Панорама Монако.
Свою подорож до Словаччини наші друзі розпочали... зi стресу. За кілька днів до старту — вони подорожували власною машиною — з'ясувалося, що в туристичному агентстві безнадійно зник закордонний паспорт. Причому агентство постійно «годувало» обіцянками віддати його завтра і зізналося про те, що документ загубили, в останній момент. Гроші за тур заплачені, відпустка на роботі підписана, а тут тобі така «радість»! Цим героїчним людям вдалося неможливе — за день зробити паспорт, ще за день відкрити візу і таки отримати заплановане задоволення на засніжених горах Словаччини. Співчуваючи їм, ми якнайменше думали про те, що й наша подорож під назвою «Легенди Середземномор'я» розпочнеться так само нервово. З тією тільки різницею, що нам загубили не документи, а багаж. Написавши заяву до відповідних служб аеропорту в Барселоні, ми спробували все ж таки не піддаватися роздратуванню, яке наростало, і повірити в те, що загублений багаж, як правило, знаходять і повертають. Так воно, власне, й сталося. Щоправда, вибачень від італійської авіакомпанії не дочекалися, але вже наступного дня нарешті дістали із привезеної до готелю сумки фотоапарат і розпочали повноцінну подорож Каталонією.
З Барселоною знайомилися ввечері. Першою екскурсією було шоу «Співаючі фонтани». Назва хоч і відповідала дійсності, але не на 100 відсотків. Бо фонтани, які спроектував найвідоміший іспанський архітектор Антоніо Гауді, і які були відкриті ще в 1929 році, не лише «співають», а й світяться. Зміна кольорових підсвіток, сили та напряму струменів у супроводі шлягерів класичної музики — це видовище, що триває близько години, заслуговувало на прикметник «грандіозне». І байдужим шоу води і світла точно нікого не залишило. Причому прояв захоплення був найрізноманітніший. Естетська публіка, переповнена емоціями, кружляла під музику Штрауса. А, скажімо, більш «земні» росіяни раз-по-раз вигукували «божественно!», попиваючи з каністрочки менш відоме, ніж французьке, але таке ж смачне іспанське вино.
Зранку нас чекала ще купа справ. По-перше, треба було зійти на гору Монтжуік і подивитися на Барселону з висоти пташиного польоту. Зійшли і визнали, що місто красиве, яскраве, в ньому багато сонця — температура цієї нереально теплої зими там сягала 20 градусів — і дуже мало висотних будинків. По-друге, мали неодмінно познайомитися з ще кількома символами Барселони, авторство яких також належить Антоніо Гауді.
Якщо треба було б обирати головний символ, то цей вибір перетворився б на справжню проблему. Бо значимість кожного з них для Барселони та Іспанії переоцінити неможливо. Собор Святого сімейства, Саграда Фамілія, будують уже кілька десятків років і, схоже, процес цей розтягнеться ще на більш тривалий час. Адже за угодою, підписаною на початку роботи, будувати його можна лише на пожертви від людей, які приходитимуть до цього собору. Ні державних коштів, ні грошей від спонсорів залучати не можна. Масштаб же будівництва, яке розпочав Антоніо Гауді, уявити можна лише приблизно. Висота найвищої точки цього Собору сягатиме понад сто метрів, на сьогодні зведено лише половину башт, на стінах, які вже й так рясніють барельєфами біблейських персонажів, з'являться нові. Ця споруда, незважаючи на свою монументальність, має стільки окремих деталей, що роздивлятися, вивчати та розшифровувати їх можна протягом кількох годин. До того ж, саме Саграда Фамілія стала справою всього життя Антоніо Гауді. Він будував цей собор абсолютно безкоштовно — на життя заробляв приватними замовленнями (в Барселоні й досі є кілька будинків, які спроектував Антоніо Гауді). А одного дня вирішив ненадовго відлучитися з будівництва, щоб сходити до церкви. По дорозі на старенького — Гауді було тоді вже близько 80 — наїхав трамвай. І оскільки ніхто його не впізнав, архітектора відправили в лікарню для бідних, де йому не надали необхідної медичної допомоги, і він помер...
Ще одне місце на карті Барселони, пов'язане з Антоніо Гауді — парк Гуель, на території якого колись жив архітектор. Саме тут можна до найдрібніших нюансів зануритися в стиль Гауді, оглянувши величезну лавку, що збудована колом. Гаптована побитими кахлями, вона дуже зручна, бо повторює контури фігури людини. Як розповів гід Норберт, Гауді до роботи ставився фанатично, для досягнення мети не шкодував ні себе, ні своїх підлеглих. Останніх він і примушував вдавлювати спинами ще не застиглий цемент, тому ця лавка така комфортна. Мабуть, у той час, коли робітники коригували лавку, сам Маестро викладав побитими кахлями фонтан у вигляді дракона. Кажуть, якщо доторкнешся до нього — у житті тобі неодмінно щаститиме.
