1982 року в США вийшла книжка: Олекса Тихий. «Роздуми». У січні 1983 якийсь Вадим Зуєв у статті «Гримасы лицемерия» (журнал «Донбас») цинічно писав: «И только когда логическое развитие антинародной закваски и Копелева, и Тихого привели их — через выезд в Израиль — на задворки Западной Европы, когда, следуя жестоким законам предательства, подписались они под сионистским воззванием в защиту польской контрреволюции, всем стало ясно, какие лютые враги нас окружали». У цей час «на задвірках Східної Європи» від виразки дванадцятипалої кишки, атеросклерозу, анемії, гепатиту й інших тяжких хвороб, можливо, й раку, політв'язень Тихий швидко втрачав вагу (при зрості 178 см наприкінці 1981-го він важив 41 кг). Тричі його возили до тюремної лікарні ВС-389/35, двічі оперували— востаннє на початку 1984-го. На останнє сорокахвилинне побачення з сином Володимиром 19.04.1984 Тихого ввели попід руки, у нього навіть облазили нігті, він не міг сидіти — одні маслаки — але посміхався, був милостивим, згадував Нагірну проповідь Христа. Цей, за висловом Євгена Сверстюка, Дон Кіхот ХХ століття з обличчям європейського президента пішов на смерть так, як його предки йшли на палю.
Уперше Тихого заарештували ще 1948 року за критику виборів. Другий арешт — 15 січня 1957-го за лист до ЦК КПРС із протестом проти окупації Угорщини військами країн Варшавського договору, за «критичні висловлювання про радянську школу». У 1958-му Сталінським (Донецьким) облсудом засуджений до семи років таборів суворого режиму і п'яти — поразки в правах. Покарання відбував у зоні Мордовії, де працював столяром на пилорамі і спілкувався з митрополитом Йосифом Сліпим, композитором Василем Барвінським, знавцем лікарських рослин Володимиром Кархутом, Левком Лук'яненком.
Звільнившись у 1964-му, написав кілька статей про русифікацію Донбасу. Оскільки Тихого до роботи за фахом не допускали, він працював позмінно — монтажником, пожежником, випалював цеглу і мав можливість їздити до друзів по ув'язненню і правозахисників. Був людиною залізної волі, рідкісної толерантності, доброзичливості й виняткової терпимості. Поширював самвидав. Уклав посібник для учителів — збірку висловлювань видатних людей «Мова народу. Народ» і словник покручів українських говорів Донбасу. 15 липня 1976 під час обшуку в Тихого вилучили машинопис збірки «Мова народу. Народ». Після цього його дві доби тримали під вартою «за підозрою в пограбуванні магазину».
У листопаді 1976-го Тихий приїхав до Левка Лук'яненка в Чернігів, де саме був Микола Руденко, підписав установчі документи Української гельсінської групи і став її членом-засновником. Заарештований у лютому 1977-го за проведення «антирадянської агітації і пропаганди» і «незаконне зберігання зброї»: хтось ще під час війни заліпив глиною на горищі сараю стару німецьку гвинтівку. Суд у справі Олекси Тихого і Миколи Руденка відбувся у червні—липні 1977 року в місті Дружківка на Донеччині. Тихому інкримінували статті «Українське слово», «Думки про рідну мову», «Сільські проблеми», «Роздуми про українську мову та українську літературу на Донеччині», текст Декларації УГГ, Меморандум групи. Суд не довів жодного факту наклепу на радянський суспільний і державний лад у статтях і висловленнях Тихого, обмежившись констатацією, що у своїх працях він вказує на «нібито русифікацію в Донбасі». За вироком Тихий отримав 10 років таборів особливого режиму і 5 — заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Місцем покарання був визначений табір особливого режиму ЖХ-385/1, у селищі Сосновка в Мордовії. Брав активну участь в акціях протестів ув'язнених. Так, 52 доби тримав голодівку, розпочату у квітні 1978-го. Улітку 1978-го Олекса Тихий і отець Василь Романюк (майбутній Патріарх Київський і всієї України-Руси Володимир) оприлюднили документ «Історична доля України. Лист українських політв'язнів. Спроба узагальнення», у якому проголошують вищим принципом загальнонаціонального співіснування Загальну декларацію прав людини ООН.
18 квітня 1979-го на 17-й добі чергової голодівки в Тихого почалася виразкова кровотеча. У лікарню його перевели аж через 18 годин iз тиском 70/40. Начальник табору майор Некрасов сказав, що це симуляція. Хірург Скринник перед операцією запропонував Тихому письмово зректися колишньої діяльності, у відповідь Тихий звинуватив його в шантажі. «Жити будете недовго і в муках», — пообіцяв лікар. Після операції Тихий отямився через тиждень. Шлунок був зшитий у вигляді піскового годинника: рух їжі спричиняв біль. Внутрішні шви на тілі розійшлися — утворилася грижа. Але Тихий знову відмовився подавати покаянну заяву. 10 травня розпочався перитоніт. Хірурги розрізали й промили черевину. Того ж дня, перед операцією, Тихому дозволили побачитися з синами Миколою та Володимиром. Лікарі подали документи на актування Тихого з огляду на його загальний тяжкий стан, після чого суд міг звільнити його. Але за межі лікарні ці документи не вийшли.
