«Четвірка»: погляд з-за «колючки»

      Нещодавно автор вдруге в житті відвідав Житомирську виправну колонію N4. На щастя, обидва рази на територію цього закладу я потрапляв за власним бажанням — як журналіст. Але й декількох годин перебування «за колючим дротом» було достатньо, щоб зрозуміти сенс фрази, почутої від одного з працівників колонії: «Той, хто працює на зоні, у зоопарку зазвичай не сміється».            

Поруч «довічники»

      Позбавлення волі — річ завжди протиприродна. Усе єство людини здригається, коли цю волю в неї забирають. Скрегіт замків, з яким зачиняються численні залізні двері, лише додає неприємного ефекту. Так само, як і вигляд масивного і довгого (до 30 см) ключа. А ще ж бо до замків на дверях, що розділяють «локалки» (так на зоні називають двір перед гуртожитком), приварені спеціальні довгі труби — щоб засуджені не змогли за допомогою хлібної м'якоті чи іншого спорідненого матеріалу зробити зліпок, а потім виготовити у майстерні ключ.

      У Житомирі відбувають покарання ті, хто вперше засуджений за тяжкий злочин до позбавлення волі від п'яти до десяти років. У цьому списку —  вбивства, розбій, розповсюдження наркотиків... Але виправна колонія N4 — це ще не найбільша «клоака зла». Поруч із цією зоною у Житомирі розташована тюрма, де в числі інших несуть свій хрест і «довічники» (один з яких — сумнозвісний Анатолій Онопрієнко). До довічного ув'язнення з правом амністії через 20 років засуджують за вбивство двох і більше осіб. У таких засуджених життя не відзначається різноманітністю: сон, харчування, двогодинна прогулянка в кімнаті, де замість стелі — «небо в клітинку», читання книжок, розмови зi священиком, телевізор, роздуми над сенсом життя.

      «Кожен «довічник» певною мiрою філософ, — говорить заступник начальника Управління Держдепартаменту з питань виконання покарань у Житомирській області Володимир Діденко. — Часом не ти як співробітник соціальної служби навчаєш їх життя, а вони  повчають тебе. Багато хто з них звертається до Бога...»

Віра i труд «усе перетруть»

      В усі часи (за винятком хіба що епохи радянського войовничого атеїзму) у місцях позбавлення волі було особливе ставлення до релігії. Неволя фізична не може бути перешкодою для свободи думок і віросповідання. У виправній колонії N4 є спеціальна молитовна кімната, де з засудженими проводять бесіди православні священики.  Не забувають і про представників інших  конфесій.  Так, для відзначення одного з іудейських свят прихильникам цієї віри було надано приміщення психологічного центру — кілька кімнат із м'якими кріслами і акваріумом. Звісно, на всіх святах головний напій — чай, адже алкоголь на зоні суворо заборонений.

      «Тут теж може бути нормальне життя, — повідав нам один із засуджених. — Коли перший шок минає, ти потроху адаптуєшся до умов перебування за гратами і починаєш шукати себе. Один знаходить відраду в роботі, інший — у художній самодіяльності, ще хтось — у заняттях спортом».

      Праця — обов'язкова складова «зонівського» буття. Що ж виробляють за гратами? Найпоширеніший стереотип, навіяний так званими блатними піснями, — лісоповал. Але в Україні лісу не так уже й багато. Тому наші виправні заклади спеціалізуються на більш прикладному виробництві. Наприклад, у Житомирській колонії виготовляють тротуарну плитку. І на вироби «made in zona» є попит.

      Але праця, якою б корисною вона була, без нормального відпочинку кому завгодно наб'є оскомину. За чинним законодавством, засудженим щодня повинно надаватися дві години вільного часу. Відпочивати можна по-різному — прогулюватися територією «локалки», читати чи дивитися телевізор. Але є й організовані види дозвілля — в основному це спорт і художня самодіяльність.

«Чорнобривці» вітчизняної «колючки»

      Пригадую, під час першого візиту до колонії мене здивував різнобарвний квартет, який ми застали за репетицією у тамтешньому клубі (до речі, клуб на території виправного закладу передбачений «штатним розкладом»). Солістом  квартету був чорношкірий хлопець, який співав по-українськи (здається, то була пісня «Несе Галя воду»). Ще один представник африканського континенту грав на гітарі, а вже бас-гітарист і барабанщик були громадянами України. Хлопці грали досить непогано, в усілякому разі, незгірш багатьох самодіяльних ВІА застійних часів.   

      А взагалі, іноземців можна зустріти майже в усіх установах пенітенціарної системи України. Під час останнього відрядження «на зону» я був свідком того, як до Володимира Діденка підійшов громадянин Болгарії і поскаржився, що він уже вкотре пише листа до посольства своєї країни, але до нього так ніхто і не навідався. Діденко взяв у засудженого папери і обіцяв особисто надіслати їх до посольства.

