Бачити руками

Вусатий нянь

      Інколи батьки трохи розгублюються, коли вперше приводять своїх діток до Олександра Войнаровського. Незвично їм бачити, як незрячий масажист, протискуючи у спеціальному зошиті якісь тільки йому зрозумілі дірочки, занотовує дані про маленького пацієнта. Незвично, як повільно і обережно, завченим маршрутом, підходить він до кушетки... Але розгубленість триває недовго —далі, як правило, з'являється усмішка. Спочатку на вустах малого карапуза, який потрапляє до рук Олександра, а потім і в дорослого, який бачить, як вправно виконує необхідні маніпуляції медик.

      Буває, що дії масажиста не завжди є для малечі комфортними. Але не дозволяє Олександр зосередитись малюку на болю. Бо вже наступної миті уява дитини малює двох півників, які горох молотили, а то й двох веселих «гусів», які жили у бабусі.  Бо «дядя масажист» запросто і віршик може розказати, і пісню заспівати.

      — Відверто скажу: після чотирьох років роботи у Луцькій дитячій поліклініці вже просто не можу уявити себе без оцих життєрадісних янголяток, — зізнається Олександр Войнаровський. — Коли, навчаючись у медичному училищі, я потрапив сюди на практику, то дуже скоро зрозумів, що вже не зможу залишити дітей. Просто горів бажанням працювати тут.

 «Мамо, я тебе не бачу»

      Кожен iз роками виводить для себе якість життєві істини. А частіше просто по-новому відкриває уже добре відомі. «Треба дуже захотіти — і все вдасться», — така життєва мудрість цього хлопця. От тільки в його ситуації оце «треба дуже хотіти» Олександр завжди мусив множити на два.

      У шість років завжди активний і жвавий Саша у дитячому садочку так сильно розбив собі голову, що треба було накладати шви. Швидко загоїлось і швидко забулось. Але через півроку хлопчину став турбувати постійний головний біль. Довелось викликати консультанта зі Львова, везти Сашу в Київ. Виявилось, що на голові у нього утворилась кіста. Хлопчині зробили операцію. Та проблеми на цьому не закінчились. У місці хірургічного втручання стала набиратись рідина. І ні московські, ні київські лікарі не наважувались на другу операцію... Очікування обернулось трагедією. Саша став втрачати зір. Помітили це не одразу.

      — А одного ранку я прокинувся і зрозумів, що нічого не бачу. Ввечері лягав — ще бачив, а зранку... Коли у спальню зайшла мама, я сказав лише одну фразу: «Мамо, я тебе не бачу», — згадує важкі дні Олександр.

      У той момент мама намагалась не схлипувати, але Саша відчув, що вона плаче. Йому теж стало дуже страшно, але його дитячий розум ще не міг збагнути всієї біди. Операцію таки зробили — уже наступного дня. Та було пізно — у рідині атрофувались очні нерви...

Масаж замість уколів  

      А далі було 12 років школи-інтернату для незрячих у Львові. Мама хлопця, Галина Федорівна, поїхала до міністра у Київ і добилась, щоб сина прийняли саме у найближчий, львівський, інтернат, а не в школу в Мукачеві, яка була закріплена за Волинською областю.

      Щотижня мама їздила до сина. Спеціально наймала квартиру, щоб можна було побути разом на вихідних. Гуляли по парку, мама слухала, бачила успіхи Сашка і раділа їм. Він вчився самостійно давати собі раду. Вчився і переконувався, що треба дуже хотіти — і все вийде. Серйозно захоплювався історією, навчився грати на музичних інструментах, куховарити, будував плани на самостійне доросле життя.

      Якось він потрапив на прийом до масажиста. А той виявився незрячим. Через кілька сеансів вони подружились, а Саша вже жив новою мрією: стати масажистом. Курсів масажистів, які пройшов ще в інтернаті, було замало. Але дізнався, що у Генічеському медичному училищі, що у Херсонській області, створено факультет масажистів спеціально для незрячих. Твердо вирішив їхати вступати.

      — Важко було після 12 років, які Саша провів у Львові, відпускати його так далеко ще на три роки, тим паче що інший мій син у той час якраз був в армії, — згадує Галина Федорівна. — Але я розуміла, що то його майбутнє.

      Після Олександра, до речі, у Генічеськ потягнувся цілий ланцюжок волинян. Спочатку Саша «потягнув» за собою свого товариша Івана Кобюка, той — ще когось зi своїх знайомих, а за ними — й інші.

      І зараз 28-річний Олександр Войнаровський — авторитетний дитячий масажист. За допомогою масажу, без таблеток та уколів, разом зi своїми колегами він у буквальному розумінні ставить діток на ноги.

      — Синдром рухових порушень, сколіоз, кривошия, деформації грудної клітки — це лише частина діагнозів, з якими до нас приходять дітки, — говорить Олександр. — У таких випадках масаж може серйозно допомогти.

      Саша переконаний, що найбільша оцінка роботи лікаря — коли його пацієнт стає здоровим. Тому постійно стежить за новинками у масажній справі. Зізнається, що коли бере відпустку, то руки у нього «аж чешуться» — так скучає і за роботою, і за дітьми. Пояснення просте:

      — Я знайшов себе у цій роботі.

      Звісно ж, є в Олександра і мрія.

      — Хочу зустріти дівчину, яка б стала мені дружиною. Щодня, коли працюю з дітьми, мрію про своїх власних... — каже хлопець, і його обличчя «заливає» посмішка.

Василь УЛІЦЬКИЙ,

Олександр ЗГОРАНЕЦЬ.