Герб Кальника.
Кілька куцих абзаців — ото й усе, що можна знайти про Кальник у багатотомній «Історії міст і сіл Української РСР», на сьогодні методологічно та фактологічно вкрай застарілій і до абсурду тенденційній. Наприклад, із довідки ви нічого не взнаєте ні про часи заснування населеного пункту, ні бодай про першу письмову згадку, зате автори справно поінформують, що на момент підготовки видання в селі діяли партійна і комсомольська організації, які нараховували 48 комуністів і 107 комсомольців, а колгосп «Жовтень» користувався 2813 гектарами землі. А от про воістину вікопомні події — згадка ніби між іншим: «У роки визвольної війни 1648-1654 рр. Кальник був полковим містом».
Кому-кому, а мешканцям села, що розкинулось пообіч злиття річок Кальнички і Собу, нагадувати про їхню причетність до славної минувшини не випадає — живою історією тут дихає все. Одразу за південною околицею тягнеться за виднокіл гряда скіфських курганів із двокілометровим городищем, а варто оглянутись — і очі зупиняться на залишках оборонного валу доби козаччини, який захищав підступи до фортеці.
За твердженням місцевого краєзнавця-ентузіаста Віктора Мацька, який веде інтенсивну пошукову працю з кінця п'ятдесятих, за віком Кальник може позмагатися з Вінницею. Уперше він згадується в документах 1460-х років, коли на віленському сеймі король роздавав землі і якомусь Шелібору в переліку інших поселень подарував Кальник. Пізніші письмові джерела доносять звістку, що 1612 року село зазнало трагедії: під час татарського набігу майже все населення або вирізали, або погнали в неволю. Відродився Кальник скоро. Уже в 1625 році землі купила вельможна Ганна Корецька, а зручне стратегічне становище дозволило швидко їх залюднити, бо неподалiк проходила важлива на ту пору дорога, так званий Чорний шлях. Корецька збудувала тут замок, який у майбутньому відіграв важливу роль.
Тож коли наприкінці травня 1648 року передові загони під проводом Максима Кривоноса вступили на Поділля, цей населений пункт був уже чималим містечком. Одна за одною до рук повстанців перейшли фортеці Погребище, Кальник, Немирів, а 1 липня вони вступили у Вінницю. Саме на ту пору і припадає створення полку, спершу названого Подільським. Певний час він називатиметься також Вінницьким, але основна назва, яка закріпиться в історії, — Кальницький (за місцем розташування полкової старшини).
Першими чільниками нового формування були Остап Гоголь (предок письменника) та Іван Федоренко, але незабаром полковницька булава перейшла до одного з найвидатніших діячів Хмельниччини Івана Богуна. Це під його керівництвом Кальницький полк відзначився в найпомітніших подіях національно-визвольної війни, зокрема в Пилявецькій та Берестецькій битвах. Про пов'язану з Кальником драматичну боротьбу пізнішої пори (досить згадати хоча б участь полку в повстанні проти гетьмана Тетері в 1663 році, після чого той наказав розстріляти кальницького полковника Івана Вертелецького) аж до ліквідації в другій половині 1670-х років полково-сотенного устрою України можна писати книги.
Втім кальничанам про минуле розповідати не треба — воно постійно присутнє і в їхній свідомості, і в сучасній топоніміці. Крім уже згаданого оборонного валу, кожний місцевий житель покаже вам «хату Богуна». За переказами, саме в ній мешкали уславлений полковник та його наступники.
Коли ми з сільським головою Павлом Корецьким підходили до цiєї, на перший погляд, звичайної хати, якими масово забудовувались подільські села у сімдесяті-вісімдесяті роки, у мене визрівали й посилювались скептично-недовірливі думки: хата як хата, під шиферним дахом та з цегельною верандою — при чому тут полковник Богун? Тільки коли її нинішній господар Павло Паламарчук запросив переступити поріг і я на власні очі побачив викладені з величезних камінних блоків метрові стіни (гарматний постріл витримають!), незвичне планування з широкими входом до світлиці та до кухні, сумніви почали танути. Остаточно розвіялись вони після того, як до рук потрапила фотографія з виглядом цієї хати у першій половині ХХ століття, ще під солом'яною стріхою та з високими вузькими вікнами — майже бійницями.
