Ірина Краснянська: Гімнастика дала мені набагато більше, ніж відібрала

      Гадаю, не помилюсь, коли скажу, що з усіх українських спортсменів першого ешелону новорічні й різдвяні свята чи не найбільше люблять представники спортивної гімнастики. З тієї простої причини, що лише в цей період вони мають можливість хоча б декілька днів провести в родинному колі. Адже решту часу наші майстри карколомних сальто перебувають якщо не на змаганнях, то на олімпійській базі у Кончі-Заспі — єдиному в Україні місці, де створено належні умови для тренувань.

      Але тривають гімнастичні канікули недовго. От і цього разу вже 8 січня чоловіча і жіноча команди майже в повному складі зібралися на черговий тренувальний збір. Щоправда, не в залі олімпійської бази, де якраз розпочався ремонт, а в Республіканському вищому училищі фізичної культури, що на вулиці Матеюка. Саме там і відбулася розмова кореспондента «УМ» із чемпіонкою світу 2006 року Іриною Краснянською.

      Насамперед я поцікавилася долею рослин, котрі Іра вже давненько вирощує у своїй кімнаті на олімпійській базі.

«Юні гімнастки дуже люблять гратися в церемонію нагородження»

      — Вазони залишилися в Кончі-Заспі, — каже моя співрозмовниця, — а доглядати за ними я попросила працівницю готелю. Але трохи хвилююся за їхню долю, тому якщо ремонт затримається, то, напевно, найбільш цінні екземпляри перевезу сюди.

      — А з чого почалося твоє досить незвичне як для спортсменки колекціонування кімнатних рослин?

      — З дощу. Якось стояла біля вікна у коридорі готелю, на вулиці мрячило, настрій був сумний, і погляд мимоволі зупинився на квітці, що росла поруч. Я подумала: колись це була маленька зернинка, потім — паросток, його пересадили у горщик із землею, доглядали, поливали і нарешті з'явилася така краса. І мені самій захотілося зробити щось подібне. Роздобула саджанці, купила землю, горщики. Невдовзі в готельному номері у мене був уже цілий зелений куточок. Тепер от хочу купити книжку і дізнатися назви рослин, які є в моїй колекції.

      — Про гімнасток іноді кажуть, що в них не буває нормального дитинства: замість ляльок, «класиків-секретиків» — суцільні тренування. Ти згодна з такою думкою?

      — Абсолютно не згодна. Спортом я займаюся з раннього дитинства і поза гімнастикою себе майже не пам'ятаю, але в моєму житті були і ляльки, і «класики». По-справжньому серйозні тренування почалися лише років з десяти. А до цього канікули я зазвичай проводила у бабусі, в селі на Черкащині, де ми з двоюрідною сестрою влаштовували найрізноманітніші ігри, часом такі, що вся хата ходором ходила. Коли ж потрапила до юніорської збірної, часу їздити у село вже не було.

      Але й на спортивній базі знаходили можливості для ігор. Юні гімнастки, наприклад, дуже люблять грати «у церемонію нагородження» — викликають одна одну на імпровізований п'єдестал пошани, вручають нагороди.

      Та й узагалі я люблю гімнастику в усіх її проявах. Люблю навіть просто доторкатися до снарядів, слухати, як скриплять бруси чи гудуть пружини батуту. Навіть запах магнезії люблю — це такий порошок, яким ми натираємо руки й снаряди і який весь час літає у повітрі залу.

      — А ще гімнасткам заради спортивних висот часто доводиться жертвувати навчанням...

      — Коли я почала їздити на тренувальні збори і змагання, через що доводилося пропускати школу, батьки (а вони в мене обоє з вищою освітою) сказали: «Якщо ти хочеш продовжувати займатися гімнастикою, повинна ставитися до тренувань дуже серйозно, як до своєї основної роботи». Тільки не подумайте, що ми зовсім не вчилися. Спочатку я ходила до школи, розташованої поряд з олімпійської базою, потім якийсь час учителі самі приходили до нас на уроки. Але в основному вчитися доводилося самостійно. Тут багато залежить від тренера — цікавиться він твоїм внутрішнім світом чи ні. Мені у цьому плані пощастило, оскільки Інна Миколаївна Коробчинська, під керівництвом якої я тренуюся вже багато років, була вимогливою до мене не лише в залі — змушувала писати диктанти, вчити вірші.

