«Не треба мене канонізувати»

      У нас давно вже виробився певний трафарет, за яким відзначають письменницькі ювілеї. І часом мені починає здаватися, що у безкінечних ювілейних промовах, статтях, передачах діє один і той самий ідеальний герой. Відрізняється лише ім'я, прізвище й кількість премій та нагород.

      Зараз, пишучи про Євгена Гуцала, я згадую, як неймовірно його дратувало оте бажання перетворити живу людину з її помилками, творчими невдачами й слабкостями, на бронзовий пам'ятник. І, звичайно, найменше він хотів, аби на той бронзовий пам'ятник перетворювали його.

«Хлопчику, працюй над словом»

      Зі старої  пожовклої фотографії на мене дивиться хлопчик років чотирьох. Він стрижений «під нуль», худенький, в нього великі перелякані очі. Іде війна, в їхньому селі Нова Гребля, що на Вінниччині, — німці, а баба Ликора тягає його за руку в гості до родичів і сусідів на різні кутки села.  І хлопчик вбирає у себе цей страшний і прекрасний світ. В його пам'ять назавжди входять великі, зарослі вербами стави, луки, стара церква на горбочку, мати, яка затуляє їх, трьох маленьких дітей — Люду, Женю і Вітю— від німця, що зайшов до хати з автоматом і щось кричить незрозумілою мовою.

      Згодом з його дитячих спогадів прийдуть герої повісті «Мертва зона», і це буде така страшна й неприкрита правда про війну й окупацію України, що книжку цю заборонять на довгі 15 років. Саме звідти, з дитинства, з'являться прості й щирі історії про малих українців, які гралися нерозірваними патронами й гранатами, виглядали на околиці села своїх батьків, котрі так ніколи не повернулися з війни,  і були щасливі, коли мама привозила з базару нового кашкета чи яскраву стрічку.

      Але хлопчик зі старої фотографії ще не знає, що відпущено йому п'ятдесят вісім років життя, що ледве навчившись читати й писати, він почне складати слова в речення і відтоді писатиме й писатиме, ніби поспішаючи розповісти людям про те, що відкрилося тільки йому.

      Серед страшної післявоєнної сільської бідності книги стають для хлопця дивовижним містком, що переносить його в зовсім інший світ.  Першою книгою, за якою він вчився читати, була бабина обтріпана Біблія без палітурки. А потім він уже не міг жити без книжок. Прочитав усе, що було в домашній бібліотеці, тоді «проковтнув» все, що було у сільській, потім їздив з Корделівки, де тоді вчителювали його батьки, до райцентру Калинівка. Там продавали найсмачніший у світі журавлиний морс і цукерки-подушечки, що танули на сонці й злипалися у суцільні липкі грудки. Але найголовніше — в Калинівці була районна бібліотека. А коли все прочитано  й там, Женя замовляє книги з обласної Вінницької  бібліотеки. Була колись у далекі й похмурі радянські часи така дивовижна послуга — тобі цілком безкоштовно висилали замовлені книжки, а прочитавши, ти ту книжку повертав назад. І вибір був фантастичний.

      Уже підлітком Женя призвичаївся читати вночі при світлі гасової лампи, стоячи навколішки на ослоні біля столу. Світ у книжках був яскравий і екзотичний. Там сміялися смагляві красуні і бездоганні герої рятували їх, визволяючи з піратських галер. Там жили горді й прекрасні люди, готові віддати життя за свої переконання. Він прочитав усю українську, російську, світову класику — все, що можна було замовити в обласній бібліотеці.

      А поруч була щоденна тяжка праця. Мама шила на замовлення сільським модницям сукні, жакетки й спідниці. Все за одним фасоном. І це був приробіток до мізерної вчительської зарплатні. Треба було тримати птицю й корову і день у день працювати, щоб вижити. Працювати, місячи непролазну подільську грязюку кирзовими чобітьми.

      Але час від часу на світі з'являються люди, які бачать у калюжі не каламутне багно, а небо.

      «Повесіннє небо поближчало й пом'якшало. Його синява наче аж просіювалася донизу, запорошуючи повітря ріденьким пилком із отих пухнастих квіток, що зацвіли у височині. Не хмарини, а білі подихи отих озерець, що видніють посеред чорних полів, легко пропливають угорі, на мить якусь затуляючи собою далекий синьоквіт, й від того безбережне пелюсткове море пригасає, в'яне, никне — і вже знову оновилося, заяскріло.

