Ігор Павлюк: У поета має бути Біографія з великої літери

      На відміну від інших співрозмовників «Київських зустрічей», з Ігорем Павлюком ми зустрілися не в Києві, а неподалік, а саме — в Ірпені, на території Будинку творчості Національної спілки письменників, де Ігор проживає вже третій рік. А ще він живе в потягу, оскільки його сім'я залишилася у Львові. Про справи родини, поезії і про те, як українському поетові звести в Україні власний дім, ми розмовляємо за пляшкою червоного вина, яку розпиваємо безпосередньо на території Будинку творчості, біля корпусу, де колись жив Олександр Довженко. І нечасті перехожі, які бачать чоловіка й жінку з пляшкою біля пенька цієї зимової, хоча весняно-осінньої доби, не звертають на нас уваги — очевидно, ця картина є природною, звичною для цих місць.

      — Ігоре, ти став сиротою мало не в день свого народження. Як ці трагічні обставини визначили долю українського поета?

      — Не знаю... Може, і поетом не був би, якби мама — спочатку медсестра, потім учителька молодших класів — жила. Я давно відчув, що маю бути на цьому світі за себе і за неї, вічно двадцятишестилітньої. Я вже пережив її на чотирнадцять років (дивне відчуття...), адже вона пішла на Той світ через десять днів після того, як привела мене на світ, через фатальну новорічно-святкову безпечність лікарів — я народився на новорічні свята. Після мами зосталася хороша бібліотека і її музичний інструмент — домра... А мамою я протягом усього свого дитинства називав бабу Тетяну — мамину маму, переселенку на Волинь із Холмщини, яка разом із моїм дідом, прабабою і прадідом і виховували мене, а оскільки всі вже були старенькими, то біля моєї колиски часто стояла труна... Тому я і досі дуже важко переношу похорони. Глибоко поранений горем, мій батько жив із старшою на півтора року сестричкою Тетяною окремо. Хоча дивна річ — сиротою я себе по-справжньому відчув уже десь у тридцять із чимось років, коли якось на самоті прийшов на мамину могилу: люди і природа берегли мене, інакше, може, і не вижив би, адже із сімнадцяти років зостався зовсім самотнім... У школі був хуліганом і відмінником (золотим медалістом) водночас — непоганим спортсменом, що разом із романтичною вдачею та відсутністю реальної допомоги рідних по крові повело мене до престижного Ленінградського вищого військового інженерного училища, куди я вступив у 1984 році. З тих пір дуже ціную братство по духу.

      — Тобто ти поповнюєш вагомий відсоток українських літераторів передперебудовчої доби, які здобули технічну освіту?

      — Я не закінчив військового училища, провчився там тільки два роки, хоча у школі був більше фізиком, аніж ліриком. Так принаймні мені здавалося. Любив мотоцикли. А тут, у Петербурзі, у вісімнадцять років уперше відчув у собі якийсь космічно-пронизливий нездоланний потяг-протяг до поезії. Писав удень і вночі: про зорі, про діда, бабу, ліси, поля, золоті тополі, білих коней... і, незважаючи на те, що вчився добре, цей навчальний заклад відкривав великі перспективи працевлаштування й кар'єри (запуск ракет у космос), твердо вирішив — буду лише поетом, українським. Надсилав свої вірші додому, в районну газету, де журналістка Раїса Олексюк вчасно мене підтримала (дай Бог їй здоров'я), вперше надрукувала, писала мені листи. Як я радів тим першим публікаціям!..

      — І тоді ти залишив військове училище?

      — Так. Хоча це було дуже складно. Звідти не можна було піти так, як із цивільного навчального закладу. Треба було обгрунтувати в рапорті причини мого рішення залишити інженерні війська СРСР. По тому були чотиримісячні бесіди з працівниками ідеологічного відділу, які клято переконували мене не залишати училища, аргументуючи це тим, що Лермонтов також був військовим. Але я затято не здавався, і після експертизи Ленінградської філії Спілки письменників СРСР, яка визнала мене поетом (світ не без добрих людей!), мене відправили потягом у Забайкальський військовий округ, як засудженого, будувати дорогу через тайгу.

      —То чому ж тебе туди відправили? То було якесь ув'язнення чи просто служба в армії, якої в радянські часи було просто неможливо уникнути?

      — То була служба в дисбаті-автобаті. Я був незвичайний «прізивнік». Разом зі мною працювало в тайзі багато чеченців, естонців, грузинів. Про це трохи в моїх романах «Вирощування алмазів», надрукованих у журналі «Кур'єр Кривбасу» за серпень, вересень 2004 року та «Мезозой» (там само у жовтні — грудні 2005 року). Дуже підтримували мене листами та посилками колишні колеги-курсанти з училища, деякі шляхетні офіцери, один із яких сказав, даруючи томики Шевченка, Єсеніна, Лермонтова і... кульок печива: «Ти, Павлюк (чомусь із наголосом на першому складі), протів Сістєми пошол — тєпєрь дєржись». Я завдяки поезії-молитві і молитві-поезії, якої навчили мене вже покійні на той час рідні по крові, і підтримці рідних по духу тримався, особливо коли допікав п'ятдесятиградусний мороз і всуціль зеківська атмосфера. Збирався добровольцем піти в Афганістан, але через десять місяців у тайзі захворів ревматизмом, і Горбачов звільнив мене вже з госпіталю. До сих пір тримаюся. Хоча саме тоді зрозумів «Закон життя»:

Наш дух дорожчає, здорожений.