      До речі, я дуже люблю поезію Шевченка, знаю напам'ять багато його творів. Напередодні чемпіонату світу-2006 в данському Орхусі Інна Миколаївна, щоб трохи відволікти нас від нав'язливих думок, навіть влаштувала в команді щось на кшталт конкурсу читців, у якому я посіла неофіційне перше місце.

      Єдине, про що жалкую, — що досі не вивчила до ладу англійської мови. В закордонних поїздках частенько відчуваю сором з цього приводу. Але я зараз займаюся з репетитором, тому, сподіваюсь, англійська для мене ще не втрачена. Чи я для неї.

«Потрібна спортивна злість, як у Хоркіної»

      — Поговоримо трішки про справи власне спортивні. Після чемпіонату світу в тебе був ще один важливий старт — фінал Кубка світу в Бразилії, де ти виступила не надто вдало. Чому?

      — Однозначно сказати важко. Як і на чемпіонаті світу, в Сан-Паулу я виступала у фіналі на брусах і колоді — це мої традиційно сильні види. Начебто була й непогано готова, але обидві вправи виконала не найкраще. Можливо, завадив тягар відповідальності, що після перемоги на чемпіонаті світу став більш відчутним. А може, мені й справді, як каже тренер, не вистачає спортивної злості. Взяти, наприклад, знамениту Світлану Хоркіну — навіть перебуваючи не в надто гарній спортивній формі, вона вміла розізлитися на себе, суддів, суперників і показати фантастичний результат. Мені в цьому сенсі до неї далеко. Утім у мене ще є час попрацювати над характером...

      На щастя, в Бразилії мене підстрахувала Даша Згоба, яка стала бронзовою призеркою у вправі на брусах.

      — У Сан-Паулу цілу купу нагород зібрали господарки змагань. Невже вони і справді настільки сильні?..

      — Відтоді як жіночу збірну Бразилії очолив Олег Остапенко, клас майстерності бразильських гімнасток виріс надзвичайно. Нам залишається лише вкотре пожалкувати, що Україна втратила такого спеціаліста.

      До речі, Олег Васильович, попри те, що вже шість років працює за кордоном, досі переживає за українську гімнастику. Він нас прекрасно зустрів у Сан-Паулу, допомагав порадами. І місцева публіка всіх українських гімнастів зустрічала дуже тепло. Взагалі, я в захваті від бразильських глядачів. Раніше думала, що бразильці, крім футболу і самби-румби, більше нічого й знати не бажають. Але, виявляється, серед них є й справжні фанати гімнастики — обидва дні змагань пройшли під акомпанемент співів, гри на музичних інструментах і шалених аплодисментів.

      — З минулого сезону у гімнастиці діють нові, багато в чому революційні правила. Ти вже звикла до них?

      — Правила в нашому виді спорту міняються постійно, «революції» траплялися й раніше. Просто зараз оцінки виставляють за іншим принципом — верхньої планки, якою завжди була оцінка 10,0, тепер не існує. Спочатку було важко навіть приблизно вираховувати, яку ж оцінку за виступ тобі мають поставити, але тепер уже трохи звикли.

      А взагалі, хоч би якими були правила, результат завжди залежить від двох показників — складності вправи і чистоти виконання. Суддівський чинник, звісно, теж важливий, але ображатися на суддів — то останнє діло. Для кожного гімнаста найсуворіший арбітр — він сам.

      — Розпочинається передолімпійський сезон. Що ти від нього чекаєш?

      — Головний старт 2007 року — чемпіонат світу у Штутгарті, де розігруватимуть путівки на Олімпійські ігри. Сподіваюсь, наша збірна без проблем потрапить до дванадцятки найсильніших, що дасть право виборювати у Пекіні командні нагороди. У будь-якому разі, судячи з виступу на минулій світовій першості, потенціал у збірної України є.

