«Декамерон» Боккаччо і Лукаша

      Днями в Національному музеї літератури відбулася презентація нецензурованого перекладу класичного твору з понад 600-літньою історією. Мова про «Декамерон» Джованні Бокаччо: у тому варіанті, в якому прагнув донести його до читача геніальний перекладач Микола Лукаш. Щоправда, як розповів на презентації укладач цього 900-сторінкового тому Леонід Череватенко, себе він називав не перекладачем, а українським письменником («Хіба я гірше пишу, чим Ліна чи Вінграновський і Драч?»).

      «Він знав собі ціну, — каже Л.Череватенко. — Нинішнє видання відрізняється від попередніх тим, що це, фактично, авторський, незаредагований переклад, і видається вперше. Той, який побачив світ у «Дніпрі» і пізніше виходив разів 5—6, і не лише в Києві, але й у Дніпропетровську (видавництво «Січ») і Харкові (видавництво «Фоліо»), це переклад, редагований у «Дніпрі» Оленою Хатунцевою. Я пригадую, що Микола Олексійович був невдоволений тим, як його зредагували. І коли запрацювала комісія з творчої спадщини Лукаша, я про це згадав. І слава Богу, що я знайшов спільника, директора Видавничого центру «Просвіта» Василя Клічака».

      На опрацювання презентованого видання в Леоніда Васильовича пішло кілька років, адже, окрім самого перекладу, тут вперше за архівними даними подана історія творення цього шедевру. Загалом же пан Череватенко займається творчістю Лукаша півжиття («Ви вже стали його біографом», — сказав на презентації Анатоль Перепадя).

      До «Декамерона» Микола Лукаш підступався тричі. Спершу він переклав архаїзованою мовою. Коли зрозумів, що це ніхто не читає, переклав сучасною мовою. Це його також не задовольнило. Опублікований варіант, на думку укладача, «викличе невдоволення деяких наших патріотів чи, навпаки, деяких наших україножерів. У нього була своя концепція мови перекладацтва. Він ненавидів оцю засушену мову, якою друкував переклади журнал «Всесвіт» чи відділ іноземної літератури видавництва «Дніпро». Дещо я наводжу у своїй передмові. Я відкопав його гумористичні опуси – наприклад, «Причинна» Шевченка в перекладі сучасною перекладацькою мовою мала б назву «Ненормальна». Про нього кажуть, що він Моцарт українського перекладацтва, і це абсолютно справедливо».

      Микола Лукаш був нещадним у своїх епіграмах, які він називав «шпигачками». В однойменній книжці, також упорядкованій Л.Череватенком, надруковані дошкульні рядки великого перекладача про відомого в минулому мовознавця-обрусителя Івана Білодіда:

Говорила баба дєду:

«К Бєлодєду я поєду.

Утвержу двомовну мову

І домой вернуся знову».

— Тихше, бабо, не ...,

К Бєлодєду нєт їзди!»