Зимове яблуко джазу

      З 10 по 13 січня у Нью-Йорку відбувалося найбільше у світі джазове збіговисько — конференція IAJE (Міжнародної Асоціації джазової освіти). В ній взяло участь зо два десятки тисяч музичної молоді, фахівців-музикознавців, а також класиків жанру і таких «зубрів», як Орнетт Коулмен, Джон Скофілд, Ренді Вестон, Рон Картер, Чарлі Хейден, Дейв Лібман. До Штатів вирішив гайнути відомий український музичний критик, редактор iнтернет-видання notamag.сom, у минулому — головний редактор культового журналу «NOTA» В'ячеслав Криштофович-молодший. З-за океану Вячек повернувся в доброму гуморі, хоча й доволі сонний. Напевно, для гостроти відчуттів, коли вже час було повертатись додому, він примудрився запізнитися на літак і на дві доби продовжив своє перебування в Америці. На зустріч із нами він прийшов в обновці а ля Том Вейтс: коричневому вельветовому капелюсі. «Ти тільки не надумайся в ньому на Троєщину заявитися. Тамтешні пацани не зрозуміють», — жартуємо. Крім цього, гардероб музичного критика поповнили кілька футболок із непристойними написами. Та найбільше кайфує його домашня фонотека, збільшившись на цілу торбегу перфектних альбомів. Офіційного запрошення на конференцію В'ячеслав не мав. Так само, як і переважна більшість охочих відвідати форум.

      — Що за совківські визначення: «офіційне запрошення»? Поїхати на цю конференцію — винятково моя власна ініціатива. А посольство США в Україні дало мені на цю поїздку трохи грошей. Адже бажання відвідати цей захід і розповісти про нього в Україні можна тлумачити як промоушн американської культури на наших теренах.

      — Оце так просто прийшов в амбасаду, і вони дали гроші?

      — Грубо кажучи, так. Сказав, що ось є така конференція і я, по-перше, хочу до Нью-Йорка, а по-друге, професійно цікавлюсь джазом.

      — А чим тобі не подобається формулювання «офіційне запрошення»? Представники ж інших країн, напевно, таке запрошення мали?

      — Ні, у світі зараз усе відбувається інакше. Якщо ти дуже хочеш відвідати аналогічний захід, ти можеш сплатити «бабки» і взяти у ньому участь. Ніхто тобі не завадить. Журналісти мають можливість не платити зайвих двісті п'ятдесят чи триста доларів. Допомоги від посольства мені вистачило на квитки, візу, а також на сплату штрафу за запізнення на літак.

      — Джаз в Україні не можна зарахувати до популярної музики. Це, швидше, елітний напрям. В Америці інакше?

      — Так само, як у нас. Ніхто з освічених людей, які мають нормальний смак і традицію, не скажуть, що вони зневажають джаз. Навпаки, вони всіляко намагаються показати своє пієтетне ставлення до нього. Ставляться до джазу, як до чогось такого «ох!», що визирає з неба, але на спражній джазовий концерт їх не затягнеш. Відмінність між Україною й Америкою у цьому сенсі лише та, що у Штатах значно більше музики, яка надається до визначення «джазова». Загалом же Нью-Йорк — це таке місто, в якому, щоб зрозуміти, що таке джаз, не обов'язково бути учасником конференції. Ця музика там лунає всюди: в таксі, в кав'ярнях...

      — На конференції багато було журналістів iз країн «третього світу»?

      — Якщо ти про Україну, то американці давно вже не вважають її країною третього світу. Насамперед через Помаранчеву революцію. Відповідаючи, що я з України, одразу запитував у людей, чи знають вони, де ця країна. Всі, включаючи таксистів, відповідали ствердно. З пострадянського простору на конференції була ціла делегація з Казахстану, єдина, яка «чудно ворковала по-русски». Мені нічого не відомо про казахську музику, зокрема, про їхній джаз, але думаю, вони були в Америці тільки тому, що не полінувалися. Бо, наскільки мені відомо, з Росії не було нікого. З України я — перший. Загалом же лише студентів з усього світу було тисяч десять, бо конференція присвячена насамперед джазовій освіті. Але, крім студентів і їхніх викладачів, було ще й чимало фахівців і всесвітньо відомих музикантів, за якими ходили з відвислою до підлоги щелепою.

      — Конференція організовувалася більше задля освітньої чи культтрегерської мети?

      — Освітньої. Для людей, які, їдучи туди, мали б знати, що до чого. Якби взяти типового студента нашої консерваторії, він би там почувався дискомфортно. Так само, як більшість наших музикантів, які майже не розуміють англійської. Знання мови на рівні адекватного спілкування — обов'язкова умова, без якої участь у такому заході не має сенсу.

