«Праця» не потрібна?

      За часів Союзу школам для уроків «праці» видавали куб лісу, цвяхи, виділяли гроші на ремонт шкільних майстерень. Тепер же Анатолій Дудченко, вчитель трудового навчання Київської школи №306, змушений сам шукати деревину, з якої його учні виготовляють кухонні качалки і дощечки для нарізання хліба, ручки для інструментів та інші вироби. «Часто ми з учнями підбираємо старі рами і вікна, — розповідає пан Анатолій. — Їх викидають на смітник заможніші родини, які можуть собі дозволити вставити нові». Обладнання майстерень тепер ремонтують самі вчителі праці.

      Заробити на дитячих саморобках сьогодні практично нереально, адже навіть виконані з великою майстерністю шкільні вироби на міських ярмарках продають за копійки. Ці гроші простіше й справедливіше віддати дітям, які ці речі самі зробили. «Ось якби школи тісніше співпрацювали з підприємствами, — роздумує Анатолій, — то можна було б просити у «шефів» відходи виробництва. А якби ми були забезпечені матеріалами, то можна було б і роботою гуртка займатися».

      Але не лише відсутність матеріальної бази турбує вчителів трудового навчання. Останні кілька років, за словами Анатолія Дудченка, учні все менше цікавляться «прикладними» видами праці, їх приваблюють нові інформаційні технології. Шкільні адміністрації починають скорочувати кількість годин, відведених на уроки трудового навчання. Як правило, залишають один урок на тиждень для 5—7 класів і зовсім «звільняють» від цих уроків старшокласників. Але у Державному стандарті галузі «Технології», ядром якої є трудове навчання, на вивчення цього предмета відводилось не менше двох годин на тиждень. «Одного уроку на тиждень, — каже пан Дудченко, — вистачає лише на те, щоб пояснити учням, що ми будемо робити і як це робиться. На реальне виконання поставленого завдання часу просто не вистачає».

      Крім того, у деяких школах залишають лише одного вчителя праці, тоді як класи, як правило, діляться під час уроку на «дівчачі» та «хлопчачі» групи. Тож і доводиться вчителю розриватися між слюсарною майстернею і класом, у якому дівчатка вчаться вишивати чи куховарити. В результаті уроки праці перетворюються на «дурдом», у дітей формується несерйозне ставлення до предмета, а замордований учитель отримує мізерну зарплату за невелику кількість годин. Через нестачу годин учителі трудового навчання змушені брати на себе викладання фізкультури, інколи — історії, географії чи навіть працювати завгоспами.

      До редакції надійшов лист від керівників районних методичних об'єднань учителів трудового навчання Києва, підписаний 15 прізвищами. Вчителі-методисти звертаються до міністра освіти та науки Станіслава Ніколаєнка, який неодноразово говорив про потребу повернути престиж робітничим професіям, а також про нестачу кваліфікованих робітників на українських підприємствах. «У структурі шкільної освіти немає іншого предмета, ніж трудове навчання, який би мав такий величезний потенціал iз профорієнтації», — наголошують учителі праці.

      Уроки трудового навчання не лише знайомлять учнів із народними традиціями (писанкарство, художнє випилювання та розпис виробів, вишивання, виготовленя традиційних іграшок), а й дають необхідні практичні навички в електроприладах, спосіб обробки того чи іншого матеріалу. А робота руками розвиває моторику дитини та розвантажує дитячу психіку, перенапружену ускладненою шкільною програмою.

      Викладачі-методисти трудового навчання просять Міністерство освіти прослідкувати за тим, щоб для уроків праці виділяли хоча б дві години на тиждень, передбачені держстандартом. Вони звертають увагу на недостатнє фінансування предмету, тому часто школи не можуть дозволити собі утримувати майстерні у належному стані, а діти не мають умов, щоб успішно оволодівати практичними уміннями та навичками.

      Проблемою є те, що клас дозволяють ділити на групи лише тоді, коли в ньму вчиться не менше 28 учнів. При цьому в майстернях найчастіше є не більше десяти обладнаних робочих місць. Та й кількість дітей у класах останнім часом скоротилася. Тому, вважають вчителі, ці норми застаріли, варто запровадити нові, за якими клас можна ділити на групи, коли в ньому навчається 18—22 учні.

      Педагоги переконані, що піднімати авторитет учителя та трударя треба не славослів’ям, а конкретними діями, спрямованими на покращення умов праці, матеріальної бази навчальних закладів, реального підвищення заробітної плати, соціального захисту.

Богдана СОРОКА.