      Але нам потрібно побороти певний страх перед суперницями. Адже в Орхусі в кваліфікації ми були третіми і, здається, самі злякалися власного нахабства — як так, що ми обійшли самих румунок і росіянок? Цей страх, очевидно, і завадив у фіналі виступити більш успішно. Хоча п'яте командне місце за нинішнього рівня конкуренції — теж непоганий результат.

Борщ для коханого — справа наживна

      — У листопаді тобі виповнилося 19. Як довго ти ще збираєшся змагатися?

      — Останнім часом граничний вік у жіночій гімнастиці помітно виріс. Хоркіна залишила спорт у 25 років. 31-річна Оксана Чусовітіна й досі виступає на пристойному рівні. Є й інші менш вражаючі, але гідні поваги приклади. Тому ветераном я себе не вважаю.

     Хотіла б продовжити тренуватися й після Олімпіади в Пекіні, але це залежатиме від багатьох факторів, в першу чергу — від здоров'я. У 2005 році я захворіла на гепатит А й надовго вибула зi строю. Лікарі тоді навіть радили мені зовсім залишити спорт. Мені й зараз страшно стає від згадки про те, як тяжко і довго я відновлювалася після хвороби. Тому в новорічну ніч я побажала собі і своїм подругам по збірній перш за все здоров'я.

      — На закінчення — дещо філософське питання. Якщо покласти на одну шальку умовних терезів навички і вміння, які тобі дала гімнастика, а на іншу — ті, яких вона тебе позбавила, що, на твій погляд, переможе?

      — Відповідаю навіть не задумуючись — гімнастика дала набагато більше, ніж забрала. Це тільки стороннім здається, що ми, окрім крутити сальто, більше нічого не вміємо. Насправді заняття гімнастикою дає досить багато корисних, як для життя, навичок. По-перше, гімнаст — це вже сама по собі непогана професія. Представників нашого виду спорту залюбки беруть на роботу до цирку, в ансамблі сучасного танцю, інструкторами у фітнес-клуби.

      А є ще «побіжні» навички. Наприклад, ми з дитинства вміємо робити собі макіяж і зачіски, адже на змаганнях треба виглядати красиво. Мама не завжди є поруч, а тренера на всіх не вистачить. До речі, у мене є «рожева мрія» — після закінчення спортивної кар'єри спробувати відкрити власний салон краси.

      Знаємо основи масажу: спостерігаючи за роботою професійного масажиста, й сама потроху вчишся. Або взяти, наприклад, уміння раціонально запаковувати валізу — у цій справі я дам фору кому завгодно (сміється).

      Але найголовніше — гімнастика, як і будь-який інший вид спорту, робить людину організованою. Справжній спортсмен ніколи не запізнюється, вміє правильно розподілити свій час.

      Нарешті, завдяки гімнастиці я об'їздила мало не півсвіту. Бачила Ніагарський водоспад, Ейфелеву вежу, Букінгемський палац, купалася в Атлантичному океані, блукала вулицями Бангкока, каталася на найкрутіших у світі американських гірках, які самі «янкі» чомусь називають російськими, хоча я сумніваюся, що в СНД є настільки ж «карколомні» атракціони...

      Ну а негативний наслідок, здається, лише один — я до цього часу не вмію куховарити. Шити, вишивати, прибирати — будь ласка, а от готувати — ні. Мабуть, через те, що в готельному номері особливо каші не звариш.

      Утім коли я зустріну чоловіка своєї мрії і вийду заміж, то, гадаю, швиденько ліквідую цю «білу пляму» у своєму вихованні (сміється).

Світлана НАКОНЕЧНА.

ДОСЬЄ «УМ»

Ірина Краснянська

Професійна гімнастка

      Народилася 19 листопада 1987 року у Вологді (Росія). Невдовзі разом з батьками переїхала в Черкаси.

      Перший тренер — Алла Красовська.

      Чемпіонка світу 2006 р. у вправі на колоді. Володарка срібної (командна першість) та бронзової (бруси) медалей чемпіонату Європи 2004 р.

      Неодноразова чемпіонка України. Учасниця Олімпійських ігор 2004 р. (четверте місце у командній першості).

      Заслужений майстер спорту України. Виступає за ДСТ «Україна» (Черкаси).

      Студентка Харківської академії фізичної культури і спорту.