Розпаковуючи речі після тижневої поїздки до Закарпаття, я буквально завалила холодильник півлітровими пляшечками мінеральної води «Поляна Купель». «Ти що, не могла інших сувенірів набрати? — спантеличено подивилася на мене подружка. — Такої води і в Києві повно...» — «У тому-то й річ, що не такої, — відповіла я, вивантажуючи з рюкзака чергову пляшку. — Водичка, яку розлили на заводі за сто метрів від джерела, смакує зовсім не так, як відвезена в цистерні за сотні кілометрів на інший завод». Води, звісно, вистачило ненадовго. А от вражень від мандрівки до чудового селища Поляна, де цілюща вода по трубопроводах тече мало не до кожного санаторію й готелю, — більше, ніж може вмістити ця шпальта. Особливо якщо згадати екскурсії до колишнього замку графа Шенборна та винних погребів у селищі Середнє. Завдяки гостинності директора комплексу відпочинку «Квеле Поляна» Владислава Безика я переконалася, що на Закарпатті можна гарно відпочити, навіть якщо снігу немає зовсім. Отже, сьогодні я розповім про туристичні приваби регіону, а наступного тижня на шпальті «Здоров'я» ви зможете прочитати про особливості бальнеологічного курорту в селищі Поляна.
Загадка рогатої люстри
Потрапити на екскурсію до колишнього замку австрійського графа Шенборна — вельможі, якому багато років тому належала більшість мінеральних джерел і земель Свалявщини, — сьогодні не так просто, як хотілося б. Нове керівництво санаторію «Карпати» неохоче пускає туристів до будинку й відмовляє екскурсоводам у проханні поводити групу старовинними сходами. Мовляв, чого тут ходити й витріщатися, коли екскурсію можна і в парку провести, а розповідь про життя-буття графа — послухати на подвір'ї замку.
Втім журналістів, які хотіли бодай одним оком поглянути на оздоблення коридорів та зал (нам думалося, що будинок, який зовні виглядає настільки велично, і всередині мусить вражати уяву), не так уже й легко зупинити. Дочекавшись, поки вахтерша з суворим виразом обличчя полишить свій пост, ми тихенько прослизнули до замку. Коридором пройшли до колишньої бальної зали, почудувалися з рогатої люстри-скульптури та побілених у «совковому стилі» стін, постояли на дерев'яних сходах, по яких ходили ще австрійські вельможі, та вискочили надвір. А там, біля акуратно підстрижених вічнозелених кущів, гід розповів нам трагічну історію, яка понад сто років тому сталася в родині свалявського аристократа.
Граф Ервін Шенборн дуже кохав свою дружину. Про це в маєтку нагадувало все: і відреставрований замок, і чудовий дендропарк, і новостворене озеро у формі двох закоханих сердець. Утім серце графині такою ж любов'ю дихало не до чоловіка, старшого від неї на 18 років, а до головного конюха маєтку — молодого вродливого полковника. Коли ж до графа Шенборна докотилися чутки про зраду дружини, він вирішив зловити коханцiв «на місці злочину»: повернувся з полювання буквально за годину після виїзду й застав дружину з красенем-полковником за дуже цікавим заняттям. Розлютившись, граф вирішив застрелити парочку, але його помічник останньої миті вдарив по графовій руці. Люди кажуть, що куля пробила стелю, врізалася в замковий годинник і застрягла у складному механізмі. Закляклі стрілки граф наказав не чіпати...
Для того аби покарати невiрну, Шенборн доручив майстрові виготовити якусь скульптуру, а той вирізав із липи дуже екстравагантну люстру. Головним елементом композиції стала русалка — символ спокуси — з обличчям графині. Істота прикриває низ живота родинним гербом, а з боків, наче крила, ростуть велетенські оленячі роги — символ зради.
Цей шедевр iз липи висів на видноті — у танцювальній залі замку, і кожен, хто заходив до приміщення, згадував про безсоромну графиню.
Сімейні «розборки» відбилися й на формі озера — вже не було двох закоханих сердець, а їхні контури стали обрисами Австро-Угорської імперії. Добре хоч унікальний дендропарк не постраждав...