      — У нашому розумінні освітня конференція — це велика зала, сіра нудота, купа обтяжених інтелектом учасників... Як усе це відбувалося в Нью-Йорку?

      — Гості й учасники конференції окупували два готелі: Хілтон і Шератон, які розташовані практично через дорогу один від одного — за рогом від Таймз Сквер. Там люди, якщо їм хотілося, лягали просто на підлогу, підстеляючи під себе що заманеться: хто сумку, хто пальто. Вони слухали музику і спілкувалися практично цілодобово протягом чотирьох днів конференції. Весь час відбувалися виступи, майстер-класи, доповіді, джем-сейшени, концерти тощо.

      — З якими вітчизняними фестивалями можна порівняти цю конференцію?

      — Мабуть, можна порівняти з «Молодістю», на якому одночасно можуть іти три картини. Правда, у Нью-Йорку на конференції одночасно відбувалося п'ять-десять різних заходів. Але кількість тих, хто тусується у кулуарах задля тупо потусуватися, значно менша, ніж у нас. Я не ходив на майстер-класи, бо я не музикант. Але мене цікавили публічні інтерв'ю, які давали такі виконавці-ікони, як, скажімо, Орнетт Коулмен. Або спілкування з Леррі Еппелбаумом. До речі, ми влаштовували лекції Еппелбаума в Україні, це дуже сильний фахівець, працює в бібліотеці Конгресу у Вашингтоні, і саме він знайшов видані торік записи Джона Колтрейна з Телоніусом Монком. Буквально за півгодини, ти тільки встигаєш перевірити, чи вийшли фотки з Коулменом, тебе вже йде Джон Скофілд. Причому у Скофілда брав інтерв'ю бас-гітарист Маркус Міллер. Хто з них двох видатніший у світі музики, я навіть не знаю. Обидва грали у Майлза Девіса. Подібного на цій конференції було вдосталь.

      — Ти, звісно ж, «пісяв окропом» і просив автографи?

      — Жодного. Не люблю автографів. Інтерв'ю теж не брав. У Штатах є два головних джазових журнали: Down Beat та JazzTimes, які й організували ці інтерв'ю, тож і ексклюзивне право на публікацію цих інтерв'ю належить їм. На конференції проводилися так звані блайнд-фолд-тести («тести з зав'язаними очима»), коли музикантові ставлять музику «всліпу», яку він має вгадати, а головне — все про неї розповісти й розтлумачити її...

      — Така собі дегустація вин?..

      — «Дегустація вин», цілком точно! Неймовірно цікаво. Я потрапив лише на одну таку «угадаймєлодію».

      — Що, крім споглядання зірок, тебе найбільше вразило?

      — Розуміння того, що кожен фахівець, який серйозно займається джазом, має власну концепцію цієї музики. Мене зараз просто нудить від загальноприйнятих, так би мовити, масових уявлень про джаз (барабан-саксофон-контрабас-правильні акордики). На конференції у Нью-Йорку я побачив неймовірне розмаїття музики і неймовірну мішанину. Але мішанину дуже якісну. Американці цілий вечір присвятили французам. Коли на сцену вийшов Мішель Легран (бляха-муха!) разом із Рішаром Гальяно (не знаю навіть, чи був колись в історії подібний дует!), деякі американці запитували: «А що, цей сивий чоловік — стандартний джазовий піаніст?» Слухачі можуть не знати, що Легран — автор музики до «Шербурзьких парасольок», іншої неймовірно популярної музики, що він 1958 року заснував оркестр, в якому були одночасно Майлз Девіс, Джон Колтрейн і ще купа зірок... А самому Леграну (і це видно!) цілком байдуже, що про нього кажуть в Америці чи у Франції, чи ще десь.

      — Старенький, мабуть?

      — Ну, доволі старенький. (Сміється. — Авт.). Це, мабуть, некоректно, але він ду-уже старенький! На конференції його відзначили орденом, чи ще якоюсь бідою, за внесок у мистецтво. Але скидалося, що ця нагорода важлива не так музикантові (грубо кажучи, ще одна прикраса для клозету), як людям, які ту нагороду вручали.

      — Тобто «роздача слонів» все-таки була. Нарешті хоч щось, схоже з нами.

      — Справді, вийшов посол Франції, вручив, потиснув руку. Й однак, мало спільного з тими офіційними штуками, які відбуваються у нас.

      — Отже, на конференції ти «наживо», і переважно вперше, побачив багатьох своїх кумирів. Вони виправдали твоє заочне враження про них?

