Селянам наказали жити краще. Вони б і раді, але не знають як

      До 2015 року українські аграрії мають давати державі у півтора-два рази більше продукції, ніж вони виробляють нині. Такі дані містяться в загальнодержавній програмі соціально-економічного розвитку українського села —своєрідній «Конституції» всіх, хто трудиться в агропромисловому секторі. Проте найбільший скепсис у фахівців викликають не цифри, а сам підхід — надто відірваний від сільських реалій.

      Логіка, на перший погляд, зрозуміла: 50 млн. тонн зерна, які вітчизняні хлібороби будуть змушені вже невдовзі насипати в державну комору, це краще, ніж нинішні 34 мільйони. Так само і майже чотири мільйони тонн м'яса дозволили б забезпечити сировиною переробні підприємства ефективніше, ніж нинішні 2,5 мільйона. Щоправда, ситуація у багатьох галузях наочно демонструє принцип «не в кількості щастя». Так, найбільші біди молочної промисловості України не від того, що молока мало (торік здали трохи більше 13 млн. тонн, а запланували на період світлого майбутнього 20 мільйонів), а від того, що воно неякісне. Цукровий буряк (заплановане зростання на третину, до 30 млн. тонн) і зовсім став уже «валізою без ручки»: продукт хоч і стратегічний, але його висока собівартість у поєднанні з перевиробництвом готової продукції вже котрий рік тримає цукрову промисловість на межі виживання.

      Та якщо фахівців щиро дивують високі планові показники, то шляхи одержання гігантських врожаїв для більшості з них — явище зовсім незрозуміле. Левова частка агропромислового сектору нині перебуває у приватних руках, а в умовах вільного ринку «дружні» поради влади на тему, чого і скільки сіяти, виглядають цілковитим моветоном. Вибираючи між двома методами — наказати трудящим збирати більше чи створити їм умови для ефективної роботи, — уряд пішов легшим, звичним для нього, шляхом адміністративного тиску.

      «Точні цифри можна одержати тільки після моделювання, враховуючи такі параметри, як, наприклад, кількість і кваліфікація робочої сили, система оподаткування, параметри зовнішньої торгівлі. Під час роботи над програмою, наскільки я знаю, таке моделювання не здійснювали. Тому наведені результати — це не більше, ніж думка авторів», — вважає керівник аналітичного центру Української аграрної конфедерації Володимир Лапа.

      Програма розвитку, вважають експерти, потрібна. Її головне завдання — бути стратегічним документом, який би визначав перспективи галузі на середньострокову перспективу, врегульовував притаманну нашій державі законодавчу невизначеність. Коли, скажімо, за півмісяця до початку року керівники господарств не знають, на яких умовах вони працюватимуть: чи буде продовжено пільговий режим тощо, це вже нікого не дивує, але діяльність товаровиробників паралізовує ефективно.

      «Треба розділити соціальні й виробничі аспекти, — продовжує Володимир Лапа. — Нині соціальна політика держави в сільській місцевості впроваджується вкрай неефективно. Скажімо, видатки на інфраструктуру  здійснюються цілою низкою міністерств і відомств: МінАПК, Мінтрансом, Міністерством освіти. Координація є вкрай низькою, а отже, вести мову про позитивний результат не доводиться.

      Найдієвіші критерії сільськогосподарського виробництва — це конкурентоспроможність і якість продукції. І саме навколо них має «обертатись» державна політика. На жаль, такої чіткої і акцентованої спрямованості в урядовому документі ми не побачили».

      Ідея-фікс нинішнього Кабміну — квотувати і ліцензувати все, що росте на землі й колоситься під сонцем, — на жаль, отримала постійну прописку і в програмі. «Ліцензувальна» ініціатива уряду, за оцінкою Світового банку, позбавила Україну в нинішньому році сотень мільйонів доларів. Якими можуть бути збитки в найближчі роки, сказати важко.

      «За ситуації, коли ніхто в державі не може скласти балансу сільськогосподарської продукції, коли ми маємо по декілька балансів тільки державних, не кажучи вже про експертні оцінки, вводити квотування чи ліцензування — це нонсенс, — стверджує керівник аналітичного центру. — Тим паче що перспектива аграрного сектору України є не тільки у внутрішньому споживанні, а й у експорті».

      Величезна проблема — слабо розвинена система якості й безпеки української сільськогосподарської продукції. Вітчизняні стандарти досі, на жаль, не враховують світових чи європейських вимог, у тому числі стандартів Європейського співтовариства. І кожному, хто має намір експортувати продукцію високого ступеня переробки до розвинених країн, на кордоні неодмінно поставлять низку гострих запитань: якою є методологія контролю продукції, чи врегульовано в Україні, нарешті, проблему обігу генетично модифікованої продукції, чи позначено на етикетці детальний список інгридієнтів? І до того часу, поки покупці не отримають на них чіткої відповіді, про експорт доведеться забути.

      «Навіть якщо ми вступимо до СОТ чи зони вільної торгівлі, то результати цього кроку щодо сільськогосподарської продукції будуть досить умовними», — переконаний Володимир Лапа. Проте очевидних бажань врегулювати ці суперечності в урядовому документі не видно.

      ...Сільськогосподарська галузь через свою специфіку надзвичайно інертна: якщо ми нині займемось її реальними проблемами, то результат зможемо побачити не раніше, ніж через півтора-два роки. А тому збагнути, коли агропромисловий сектор нарешті вийде з кризи, доволі просто —через два сільськогосподарські сезони після того, як ми почнемо ліквідовувати його «вузькі місця». Нині влада, очевидно, вирішила, що аграрії ще можуть потерпіти. Село ж традиційно сподівається на краще.