Ніч у музеї,

      Подорожуючи Європою, я намагаюся відвідувати якомога більше музеїв. Наприклад, приїхавши в Париж, звичайно — в Лувр. Дві години екскурсії-пробіжки по музею за 17 євро з туристичною групою створили візію «я бачив Мону Лізу», але приємного піднесення, яке зазвичай з'являється після відвідин «прекрасного», не залишили. Втім відвідувачів у найвідомішому музеї світу стільки, що цілий день у неймовірній штовханині навіть найзатятіший мистецвознавець не витримає. З другого боку, на музей Ван Гога в Амстердамі (10 євро) більше двох годин і не потрібно — полотна генія тут займають лише два з половиною поверхи. А в будинку-музеї Моцарта в австрійському Зальцбургу, крім самого факту існування будівлі, де народився композитор, експонатів yсередині майже немає. Таке ж враження у мене склалося після відвідин будинку, де народився Бетховен — у Бонні. Але дивлячись щоразу на звивисті черги — в даному випадку біля кожного з перелічених музеїв — я щиро дивуюся. Йдеться, звичайно, про вміння європейців із мінімуму експонатів зробити цукерку в привабливому фантику.

      Скажімо, Німеччина вже кілька років переживає небувалий сплеск у музейній справі. Біля величезного «Будинку історії» у Бонні, де, крім сезонних виставок, зібрані дуже цікаві експонати-ілюстрації героїчної історії країни (до речі, відкриває експозицію XX століття кам'яний хрест українського остарбайтера з тризубом, а на вітрині поруч — посвідчення особи іншого) щодня стоять ряди і ряди «Неопланів». Музей фінансується з державного бюджету, вхід — безкоштовний і працює він майже до ночі.

      Живучи в Берліні і переважно використовуючи можливість безкоштовного проходу в майже 180 музеїв міста раз на місяць, я побувала в усіх найцікавіших і найбільших виставкових залах столиці. Звичайно, безкоштовно в такі дні в музеї приходив багато хто. Але забігаючи на деякі з експозицій в будні дні, я дивувалася сотням відвідувачів: які вже там доценти кафедри історії мистецтв чи бібліотекарі в окулярах у роговій оправі — «организованой толпой», сім'ями з маленькими дітьми, за руку з коханими, на інвалідних візках чи в діловому костюмі німці крокують у музеї. Звичайно, не варто ідеалізувати їхній потяг до культурних цінностей — заслуга в такому бумі передусім належить мудрій, до дрібниць продуманій політиці держави.

      До популяризації окремих виставок чи цілих музеїв у Німеччині підходять системно — 11 мільйонів відвідувачів тільки в одному Берліні за 2005 рік чи, наприклад, 100 тисяч чоловік за два місяці в щойно відреставрованому Бодемузеї з неба не візьмуться! Цією політикою у федеральній землі Берлін-Бранденбург займається Музейно-педагогічна служба, яку тепер перейменували амбітніше — Культурні проекти Берліна. Заснована у 1980 році служба мала на меті оживити музейні зібрання, які досі вважали мертвим вантажем. Вона почала розробляти такі методики, щоб — важливе зауваження — КОЖЕН відвідувач музею користувався отриманими знаннями в майбутньому і не почувався тупим після надто наукової екскурсії. Музейно-педагогічна служба розробила проекти для інвалідів, школярів чи, наприклад, для жінок-турчанок.

      Свій перший проект вона назвала «Берлін 500 років тому», а його цільовою аудиторією мали стати не тільки завсідники виставкових залів, а й люди, які ніколи не ходили в музеї. Наприклад, студентів кулінарного технікуму запрошували в бібліотеку, щоб ті шукали там стародавні кулінарні рецепти, за якими потім мали щось приготувати. А закінчилося все оглядом картин із зображеними на них сценами застілля. Те ж саме зі столярами, які вивчали на картинах зображення старовинних меблів, а кравчині — зафіксовані художниками роботи попередниць.

      Геніальною стала ідея «Ночі музеїв» — вона тепер двічі на рік проводиться у всіх більш-менш великих містах Німеччини. Я була на одній з них — у Ганновері. Експонатів неоцінимої мистецької вартості, крім «Чорного квадратa», на заїжджій виставці кубістів не було, але за 5 євро в усі музеї народ валив валом. А вперше ідею «Музейної ночі» теж втілили в життя в Берліні: 14 музеїв міста 10 років тому працювали до другої години ночі (дуже пізній час для країни — скажімо, всі магазини там закриваються о восьмій), ще й із копійчаними квитками. Революційною виявилася і фінансова сторона акції. Раніше в Німеччині теж вважали, що великий культурний проект обов'язково повинна фінансувати держава. «Музейна ніч» стала прекрасним прикладом того, як будь-яка імпреза за умови правильно поставленого піару може сама фінансувати себе тільки за рахунок проданих квитків та супутньої символіки.

      Заслуговує на увагу і робота менеджерів на великих виставках. Ще задовго до появи експозицій у пресі з'являються публікації, на будинках стометрові полотна-реклами, вздовж автобанів прапорці з символікою виставки, а на радіо та телебаченні — розіграші квитків. Менш ніж півмільйона відвідувачів на такі заходи не приходить. Останнім рекордом стала «привозна» виставка із всесвітньо відомої колекції Гугенгайма з полотнами художників XX століття до Бонна, яка тривала до січня 2007-го і була дуже резонансною. Передбачаючи ажіотаж довкола відомих полотен Пікассо, Далі, Шагала чи Кандинського, я вирішила почекати, коли пристрасті спадуть, і прийти на виставку через якийсь час після відкриття, причому вже о десятій, коли відкривається музей. І людей було — не протовпитися! А ми говоримо — не фінансує держава...