      — Це враження не завжди було заочне, бо в одного я брав велике інтерв'ю, в іншого — невеличке під час прес-конференції, був зачарований концертом ще когось у Києві. А на цій конференції деякі з них примудрилися дуже майстерно награти різного лайна. Хоча було й багато неймовірно приємних сюрпризів від людей, яких я до того не знав. Я двічі заснув у клубі на концерті Патрісії Барбер, але це все одно було дуже кльово. Вона дуже розумна, дуже кайфова й іронічна тітка. Розчарувався, може, тільки в одному концерті.

      — Чи вдалося тобі розширити свої музичні враження відкриттям кардинально нових вимірів сучасного джазу, про існування яких навіть не знав?

      — Ні, нових вимірів я не помітив і не почув. Нічого концептуально нового, як фахівець, я й не міг для себе відкрити — адже існує інтернет, безліч дисків, які доводиться переслуховувати, тож мені вдається стежити, що відбувається у світі зі стилями та напрямами. Інша річ, що відкрив для себе декількох музикантів. На жаль, ді-джейське мистецтво ще в джаз офіційно не залучене, як в обов'язкову олімпійську програму, але це дуже цікаво. Найцікавіше — загальний дух конференції. Якщо в самому Нью-Йорку тобі важко мати нестандартний вигляд, то я навіть не знаю, як потрібно вирізнятися, щоб бути нестандартним у форматі такого форуму.

      — І все-таки, які головні критерії, за якими можна визначити джаз?

      — Як на мене, головний критерій — це «покласти з прибором» на всі догми. Хоча, якщо ти братимеш інтерв'ю у якогось джазового музиканта, то він тобі назве купу догм, які існують у цьому напрямі. Але у кожного іншого музиканта будуть інші догми. Існує величезна кількість різної музики, яку можна зарахувати до академічного «консерваторського» авангарду, а можна — до інді-року з верескливими гітарами. І всі виконавці тієї музики воліють іти під грифом «джаз».

      — Наскільки джазова тематика цікавить центральні американські ЗМІ? Чи висвітлювали цю конференцію провідні телеканали і газети?

      — З цим у них, на жаль, така ж лажа, як і в нас. По-перше, в Нью-Йорку є лише кілька людей, які можуть заробляти гроші джазовою журналістикою. І це не та подія, яка могла б потрапити на перші шпальти.

      — Не помічав якоїсь особливої пильності чи уваги з боку американських полісменів у контексті боротьби з тероризмом?

      — Оскільки я не ходив у Вашингтон-сквер купувати у негрів канабіс, то й жодних проблем iз правоохоронцями не мав.

      — Чи бачив у Нью-Йорку п'яних?

      — Так. (Регоче. — Авт.). У дзеркалі. Взагалі ж усе схоже з нами: у п'ятницю, в суботу ввечері там чимало «веселеньких» людей.

      — Американських народних співають?

      — Ні, пісень не співають, але значно голосніше розмовляють, сімейні пари на підвищених регістрах з'ясовують стосунки. Хоча Нью-Йорк, як мені пояснювали, — це місто переважно для самотніх і доволі молодих (років до п'ятдесяти) людей. Несамовитий ритм життя цього мегаполісу може або неймовірно зарядити, або цілковито виснажити; це перевірка на індивідуальну витривалість.

      — А Київ?

      — У Києві на вулицях на мене іноді тикають пальцями: «Вась, ти пасатрі, прідурак в дліннам краснам шарфє». У Нью-Йорку понти з зовнішнім виглядом та дорогим авто не спрацьовують. Наші ж люди великих зусиль докладають, щоб навчитися ці понти гнати. У нас, хоч як це дико, часто навіть розмір гонорару залежить від твого зовнішнього вигляду, а не від якості роботи.

      — І про що це свідчить: високу культуру, добробут, байдужість?

      — Це свідчить про безперервність американської культурної традиції. Чи безкультурної: кому як більше подобається це тлумачити. В ставленні один до одного ми перебуваємо на тому рівні, на якому американці перебували не знаю скільки десятиліть тому. Може, дехто вважає їхню чемність «фальшивою» — мені однаково, оскільки в такий спосіб вони оберігають власний, а тому і твій особистий простір, чого не зустріти в нас. Зате, коли у Нью-Йорку комусь притримуєш двері, тобі дякують. А в Києві на тебе переважно дивляться як на підпорку, яка виконує свою природну функцію. При тому, що Нью-Йорк вважається містом дуже різких, нечемних, нахабних людей, навіть випадково черкнувшись рукавами чи зачепивши полою пальта, тебе перепросять.