і пістолети мене цікавили значно менше, ніж інших хлопців. Так само я досить прохолодно ставився до математики. Хоча мені потім казали, що в мене просто не було гарного вчителя, проте все-таки я вважаю, що краще б замість уроків математики я вивчав ще дві-три іноземні мови. На філологічний факультет Київського університету ім. Шевченка я вступав тричі — це були 1958, 1959 і 1960 роки. Вступив із третього разу, і то лише через те, що почала діяти програма Микити Хрущова про пільги для робочої молоді, яка пропрацювала перед вступом до вищого навчального закладу принаймні два роки. На відділенні української філології були переважно діти з сіл, а на російській — київські. Цікаво, що ті студенти, які на вступних іспитах одержали «п'ятірки», дуже часто вчилися на «трійки». А ще на першому курсі відчувалася досить значна різниця у рівні знань: у тих, хто приїхав із сіл, були гірші знання, а в столичних дітей, які навчалися в кращих школах, а вдома часто мали прекрасні бібліотеки, знання були вищими. Проте вже за рік-два київські діти «пригасли», а діти з провінції почали розвиватися. І саме з них, зокрема з покоління моїх ровесників, вийшла ціла плеяда прекрасних поетів, письменників і вчених.

      — А як складалася ваша кар'єра після закінчення університету?

      — Мій шлях у сходознавство залежав певним чином від випадковості долі. Коли я навчався на четвертому курсі, Тбіліський університет запропонував різним вищим навчальним закладам СРСР обмін студентами. І тоді я пішов до декана філологічного факультету Павла Максимовича Федченка і сказав, що хочу поїхати в Тбілісі. І мене відправили на стажування на півтора року — вивчати грузинську мову. Я її вивчав дуже швидко, можливо, завдяки своїй комунікабельності, бо не сидів у гуртожитку, а постійно був серед своїх грузинських ровесників. І коли в учасників програми студентського обміну була зустріч із ректором Тбіліського університету, всі чомусь притихли, а я почав сміливо говорити грузинською. Йому це сподобалося, і він сказав: «Цього хлопця я залишив би в Грузії». Він, можливо, просто пожартував, а я йому у відповідь і кажу: «Я з величезним задоволенням залишуся, якщо ви мене зарахуєте на факультет сходознавства». І він, несподівано для мене самого, сказав: «Добре». Повернувшись до Києва, я отримав диплом, і мене мали відправити за розподілом вчителювати на Донбас. Проте я знову звернувся до свого колишнього декана Павла Федченка (він тоді вже працював завідувачем відділу освіти ЦК Компартії України) і попросив дати мені вільний диплом. І з цим дипломом я поїхав навчатися до університету в Тбілісі. Отак, завдяки щасливому випадкові, я і став сходознавцем. До речі, місце для навчання в аспірантурі, у відділі тюркських мов Інституту мовознавства АН СРСР мені також виділила Грузія.

      — Отже, на вашу думку, якщо талановитій дитині вчасно не допомогти, то вона взагалі не зможе реалізувати свої здібності?

      — Візьмімо, наприклад, народну художницю Катерину Білокур. Вона закінчила лише кілька класів школи. Звісно, хтозна, чи не зіпсував би її талант радянський художній інститут. Проте, з іншого боку, їй свого часу трапився методист із районного будинку культури, який звернув на неї увагу і допоміг їй. Інший приклад — Тарас Шевченко, якому посприяла передова інтелігенція того часу і щаслива зустріч із земляком Іваном Сошенком. Без цього, можливо, з нього був би чудовий маляр. Можливо, він би написав тексти пісень, які сьогодні вважалися б народними. Адже є безліч прекрасних народних пісень, авторiв яких ніхто не знає. Бо в літературі вважається: якщо є рукопис, то є автор, а якщо рукопису немає — це народна творчість. Так могло трапитися і з Шевченком. До речі, є такий музичний твір — Українська симфонія XVII століття. Її автор залишився невідомим. Невідомим тому, що ніхто свого часу не звернув на нього увагу і не допоміг йому.

      — Як ви гадаєте, чи державні програми з підтримки обдарованих дітей можуть допомогти талановитим дітям із не дуже багатих родин реалізувати свої здібності?

      — Гадаю, добре, якщо хоча б 20 відсотків коштів таких програм справді буде спрямовано на розвиток талановитої молоді. Адже здебільшого у нас кого за рахунок таких програм фінансують? Дітей чиновників. До речі, в КПІ висять десятки фотографій переможців міжнародних студентських олімпіад. Ви поцікавтеся їхньою долею. Хтось стежить, що ці переможці роблять після закінчення університетів? Я буду щасливий, якщо всі вони забезпечені в Україні цікавою роботою, зарплатою, квартирою. Інше питання — хто відбирає цих талановитих дітей? Чи до складу таких комісій входять незаангажовані, високоосвічені особистості?

      — Григорію Івановичу, а чи варто талановитій людині йти на компроміс за політичними поглядами, щоб розвивати власний талант, реалізовувати свої здібності?

      — Звісно, багато людей приглушують свої громадянські переконання, і це можна зрозуміти: в Україні завжди складно було творчим особистостям. Одні обирають такий шлях, як Василь Стус, Іван Світличний та Алла Горська. Інші, такі, як колишній директор Інституту літератури Олександр Білецький чи директор Інституту мовознавства Леонід Булаховський, виконуючи в добу сталінізму адміністративну роботу, а, отже, і певною мірою підлаштовуючись, зробили дуже багато корисного для української науки. Але тут немає універсальної відповіді — кожна людина вибирає власний шлях.