ШО дають?

      Головний редактор «ШО» Олександр Кабанов завчасно попереджав запрошених приходити в столичну кав'ярню-книгарню «Бабуїн» раніше. Позаяк замість ста квитків було продано триста, плюс невизначене (але солідне) число окремо запрошених гостей, плюс шість із гаком десятків осіб «журналістської статі», ну і, звісно ж, певна кількість розумників, яким хитро вдалося «заникатися» у кав'ярні задовго до початку презентації.

      Тож увечері у суботу «Бабуїн» нагадував пляшку з немислимим шампанським, що в неї якийсь придурок замість того, щоб виймати корок, нелюдськими зусиллями запихав його всередину за допомогою металевого патика. Внаслідок такого гвалту корок кришився й трощився, але шампанські газові бульбашки однак не впускали його в посудину. Охочі подивитися на свого кумира і послухати його нову п'єсу «Блиск і ніщєта піда...сів» виконували роль дуже навіть, можна сказати, інтелігентного корка. Не було чути таких осоружних Подерв'янському вигуків «вау!» чи «о-о!», ба навіть любе серцю класика слово «б...ть» лунало доволі рідко. Відверто кажучи, тіснява при вході була така, що здавалося, тельбухи от-от полізуть вухами. Про те, щоб видобути зі спресованих легенів бодай якийсь звук, не те що лексичну конструкцію, годі було й мріяти.

      Пробившись нарешті в приміщення, я зовсім нічого не побачила: окуляри запотіли, а протерти мені їх вдалося лише хвилин за десять, коли з полегшенням відчула, що моє тіло надійно зафіксоване і його більше нікуди не пхають. Крім вуглекислого газу і тютюнового диму, вдихати було нічого. Класик уже читав новий твір. Дякувати долі, чути його було добре. А що не видно, то пусте. Ілюстрацією до нового драматичного шедевру, а також до добрих давніших і широко цитованих різними соціальними категоріями населення творінь були щасливі власники сидячих місць. Заплативши за квиток, вони були налаштовані серйозно й мали намір на повну програму отримати від цього вечора сатисфакційний кайф. Тому, манірно хіхікаючи на Лесеві стилістичні викрутаси, «сидячі» примудрялися до свого питва замовляти ще й їдло. Кельнерів «плющило». Таці із замовленнями вони переставляли по головах власників «стоячих» місць. Крім наїдків, на тацях щодалі то частіше почали з'являтися запітнілі карафки з горілкою, бо гальби для пива катастрофічно закінчувалися.

      Коли Подерв'янський почав читати класику, вирішено було вийти подихати. Намотуючи кола обабіч «Бабуїна», ми з кількома знайомими поетами і журналістами роздивлялися нові меморіальні таблички на письменницьких будинках, перенесений в інший скверик неймовірно еротичний пам'ятник Зої Космодем'янській зі справжнісіньким хрестиком на її металевій шиї і філософствували про феномен Леся Подерв'янського. Наші прогулянки мали три дублі, бо сподівання на те, що натовп із кав'ярні розсмокчеться, не справджувалися.

      Нарешті втомлений класик зійшов зі сцени і рушив у напрямку довгого столу, на якому стояв новорічний торт від журналу «ШО». Драматурга й далі, хоч і делікатно, але наполегливо шарпали охочі мати автограф і невгамовні журналісти. «Скажіть, Лесю!» — підступно мружачи очі, допитувалась якась «баришенька» з диктофоном. «А чи є у вас діти і як ваша творчість впливає на їхнє виховання?». «Так, у мене є дочка. Оно вона сидить», — киває Подя. За згаданим довгим столом серед творчої братії — дві панночки, кожній з яких, вочевидь, уже за двадцять п'ять. «Ота чорнява?» — розчаровано запитує журналістка. «Ні, чорнява — то Маша, моя дружина, — каже класик. —Дочка — навпроти неї, блондинка».

      Подерв'янського шанують. На нього дивляться знизу вгору. Йому не надокучають. Його тексти знають напам'ять дрібні бандюки, політики, люмпени й «набоби», інтелігенти й гендлярі, професура й студентство. Подерв'янський матюкливий, але не це визначає успіх його творів. Ненормативна лексика лише посилює феномен його неймовірного влучання в наше ментальне «яблучко». Подерв'янському, вочевидь, тісно в «Бабуїні», але навряд чи він почувався б комфортно на стадіоні. Бо, попри унікальну популярність, це камерний митець. Його тексти найкраще сприймаються в щільному колі під чарку горілочки. Вони ненормативні, але й не брутальні; слухаючи їх, регочеш, але регочеш якось по-сковородинськи, чи що?

Нам звична жизнь,

як старий гєморой,

А смерть незвична нам,

і це — буття закони,

Бо всяка жизнь —

слабенькі виє...ни,

У порівнянні з смертю

кожен з нас

Всього лиш мєлкій

і труслівий п...ас.