Але не Ви мені Суддя.

Я можу бути переможений

Лише законами Життя.

      — Отже, на початку своєї поетичної кар'єри, ще в молоді роки, ти заплатив досить високу ціну за можливість займатися улюбленою справою, а саме українською поезією?

      — Я люблю поетів, здатних на вчинок, а не тих, які мавпують, вербалізують пластмасову дійсність, пишучи бездушні верлібри, досягаючи висот версифікації (це і комп'ютер вміє). Справжній митець доводить свою готовність і вміння у житті відстоювати те, про що пише. Всі інші — писарі, а не письменники. Тому найбільші Поети для мене творці світових релігій — Христос, Будда... які зробили те, що проповідували. Ми ж лише ченці майбутніх богів. А поезія для мене не «кар'єра», не «улюблена справа», а щось таке релігійне, енергетично необхідне — як кисень, музика, написана словами, коливання між звуком і смислом буття.

      — Тобто, якщо виділяти три виміри в житті літератора: особистість, публічний імідж та тексти, то для тебе...

      — То для мене ці три виміри є нерозривнi. Я проти брехні у творенні публічного іміджу, і я за те, щоб поетичне слово підтверджувалося вчинком. Я переконаний, що в поета має бути Біографія з великої літери. Біографія — як найкращий його твір. Саме з фотографії, біографії та бібліографії (тексту) народжується легенда про Поета.

      — Але ж, окрім біографії, у поета має бути й освіта.

      — Обійшов хто півсвіта — в того вже є освіта... Кх-кх. Це мій щойно рожденний експромт. Із Забайкалля я повернувся на рідну Волинь, хотів працювати на заводі і вступати на філфак, але журналісти місцевої рожищенської «районки», які друкували мої вірші, рекомендували мене кореспондентом «районки» сусідської — ківерцівської. Готуючись вступити до Київського університету на факультет журналістики, випадково (?) познайомився зі своєю майбутньою дружиною, яка навчалася у Львівському університеті, і тому змінив свої плани — поїхав туди ж, на журналістику, яку закінчив із відзнакою у 1992 році. Через кілька років у Київському Інституті журналістики захистив кандидатську дисертацію на тему «Митець — Влада — Преса: історико-типологічний аналіз». Дружина зосталася викладачем на рідному факультеті, я працював у релігійній пресі, в науково-дослідному центрі, в Інституті франкознавства Львівського університету, а після того, як Микола Григорович Жулинський запропонував роботу в Інституті літератури, третій рік живу в поїздах між Львовом, Києвом, Острогом... самотію тут, в Ірпені. Суцільна драматична поезія.

      — Але ж у Львові у вас є дім.

      — Квартирка на дев'ятому поверсі панельного будинку на околиці Львова, яку я виміняв із доплатою на порожню дідівську волинську хатину на початку 90-х. Були борги... жили в гуртожитку з двома доньками. Допомоги чекати не було звідки — і я подався на заробітки у Нью-Йорк, де працював «монахом» у стильному пивбарі Нью-Йорка. Подорожував екзотичними районами Америки — аж до Мексики. Борги повіддавав. Але те, що називають душею, і далі чекало чогось, манило кудись... до Дніпра.

      — А тим часом Борис Олійник намагається вибити для тебе помешкання в Києві. Про це писала «Літературна Україна».

      — Таких людей-поетів, як Борис Олійник, на жаль, уже майже не зосталося. Врешті як і таких поетів-людей у час глобальних попси і торгу. Київ манить мене давно, адже це правда, що поети народжуються у провінції, а помирають у столиці. Дай Бог здоров'я Борисові Іллічу, лірику від Бога Леонідові Миколайовичу Талалаю, які не лише добрим словом, але й ділом стараються підтримувати мене в Києві, ще й той же Микола Григорович Жулинський, Володимир Яворівський, мої колеги з Інституту літератури, друзі-письменники. А далі — доля. Її не обманеш.

      — Є ще й Шевченківська премія, на яку ти висуваєшся цього року...

      — Я знаю, що в українській пресі з'являються іронічні оцінки цієї найвищої премії України. Над нобелівками, оскарами теж іронізують, як правило, ті, хто їх недостойний... Сам люблю здоровий сміх, компанію, але моя природа і прадідівське виховання не дозволяють іронізувати над корінням і цвітом, тоді життя взагалі втрачає сенс, тому вважаю, що то національна честь — отримати Шевченківську. Її лауреатами є багато гідних людей, хоча їх визначає не сам Тарас Григорович, а живий Комітет, переважну більшість членів якого я поважаю як митців і як людей.

      — Та й навіть якби її в якийсь містичний спосіб таки присуджував сам Шевченко, це б ні про що не свідчило.

