Хрест князя Володимира

      Усі знають відомий пам'ятник на київській Володимирській гірці: князь Володимир тримає в руках величезний хрест — символ хрещення Русі. Але як міг виглядати справжній хрест, яким хрестилися київські князі? Здавалося б, на це запитання сьогодні відповісти дуже складно. Бо після численних воєн і лихоліть, які пережив Київ за тисячі років існування, до наших часів дійшло вкрай мало княжих регалій. А певна частина автентичних речей з часів княжої доби перебуває за межами України, в зібраннях відомих світових музеїв.

      Цікаве відкриття здійснили на початку ХХ століття українські вчені, професори Харківського та Одеського університетів Якiв Смирнов та Iван Линниченко. Вони віднайшли іменний хрест, який належав київському князеві. Проте почалася  Перша світова війна, а потім у Радянському Союзі запанувала ера «войовничого атеїзму», про знахідку, яка на думку радянських іделогів, мала не історичний, а релігійний зміст, забули. Утім сьогодні відкриття знову є сенсаційно актуальним. Адже з листування між професорами Смирновим і Линниченком стає очевидним, що вони знайшли іменний хрест, виготовлений з гірського кришталю, датований XIV століттям, що належав великому київському князеві Володимиру Ольгердовичу! Причому знайшли вони його не в Росії, не в Польщі і навіть не в Литві, а... у далекій Вірменії. Смирнов і Линниченко все своє життя присвятили вивченню стародавньої історії Київської Русі. Тому важко повірити, що вони могли помилитися в належності унікальної знахідки. У зачиненій для загального відвідування скарбниці патріархату Вірменської церкви в Ечміадзині, де й знайшли хреста, зберігаються унікальні історичні і релігійні цінності майже з усього стародавнього світу. Деякі реліквії налічують тисячу і більше років, і в кожної з них є своя незвичайна історія. 

      Відомо, що великий київський князь Володимир Ольгердович правив Києвом у 1362—1395 роках. За часи його правління Київ відроджується і знову стає одним із значних торгових міст Європи, розширюються межі його князівства і чисельність приєднаних до нього міст. Саме тривала литовсько-польська доба, однак князеві Володимиру вдавалося провадити незалежну від Литви державну політику і зберегти традиції Київської Русі. Син великого князя литовського Ольгерда (Альгирдаса) і княгині Марії Вітебської, Володимир був хрещений за православним звичаєм і отримав ім'я Василь. Що, як бачимо, відповідає напису імені на вищезгаданому срібному обрамленні кришталевого хреста. Відомо також, що князь Володимир Ольгердович був благодійником Києво-Печерського монастиря. Згідно з заповітом, після його смерті в 1399 році його тіло перевезли з маєтку до Києва і поховали в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря. Таким чином, цілком логічне припущення професора Смирнова, що старий князь (за деякими джерелами, він навіть прийняв сан ченця) наприкінці свого життя заповідає монастирю, де буде похований, свої особисті цінні речі, зокрема іменний хрест.

      Після згаданих подій, вже у XV столітті, на Київ неодноразово нападали татари. Це могло бути, наприклад, у 1416 році, коли, як пише середньовічний літописець: «Золотоординський хан Едига Печерський монастир сожже і із землею соровна». У 1482 році Київ піддався нападу кримського хана Менглі-Гірея. Ймовірно, до татар потрапили цінні речі князя Володимира, які зберігалися в Києво-Печерському монастирі. Хрест міг бути вивезений з рештою коштовностей до Криму, або навіть до Константинополя, і виставлений там на торги. Хроніки подібних трагічних подій записані в численних літописах того часу.         

      Можна припустити, що хрест викупило якесь вірменське сімейство, що жило в той час у Криму або Константинополі. Про це, зокрема, свідчить напис вірменською мовою на срібній окантовці хреста, датований 1484 роком. Подібні «викупи» релігійних цінностей з метою подальшого дарування церкві широко практикувалися серед набожних середньовічних християн, особливо серед українських козаків. Цим пояснюється наступна частина дарчого напису про пожертвування хреста церкві Сорока мучеників. В кінці XV століття було декілька храмів iз такою назвою, тому зараз важко встановити, якій саме церкві віддали хреста. Оскільки дарчий напис зроблений вірменською мовою, логічно припустити, що це був храм однієї з єпархій Вірменської Апостольської церкви. І вже звідти, як коштовний раритет, на початку неспокійних історичних часів хрест передали в скарбницю патріархату Вірменської церкви, яка багато століть незмінно  знаходиться в Ечміадзині.

      Нам точно відомо, коли княжий хрест вперше побачив професор Смирнов: 4 вересня 1910 року, коли під час своєї подорожі по південному Кавказу він відвідав патріаршу скарбницю в Ечміадзинському монастирі. Враховуючи, що частина території Вірменії, де розташований монастир,  уникнула окупації і розграбування під час І Світової війни, можна сподіватися, що хрест київського князя Володимира і дотепер знаходиться саме там. Хоча хто може поручитися за подальші «мирні  часи» радянських релігійних гонінь, коли на державному рівні давали вказівки на варварську руйнацію стародавніх церков, знищення національних святинь, а також дуже поширена була ганебна практика продажу за кордон музейних раритетів і коштовностей — для фінансової підтримки «диктатури пролетаріату»?   

      Отже, згаданий хрест був не тільки релігійним атрибутом і частиною княжого вбрання, він був і одним із символів князівської влади, котрий правитель обов'язково брав iз собою в ратні походи. Можна без перебільшення сказати, що княжий хрест був свідком відродження Київської держави і славетних перемог князя Володимира. Цілком можливо також, що згадуваний княжий хрест має ще старішу історію. Наприклад, його передала Володимиру в спадок мати, православна княгиня Марія Вітебська. Нагадаємо, що її чоловік — великий литовський князь Альгірдас, батько Володимира — був на той час ще не хрещеним. Не виключено також, що реліквія могла  належати ще давнішим київським князям. А може, цей хрест і є той самий... легендарний? Про це сьогодні можна тільки робити власні припущення та чекати  нових історичних відкриттів.       

Самвел АЗІЗЯН,

член Національної спілки журналістів України.