13 липня Тихого відправили етапом у лікарню м. Нижній Тагіл, невдовзі повернули в Сосновку. У січні-лютому 1980-го Тихий провів у штрафному ізоляторі (ШІЗО) з невеликими перервами близько 40 діб. Карали його за те, що він, за словами адміністрації, «зриває нагрудний знак, не встає, коли заходить начальство, відмовляється від роботи, погано впливає на оточення». Писати про здоров'я Тихому не дозволяли, однак стало відомо, що в нього відкрилися рубці на легені. За деякий час усіх в'язнів особливого режиму, в тому числі й Тихого, етапували на Урал, у село Кучино Чусовського р-ну Пермської області. У таборі ВС-389/36-1 Тихого неодноразово карали за невиконання норми виробітку, відмову поголити вуса. Його кинули на 6 місяців у ПКТ (приміщення камерного типу) «за порушення режиму»...
Коли в'язень загинув, синові Володимирові не дозволили забрати тіло батька: «Якщо будете наполягати, то результати бактеріологічного аналізу можуть показати гепатит, і тоді не заберете його ніколи». Проте всім пам'ятне тріумфальне повернення Олекси Тихого в Київ 19 листопада 1989 року разом iз Василем Стусом і Юрієм Литвином: на перепоховання «особливо небезпечних державних злочинців, рецидивістів» зібралися тоді десятки тисяч людей з усієї України. Указом Президента України від 8 листопада 2006 року за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод Олекса Тихий нагороджений орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).
Олекса Тихий народився на хуторі Їжівка Костянтинівського району Донецької області. Закінчив філософський факультет Московського держуніверситету. Вчителював у школах Приазовського району Запорізької області і Костянтинівського району Донецької (тоді Сталінської) області, потім працював на будівництві, пожежником. Помер 6 травня 1984 року в тюремній лікарні в місті Перм на Уралі.
Нещодавно пресу обійшло повідомлення про наругу над меморіальною дошкою Олекси Тихого на Дружківській міській бібліотеці. Аж ось із села Олексієво-Дружківка надходить лист від Євгена Шаповалова: «Я предприниматель, занимаюсь производством мелкосортных мозаичных железобетонных изделий. Смотрел я на то, что происходит вокруг Тихого, и так стыдно стало за всех нас, за наш Донбасс. А это и моя родина, я ее люблю, как любил Донетчину и Олекса. И вот я сделал ему памятник и установил. А они, власти, пусть теперь объясняют, что произошло. Пусть присвоят себе все заслуги. Главное, что в школе стоит памятник Тихому, память Правде, память Украине, и дети каждый день будут это видеть. А дети — это будущее. Может, они будут хоть немного лучше».
Підприємець надіслав знімок пам'ятника: це розкрита книжка з портретом Олекси Тихого та його словами. І смолоскип. Відкриття пам'ятника було призначене на вчора, 26 січня в Олексієво-Дружківській школі, яку 1943 року Тихий закінчив, а 1954—56 рр. учителював у ній. Цю добру справу підтримують школа, селищна рада, міськвно, журналісти.
Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина, що сенс життя у творенні добра людям, у піднесенні матеріального і культурного рівня народу, у пошуках істини, у боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадянській відповідальності за все, що твориться за мого життя.
Хто я? Для чого я? Ці питання ніколи не покидали мене. Постійно думав над ними, постійно шукав і шукаю відповіді на них.
Сьогодні думаю:
1. Я — українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити і споживати матеріальні блага. Як громадянин СРСР і як «советский человек» і передусім як українець, я — громадянин світу, не як безбатченко-космополіт, а як українець. Я — клітина вічно живого українського на-роду. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний. (...)
Люблю свою Донеччину, її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трудівників землі, заводів, фабрик, шахт...
2. Я — для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я — для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, українських композиторів та акторів.
3. Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюсь ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за долю німих, забитих земляків своїх — донбасівців, за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє.
Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині.
Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки натоптуванням черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.
І чи не злочином годилось би кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелектуальним геноцидом...
— Уживати тільки рідну мову на рідній землі і цим зміцнювати себе і свій народ.
— Не віддавати дітей на науку до дитячих садків і шкіл з російською мовою навчання, добиватися шкіл і дошкільних установ з рідною мовою або вчити дітей самим.
— Відмовлятися від навчання в школах та інших навчальних закладах з російською мовою навчання, добиватися шкіл, технікумів, вузів iз рідною мовою і вчитися самостійно, складаючи екзамени екстерном.
— Спілкуватися рідною мовою не тільки в колі сім'ї, а й на роботі, у громадській діяльності, на вулиці.
— Стримуватися від горілки, лихослів'я, куріння тютюну.
— Відмовлятися від роботи в установах, навчальних закладах, громадських організаціях, де гребують українською мовою, традиціями народу, правами людини.
— Відмовлятися від служби в армії поза межами України і від командирів, котрі не говорять українською мовою.
— Не виїжджати на роботу за межі України.
— Захищати своє право, право інших людей, свободу, честь, гідність, відстоювати суверенітет України.
— Виявляти і розголошувати які б то не були порушення закону, від кого вони не виходили б».
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