Вона перейшла дружині Павла Паламарчука Людмилі у спадок від діда, а до нього теж передавалась із покоління в покоління разом із назвою — хата Богуна. Ясна річ, документальних підтверджень про перебування в ній кальницького полковника немає, але те, що їй справді не одне століття, — безсумнівно. У таких справді жила козацька старшина. Нинішнього вигляду житло набуло років тридцять тому — господар добудував веранду, перекрив дах, розширив вікна, втомившись, як сам розповідає, роздовбувати камінні стіни.
Не менш промовисті і назви сільських кутків, дослідженням яких Віктор Мацько займався спеціально. Наприклад, Різниківка, що знаходиться поза межами оборонного валу, — тут жили різники, яким через санітарні вимоги заборонялось працювати в містечку. На місці Василівки колись лежало поле, і місцева легенда розповідає, що під час одного з боїв тут загинули сотник, його син та зять, і всі вони звались Василями. Пізніше Мацько знайшов свідчення в архівних документах, що 1664 року під Кальником у бою з поляками загинув сотник терлецької сотні Василь, і воно може служити вірогідною вказівкою на корені легенди. Слушними видаються і його міркування щодо походження назви Королівка, яку він аргументовано виводить від імені останнього представника шляхетського роду Корецьких — Кароля, котрий колись повернувся до Кальника після тривалого перебування у шведському полоні.
Але найголовніше, що дісталося від доби національно-визвольних змагань кальничанам наступних століть, — це вольова, незалежна козацька ментальність, яка й надалі проявлялась у переломні історичні моменти. Скажімо, при Коліївщині низка яскравих подій пов'язана з цими місцевостями, зокрема штурм повстанцями кальницького та дашівського замків. Останнього вони взяти не зуміли.
У середині ХIХ століття у Кальнику збудували цукроварню, яка не тільки стала економічним осередком розвитку села, а й притягувала сюди інтелігенцію, передусім людей інженерних та управлінських професій, які приносили в село високий рівень культури та передові ідеї. Можна згадати, наприклад, що на цукроварні працював бухгалтером Болеслав Івашкевич. У його сім'ї в 1894 році народився син Ярослав, якому судилося стати одним із класиків польської літератури новітнього періоду.
Та найяскравіше волелюбні гени дали знати про себе в роки Другої світової.
Є в Кальнику вулиця Братів Западинських, із яких шестеро пішли воювати проти сил Вермахту. Двоє загинули (під Леніградом та під Львовом), інші повернулись, причому військовий льотчик Олександр Западинський прийшов додому із Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу.
Якраз у цих краях утворилось найактивніше на Вінниччині підпілля, а поряд у Шабелянському лісі організували невеликий партизанський загін. Історія тутешнього руху Опору має свої і прекрасні, і трагічні, і досі нерозгадані сторінки. Видана кимось зі своїх, була закатована в гестапо сімнадцятирічна підпільниця Люся Яворська. А смерть одного з партизанських керівників, кальничанина Івана Калашника, досі залишається загадковою: його застрелили через вікно хати 28 лютого 1943 року, коли радянські війська уже стояли на підході. Навряд би це робили німці, які поспішно відступали. Найімовірніше, життя Калашника заважало комусь зі своїх.
Нащадки козаків Кальницького полку проявили себе не лише на боці «червоної партизанки». Уродженець сусіднього Дашева Йосип Позичанюк у липні 1944-го став членом Української головної визвольної ради і ввійшов до складу Головного командування УПА як політичний референт. Загинув у бою неподалік від Жидачева на Львівщині в грудні того ж року.