Утім гордий граф не зміг допустити, аби невірна дружина та її коханець відбулися таким легким покаранням, і домігся смерті обох. Спочатку влаштував «нещасний випадок» для полковника: хлопця напоїли сонним зіллям та скинули зі скелі разом із бричкою. А потому організував нічні візити до замку «привида» померлого — щоб позбавити спокою графиню. Опівночі до замку під'їжджала бричка, а з неї виходила чорна фігура зі свічкою в руках. Конюх був дуже високим хлопцем, і граф не міг знайти такого ж актора, тому брали двох низеньких чоловіків, один сідав іншому на плечі, загорталися в чорний плащ — і йшли лякати жінку. Після кількатижневого перегляду моторошного «шоу» графиня збожеволіла, а потім померла від серцевого нападу. «Не стерпів граф цього легкого паскудства», — резюмує гід.
Винний козир регіону
«Замок Шенборна ви бачили, тепер треба їхати до Середнього, — заявляє після екскурсії Владислав Безик. — Будьте певні, вам сподобається». — «І на що ми будемо там дивитися, якщо надворі вже темно?» — опираємося ми. «У винних підвалах електрика є, — усміхається пан Безик. — Чи ж ви хочете побувати на Закарпатті й не скуштувати наших вин?». Ну це вже інша справа! Сідаємо в автобус і вирушаємо до дегустаційної зали Середнянського винзаводу. Вхід до унікальних підвалів, які мають чоритикілометрові ходи, розміщений у селищі міського типу Середнє (Ужгородський район). Якщо глянути на карту, то видно, що селище ніби навмисне виросло на півдорозі між Мукачевим та Ужгородом.
Винороб-технолог пані Світлана веде групу темними коридорами повз нескінченні пузаті дiжки з «Середнянським», «Каберне», «Променистим», «Трояндою Закарпаття», «Перлиною Карпат», «Спокусницею» й іншими не менш знаменитими винами. Дерев'яні ємності вражають своїми розмірами, а найбільша бочка (на 10594 літри, тобто 10,5 кубометра), зроблена із заліза, навіть має невеличку драбину — без неї до кришки дiжки не дістати ніяк. Цікаво, скільки років вино з цієї «цистерни» змогла б випити одна людина? Винороби стверджують: щорічного споживання розрахункової норми (а це сто літрів вина, тобто по два стоп'ятдесятиграмові келихи на день) дна бочки можна досягти через сто п'ять років!
Далі пані Світлана розповідає, що підземні лабіринти цих підвалів були видовбані з туфу (м'якої вулканічної породи) у XVI столітті за велінням братів Франциска Стефана i Домініка Добо — угорських вельмож, які в ті часи володіли Середнянщиною. Іронія долі полягає в тому, що підвали, призначені для укриття слов'ян від набігів ворогів — у першу чергу турків, рили самі ж бусурмани, полонені під час війни між Австро-Угорщиною й Туреччиною. Мережа ходів була складною й заплутаною — аби чужинці, навіть потрапивши всередину, не могли зорієнтуватися під землею. Над підвалами височіла фортеця, а навколо неї челядь і солдати братів Добо вирили рів. На жаль, ані фортеця, ані замок до сьогодні не збереглися — від них лишилися самі руїни...
Згодом, коли підвали втратили своє оборонне значення, люди стали помічати, що і влітку, і взимку тут стабільна температура — плюс дванадцять градусів, тут добре зберігаються продукти харчування, а також це ідеальне місце для витримки і зберігання марочних вин. Причому важкого погрібного запаху в підвалах ніколи не буде: коли виноматеріал бродить, вуглекислий газ виходить через пористу скелю назовні й замінюється свіжим повітрям.
Автор дякує Національній туристичній організації України та туроператору «Омета плюс» за допомогу в здійсненні поїздки до Закарпаття.
ЯК ДОЇХАТИ
Селище Поляна розташоване за 11 км від залізничної станції міста Свалява, за 35 — від Мукачева, 75 км — від Ужгорода. Найкраще, звісно, добиратися від Сваляви — маршрутки до Поляни курсують через кожні 20—30 хвилин. Утім на автобусі можна доїхати від Мукачева й Ужгорода. Якщо жити в готелі в Поляні, до замку Шенборна й підвалів у Середньому найкраще їхати власною машиною або наймати для групи автобус.
ДЕ ЗУПИНИТИСЯ
У Поляні функціонує чимало санаторіїв, готелів та приватних будинків, які беруть постояльців — телефони й адреси можна легко знайти в інтернеті, закинувши в пошуковик слова «Поляна готелі». Плата за проживання в номерах варіюється від 30—40 гривень (приватна садиба, «зручності» одні на кілька номерів) до 200—300 гривень (серйозні готелі європейського типу). Втім можна знайти пристойний номер і за 80—100 гривень за добу.