      — Свідчило б... Тут головне по-здоровому розділити для себе Боже і кесареве, Боже і людське і не таїти гріха, не лицемірити. Як номінант, скажу: премія така, як ми, як духовне життя наше. Знаю, що присудження цієї премії не робить письменника знаменитим у широких колах і навряд чи сприяє розкупівлі його книг. Але це проблема не премії як такої, і тим більше не великого світового поета Тараса Шевченка. Це наші пороблені і задавнені хвороби росту.

      — Ігорю, ти дуже цікаво і натхненно говорив про Біографію поета, про Біографію з великої літери. Ти почав свою поетичну кар'єру з конфлікту з системою, із якого вийшов переможцем. А що тепер? Працювати «монахом» в Америці цікаво, але це вже не конфлікт із монстром, а боротьба за виживання. Що змінилося? Здрібнів ти як особистість, чи така зараз епоха, яка вимагає не боротьби, а виживання?

      — Щодо моєї особистості — тут не мені судити. Я, слава Всевишньому, нічого не вкрав і не вбив. Занадто часто думаю про смерть, тому ніжно, кровно люблю життя, за яке заплачена найвища ціна — рання смерть моєї мами. Але відчуваю, що пристрасті здрібніли. Навіть такий цикл є у книжці «Магма», поданій на Шевченківську — «Поет. Реквієм»:

Сльозокров потекла,

Наче пісня по шаблі горбатій,

Бо вдавився комфортом

Останній природний поет.

      Так, наш час хоче не мужності й шляхетності, а «вміння крутитися». Але попри неприхований цинізм нашої доби, для мене й досі ідеалами (не плутати з ідолами) залишаються «некомфортні письменники з біографіями»: Хемінгвей, Джек Лондон, Сергій Єсенін, Байрон, Тарас Шевченко, Євген Плужник, Євген Маланюк, Василь Стус... Якби зараз був запит суспільства не на естрадну не-поезію, а на поета як публічну особу, це б змінило стратегію мого життя. Але... але... попри все і вся, наперекір усьому, в «епоху не для поетів» я таки стану «поетом для епох»!

      — Тобто поетам-попередникам було легше?

      — Чому легше?.. Адже нині час вегетаріанський. А як було поетам 20—30-х років!.. А поетам-воїнам!.. Найгірше для митця — байдужість суспільства, його суєтна меркантильність, а біль — то Бог, біль ушляхетнює. Відчуваю містичний інтуїтивний зв'язок із поетами минулого. Багато пишуть про психологію творчості. А мене цікавить фізіологія творчості, порівняльний аналіз зовнішності поетів. Мені десь у 19 років корисно було довідатись (люблю читати книги про митців — того ж Анре Моруа), що мій зріст і колір волосся, шкіри такі ж, як у Байрона... Виявляється, 90 відсотків поетів світу, яких прийнято називати великими, мали від природи золотаве волосся, середній зріст, були чутливо-сором'язливими і гордими водночас. Звідси й парадокс геніальності. Пишу дослідження на тему історичної фізіології творчості.

      — А як ти взагалі оцінюєш стан поезії в сучасному українському суспільстві?

      — Він не такий і жахливий, якщо порівнювати зі станом в інших країнах, де вона вже загалом в анабіозі, в комі (це я помітив як учасник міжнародних поетичних фестивалів). У США поезія (музика, писана словами) застигла у хмарочосах, у яхтах, у кемпінгах, у комп'ютерах, у Європі пахне аптекою-музеєм... Ще не все, здається, сказала Азія та Євразія. А щодо того, що в українській літературі так звана дрібна тусовочність, «свої» хвалять «своїх», чужих або лають або принципово не помічають, то так воно, певне, було завжди, так воно і в політиці, на жаль, зараз — здрібніння, ожиріння, маргінес, бажання жити «по-модньому, по-хранцузьки»... Час відсіє полову. Для вічності тусовки нічого не означатимуть.

      — Ти вже пишеш не лише поезію, а й прозу, а також наукові праці, викладаєш у ВНЗ... маєш усілякі громадські навантаження у Спілці письменників. Але в першу чергу відчуваєш себе поетом?

      — Поетом. Прагну своє життя також опоетизувати. Моя проза — також... поезія, тільки старішого, розрідженого ритму: проезія (такий термін я придумав). Для поета все поезія. Хоча сьогодні я не зміг би емігрувати з України, тому що як поет я там не потрібен, а для мене це значить — зайвий як людина. Тут же моя лірика все-таки комусь — ліки для душі. Тому мені тут добре жити, страждати, радіти — і не так страшно вмерти. Радий, що прожив уже сорок весен. Для лірика — це вже осінь.

      — Але я бажаю тобі ще жити й жити! Тепер у буржуазному світі поети живуть довго. Є багато чудових поетів, які не загинули ні в 37, ні в 42. Видатні поети, які визначили поетичне обличчя ХХ століття, жили й живуть довго, а в ХХІ, як Бог дасть, житимуть іще довше...

      — Дякую. Будемо жити довго і красиво... в пам'яті нащадків.