Щойно зі здобуттям незалежності почало діяти Українське козацтво, як на Поділлі серед перших оголосив про своє відродження Кальницький полк. Зараз його очолює Михайло Баніт. Про сьогоднішній авторитет підрозділу говорить хоч би те, що восени саме в Кальнику відбувались проводи до війська призовників зі всього Іллінецького району. Їх так і назвали: «козацькі проводи».
Проте розповісти мені хочеться про іншу яскраву особистість — про спадкового козака Віктора Мацька. Як стверджує сам Віктор Васильович, він системно відстежив власне генеалогічне древо аж до 1720-х років і з'ясував, що його предки упродовж трьох століть мешкали в цьому селі. Можливо, дійшов би до ще глибшої давнини, але далі вже не зміг розшукати архівних документів. Втішає, правда, те, що в реєстрах козаків Кальницького полку значиться і прізвище Мацько.
Незалежний характер Віктор Мацько демонстрував з юних років. Після школи вступив на математичний факультет Львівського університету, успішно закінчив три курси, аж тут українських студентів послали в Казахстан допомагати на збиранні врожаю. Романтика цілини настільки захопила Мацька, що він покинув навчання і подався працювати в будівельну бригаду — розбудовував цілинні селища. Через кілька років повернувся до Кальника, закінчив освіту, і з кінця п'ятдесятих років викладав у рідній школі математику. Тоді почав вести шкільний гурток походів місцями бойової і трудової слави, грунтовно займаючись пошуковою роботою і залучаючи учнів до живої історії. Пригадує, як водив учнів на скіфські кургани, де читав їм напам'ять Шевченка.
Згодом Віктор Васильович став першим сільським головою, якого обрали в період незалежності.
Нині до хати Віктора Мацька колишні учні протоптали широку стежку. Коли улюбленому вчителеві виповнилося сімдесят, вони ініціювали в районній газеті публікацію про нього обсягом на сторінку. А перед тим пустили по колу шапку — і привезли в подарунок новенький комп'ютер з повним комплектом периферійних пристроїв: «Вікторе Васильовичу, друкуйте книжку!» Тож мусив на схилі літ засісти за комп'ютерні премудрості, заодно навчаючи їздити на цифрових «конях» і майбутніх козаків — онуків Валентина, Андрійка і Катю.
Не можна не згадати і нинішню владу полкового міста — сільського голову Павла Корецького, якого на цю роботу привели досить-таки несподівані повороти біографії. Ще хлопцем він поїхав із села, спочатку закінчив технікум, потім інститут, із дипломом інженера-корабела дійшов до посади заступника начальника Миколаївського морського порту. Необхідність доглянути за хворим батьком привела його ненадовго до Кальника, після чого планував знов повертатись до великих міст. Завадили земляки, які запропонували балотуватись на дострокових виборах сільського голови. Спершу вагався, потім дав згоду — і вибори виграв.
Серйозний менеджерський досвід дозволив Корецькому швидко навести порядок у фінансах, ліквідувати чималу заборгованість перед сільським бюджетом деяких суб'єктів господарювання. На території громади успішно працюють аграрне підприємство, гранітний кар'єр, товариство «Агромаш», лісомисливське господарство, добре знане в усій Україні, тому міцне економічне підгрунтя дозволяє вибудовувати довгострокові плани. Крім поточних витрат на утримання соціальної та комунальної сфери, кальничани спромоглися за цей рік збудувати громадську лазню з басейном, найближчим часом у Будинку культури буде оформлено просторий сільський музей, обладнано спортивний зал. Нічого дивного, що кількість учнів у школі та вихованців у дитсадку впродовж останніх років залишається стабільною, не знижується народжуваність. А це означає, що історичний Кальник у майбутнє дивиться з оптимізмом.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