      «Американці чи німці зазвичай відразу ж приїжджають до своїх громадян, якi опинилися за гратами, — пояснив ситуацію пан Володимир, —  а от представники посольств країн колишнього соцтабору реагують набагато повільніше».

      І ще одна згадка з цього приводу. Коли у 2002 році я зайшов до спортзалу Житомирської колонії, то враження було таке, ніби  опинився на території американської тюрми. Навколишня картина дуже нагадували кадри голлівудського фільму: кремезні темношкірі «качки» красиво і легко піднімали штанги й гантелі.  Один із хлопців зовні виглядав ну майже як чемпіон із культуризму — широкі плечі, виразні рельєфні м'язи... Як виявилося, він був родом із Нігерії і свого часу навіть працював в охороні президента своєї країни, при цьому сам професійно займався бодибiлдiнгом і єдиноборствами. Заняття бодибiлдiнгом на зоні можна було продовжувати, а от боротьба, бокс, дзюдо чи карате — заборонені.

Спортивна ресоціалізація

      Головним (і обов'язковим для всіх) фізкультурно-спортивним заходом є ранкова зарядка. Проходить вона під музику і за своєю формою майже не відрізняється від аналогічної процедури у школі чи дитячому таборі. Окрім того, засуджені на зоні можуть займатися й деякими іншими видами спорту — футболом, баскетболом, настільним тенісом, шахами, шашками, важкою атлетикою. А ще в Житомирській колонії щорічно проводиться спартакіада. Принаймні ми на власні очі бачили у тамтешньому спорткомплексі (він складається з тренажерного залу, кімнат для гри у настільний теніс та шахи, а також роздягальні з душем) Дошку пошани, куди вписані імена переможців минулорічних змагань.

      «Візитівкою» ж колонії (саме таку характеристику дав один із засуджених) є легкоатлетичний крос, який традиційно проходить 9 Травня — на День перемоги. Дистанція пролягає територією промзони і має всі необхідні атрибути — старт, фініш, стрілки поворотів. Перед кожним гуртожитком — на «локалці» — обладнані  невеличкі спортмістечка: з турником, брусами, простенькими тренажерами. У деяких «двориках» є й майданчики з футбольними воротами — там проводяться матчі між командами різних гуртожитків.

      Спорт як засіб впливу на засуджених активно застосовується з початку дев'яностих років. «Піонерами» у цій справі були так звані  червоні зони — тобто виправні заклади, де реальна влада належала адміністрації. Адже в радянські часи було і безліч «чорних» зон, де бал правили кримінальні авторитети. Кажуть, зараз в Україні, на відміну від Росії, «чорних» зон майже не залишилося. Та й класичних «злодіїв у законі» у місцях позбавлення волі сьогодні навряд чи зустрінеш. За словами співробітників Держдепартаменту з питань виконання покарань,  зараз за гратами частіше всього опиняються  не кримінальні авторитети, а наркомани й так звана кислотна молодь.   

Тут лише коти жиріють

      Побутові умови в житомирській зоні хай і не найгірші, але й комфортними їх назвати важко. Якщо у новій багатоповерховій  будівлі гуртожитку більш-менш просторі кімнати, то у старих двоповерхових приміщеннях тіснувато. Двоярусні ліжка стоять настільки щільно, що двом чоловіках розминутися у проходах між ними важко. Кількість мешканців у кімнатах теж різна: є приміщення, розраховані на 30 чоловік, а є — на 120. До речі, вікна у деяких кімнатах на дві третини засклені матовим склом, тобто подивитися на двір, який і так не надто відрізняється мальовничістю, можна, лише видершись на тумбочку чи стілець.

      Побували ми і в харчоблоках. Звісно, раціон тамтешніх мешканців мало чим нагадує меню навіть поганенького ресторана. Основні страви  — супи, каші, компоти... Щоправда, у холодильниках є і м'ясо з рибою. А от фрукти до раціону не входять, основний постачальник вітамінів — овочі. Втім поласувати смачненьким засуджені все-таки мають можливість — на території зони працює продуктовий магазин. А ще засуджені мають право на триденні побачення з найближчими родичами. На території колонії є навіть дитячий майданчик.

      ...І на закінчення — одна лірична деталь. На території колонії нам траплялися на очі досить вгодовані коти. Хто-хто, а ці істоти, здається, ніскілечки не переймаються своїм перебуванням за дротом. Звичні до великої кількості людей, вони грілися на сонечку й підставляли спинку кожній простягнутій руці. А ще там багато голубів. Засуджені залюбки підгодовують їх крихтами хліба. І навіть найсуворіші обличчя світліють. Спостерігаючи за людиною в таку мить, хочеться вірити, що насправді вона має велике і добре серце...        

Олексій ГОНЧАРУК.

      Вагiтнi у зонi, пологи пiд конвоєм, дiти, народженi за колючим дротом... У найближчих числах «УМ» читайте спецрепортаж iз чернiгiвської жiночої колонiї.