Усе побачене та почуте ми осмислювали під час обіду в кафе на набережній — паелья була дуже смачною. Здавалося б, рис із морепродуктами для сучасної людини вже не є стовідсотковою екзотикою. Але смакові якості паельї у Барселоні підсилювала картинка навпроти: пальми стрункими рядами, розкішні яхти, що чекають на своїх господарів, і яскраве сонце, яке іскриться у келиху іспанської сангрії.
До речі, впіймала себе на думці, що набережна в Барселоні схожа на вулички Маямі. Принаймні саме так показують це місто американські кінематографісти. Втім, милуючись цими красотами, в остаточну нірвану впадати не варто. Бо Барселоною вештається чимало циганiв, їх хоч і відселили до віддаленого району, але «на роботу» вони ходять у центр мiста. Теоретично — просити милостиню, а заодно перевірити кишені туристів-роззяв. Взагалі в Іспанії вистачає спеціалістів, які «опікуються» туристами. Переодягнувшись у форму правоохоронців, вони безцеремонно зупиняють автобуси і починають перевірять документи. Потім їх щось «не влаштовує», і вони пропонують «проїхати у відділок». Коли людина відмовляється — перевіряють її речі, навіть портмоне нюхають, з якого потім прогнозовано зникає кількасот євро. А оскільки наші туристи іспанської не знають, англійською ж, як правило, можуть спілкуватися лише з допомогою словника та жестів, то «розвести» їх не так уже й складно...
Наступним після Барселони було містечко Ллорет де Мар на узбережжі Коста Брава (у перекладі — «дикий берег»), де наша група мала перепочити перед марш-кидком до Ніцци. Перепочинок вийшов пізнавальним, причому не лише в історично-туристичному, а й у соціальному плані. Поселили нас у готель, в якому відпочивали кількасот іспанських пенсіонерів. До того ж, пенсіонерів зі стажем, середній вік цих постояльців становив років 75. Після всього побаченого я вкотре поспівчувала нашим стареньким. Адже, починаючи з п'ятої вечора, їхні іспанські «колеги» ведуть активне світське життя.
Святково одягнуті, вони спускалися до холу, грали в карти, вечеряли, замовляючи собі по доброму келиху вина і до опівночі танцювали. На відміну від українців похилого віку, які своє дозвілля зазвичай присвячують моніторингу подорожчання цін на товари і послуги, а також роздумам, як при цьому хронічному подорожчанні зі своєї мізерної пенсії ще викроїти пару гривень на валідол. Але така спокійна старість має свої нюанси — навколишній світ нашим стареньким значно цікавіший, ніж іспанським пенсіонерам. У готелі ми «відкопали» дідуся, який ніколи не чув про Україну. Навіть кодові слова «Чорнобиль», «Кличко», «Динамо» Київ», «Шевченко», «Помаранчева революція» не справили на нього особливого враження — він нерозуміюче мружився, винувато стенав плечима і трішки iнтелектуально пожвавлювався лише при згадці про Радянський Союз.
Залишивши дідуся наодинці зі своїми спогадами, ми подалися до містечка Торса де Мар. У 20-х роках минулого століття тут жив і працював Марк Шагал, але про це з аборигенів мало хто знає. Натомість усі вони надзвичайно пишаються середньовічною фортецею Віла Велла, яка захищала місто з моря, та тим фактом, що колись сюди приїздила Грета Гарбо. Акторці тут навіть встановлено пам'ятник у натуральну величину.
Побувати в музеї Сальвадора Далі я мріяла давно. Здавалося, про легендарного сюрреаліста ми знаємо так багато, що навряд чи якийсь із експонатів може видатися аж занадто епатажним. Але геній Далі прогнозовано злетів над нашою обізнаністю і примусив визнати свою пересічність. Епатаж починається вже в першому павільйоні музею, де відвідувачів зустрічає фантастична композиція, в основі якої стоїть чорний кадилак «Дощове таксі». Якось Сальвадор Далі зауважив, що коли йде дощ, ми можемо сховатися під парасолю або зайти до приміщення, але коли нам, навпаки, хочеться дощу, то що робити тоді? Для такої невідповідності бажання і можливості він і придумав «Дощове таксі», всередині якого йде дощ. Не сам по собі, звісно, а лише коли кинеш у спеціальну щілинку євро.
Музей був заснований у 1939 році, його створював сам Далі і дуже наполягав на тому, щоб відвідувачам нічого не пояснювали, аби вони кожен експонат сприймали особисто, а не через екскурсовода.
І у цій настанові дійсно щось є, адже знамениті шухляди самосвідомості Сальвадора Далі, які він «вмонтовував» у найнесподіваніших місцях картин, навряд чи доречно супроводжувати універсальними коментарями-штампами.
Перлина Лазурового узбережжя Франції Ніцца зачарувала і розчарувала водночас. Під час променаду Англійською набережною серцебиття помітно пришвидшується — вулиця, що розтягнулася на сім кілометрів, обрамлена безкрайнiм морем з одного боку і красивими будинками, в яких у різні часи зупинялися всесвітньо відомі люди, з іншого.
Ніцца — це нереальне, на перший погляд, але все ж таки можливе поєднання курортного шарму, вальяжності, розпещеності з досить структурованим, динамічним щоденним життям. Зранку заклопотані французи поспішають на роботу, діти біжать до школи — повз готель «Негреско», поблизу якого загинула Айседора Дункан, повз музеї Матісса та Шагала, повз будинки, в яких зупинялися Дюма, Ніцше, Аполлінер, Флобер, Віктор Гюго, Жорж Санд, Стендаль, Шатобріан, повз собор святого Миколая, до якого приїздять молитися православні з Франції, Італії, Іспанії... На вулицях у цей період року дозрівають апельсини. І якщо простягнути руку — можна зірвати помаранч просто з гілки, як колись, можливо, це робив Чехов, котрий шукав гармонії та спокою у цьому прадавньому місті.
Враження зі знаком «мінус» — це нечисленні, але «махрові», яскраво виражені бомжі, які серед цієї краси та гармонії почуваються досить-таки впевнено. Вони живуть на лавках, добре, що погода дозволяє (два тижні тому там фіксували +18). Ці не дуже симпатичні типчики мало чим відрізняються від своїх побратимів із Києва. От тільки в Ніцці їх чомусь ніхто не ганяє...
Монако.
Гостюючи в Ніцці, ми встигли не лише виконати всю екскурсійну програму та витратити трохи грошей на розпродажах, а й здійснити кілька марш-кидків до Монако, Сан-Ремо та Канну. Після Монако фраза «живуть же люди!» особисто для мене засяяла новими гранями свого змісту. У мікродержаві, територія якої всього лише дві тисячі квадратних кілометрів, живуть лише дуже-дуже-дуже багаті люди. Причому з 30 тисяч мешканців тих, що мають громадянство Монако — близько чотирьох тисяч. Тут можна купувати квартири (скромненька «двушка» коштує десять мільйонів євро), можна жити і не платити податки за місцем «прописки» (податків у Монако, як відомо, немає — принц Альберт і без них блискуче налагодив функціонування своєї країни), але громадянство отримати можна лише тодi, якщо ви є дитиною монегасків. Вулички в місті настільки чисті, що, здається, можуть позмагатися у стерильності з пологовим будинком. Ціни — просто фантастичні: чашку кави можна випити за п'ятдесят євро. Аби подивитися перегони «Формули-1», один з етапів якої проходить у Монако, треба викласти чотири тисячі євро. І так далі... Воно й зрозуміло, треба ж мультимільйонерам кудись витрачати свої гроші. У казино Монте-Карло, поблизу якого рівненькими рядочками вишикувалися «Бентлі» та «Майбахи», споглядали цікаву картинку: раритетна бабуся років дев'яноста, вся в дiамантах, прийшла зіграти в «однорукого бандита». Вона була настільки старенькою, що не могла втрапити жетоном у щілину, але постійній відвідувачці з готовністю допомогли працівники казино... Програвши свої 5(!) євро, мадам звично полізла до гаманця за грошима для наступних фішок — ось таке воно, дозвілля простих мільярдерів...
У містах чи не найвідоміших європейських фестивалів, Сан-Ремо та Канні, ми затрималися всього лише на кілька годин. Яких цілком вистачило для того, аби зблизька роздивитися майданчики фестивальних подій і пересвідчитися, що на телеекранах все виглядає значно помпезніше. Наш Палац спорту, принаймні за рівнем розкішності, не поступається палацам, де проходять фестивалі у Сан-Ремо і Канні.
А знамениту Алею зірок, на жаль, у повному обсязі ідентифікувати так і не вдалося. Виявляється, почерк більшості всесвітньо відомих акторів настільки підлягає під визначення «як курка лапою», що розпізнати, де чий автограф майже нереально. Ідентифікували Бельмондо, Софі Лорен, Шерон Стоун, а ще... Мікі Мауса, який також залишив відбиток своє лапи. А що, правильно: ця миша — відомий кіноперсонаж, тож має законне право простягнути свою кінцівку Вічності.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