      З усіх садків пахло нагрітою на сонці корою дерев, набубнявілими бруньками — гіркуватий, гострий запах, що збуджував; і вже при самому спомині про те, як гірчить у роті розкушена брунька, як після того в'язкий язик липне до піднебіння, ставало по-весняному добре, ясно все розумілося».

      Як потім згадував письменник, ще десь у класі четвертому він власноруч збив неоковирного дерев'яного стола, поставив його у кущах бузку перед хатою і почав писати. Писав самовіддано й натхненно, висилав рукописи в усі  дитячі газети й журнали. Але звідусіль приходила однакова трафаретна відповідь: «Працюй над словом!» Треба було писати про збір металобрухту й макулатури, про те, як ти мрієш поїхати працювати на шахту чи піднімати цілину. А оті імпресіоністичні замальовки, без жодних ідеологічно виважених акцентів були абсолютно неприйнятні для тодішніх дитячих  видань.

      До речі, оте його невміння співати хором згодом, уже у дорослому житті, не раз викликало звинувачення з боку офіційної критики в «абстрактному гуманізмі», Григорій Штонь — нині усіма шанований літературознавець, обурений Гуцаловими творами, що не вкладалися в тісні рамки соцреалізму, з більшовицькою прямотою закликав: «Треба відтинати набиту на подібній мазні руку!»

      Щоправда, руку Євгенові Гуцалу не відтяли, проте впродовж усього життя боляче били по тих руках. Особливо  пильно стежив за «відхиленнями» у творчості Гуцала критик Лазар Санов, який розпочав свою кар'єру ще в 30-ті роки з доносів, за якими письменників заарештовували й розстрілювали.

      Але початок літературної кар'єри Євгена Гуцала, що припав на ранні 60-ті, на  роки  «відлиги», був надзвичайно успішний. Перша книжка «Люди серед людей» вийшла в світ, коли йому було лише 25 років.  Павло Загребельний, тодішній головний редактор «Літературної газети» (так тоді звалася «Літературна Україна»), прочитавши кілька оповідань молодого письменника, одразу ж запросив його працювати в «Літературці» редактором. Тоді ж відбулася неймовірна поїздка до Франції у складі делегації молодих письменників із різних союзних республік. Та головним було відчуття неймовірної свободи — нарешті можна було дихати на повні груди й не озиратися на літературних держиморд з їхніми приписами й заборонами.

      Одна за одною виходять книжки новел та повістей, самі назви яких звучать, як виклик  «виробничій» соцреалістичній прозі: «Яблука з осіннього саду», «Скупана в любистку», «Олень Август», «Хустина шовку зеленого», «Запах кропу».

      Насправді Є.Гуцала можна було б вважати одним із найуспішніших і найбільш реалізованих письменників-шістдесятників. Щороку в Україні виходили його книжки, переклади з'являлися не лише в Росії , а й у Болгарії, Німеччині, Польщі.

Свiй серед чужих, чужий серед своїх

      Але настають брежнєвські часи і починається полювання на відьом — на довгі роки замовкає Ліна Костенко, не здатна йти на жодні компроміси з владою, закінчує життя самогубством Григір Тютюнник, якого намагалися приборкати, нагородивши премією ім. Лесі Українки, Валерій Шевчук пише «в шухляду». І кожен із шістдесятників мав вирішувати для себе найболючішу проблему — не йти на угоду з владою й перестати друкуватися, чи  «перелицюватися», зрадити себе, писати під замовлення. Багато хто так і зробив, вірячи, що перебуде лихі часи, надягнувши на себе машкару. А ось потім, потім, коли зміняться обставини, коли його захищатимуть титули й нагороди, він напише свою ГОЛОВНУ КНИГУ. Але машкара намертво прилипає до обличчя й поступово деформує й нівечить його. Скільки таких обдарованих письменників, художників, музикантів так ніколи й не відмилися від власноруч накладеного на себе гриму! І, напевно, то були справжні трагедії — коли людина сама вбивала власну душу.

      Був ще й третій шлях, і Гуцало вибирає його. Він не йде на барикади, не стає дисидентом як Василь Стус, Євген Сверстюк, В'ячеслав Чорновіл чи Іван Світличний, свідомо прирікаючи себе на арешти й табори. Він продовжує писати. Але тепер  він пише реалістичну прозу — це повісті «Передчуття радості», «Дівчата на виданні», «Шкільний хліб», «Сільські вчителі», «Весна високосного року», «Бережанські портрети». І в цих повістях — правда про людей, якi оточували його в дитинстві, якi залишаються людьми в найтяжчих життєвих обставинах. Він шукав і знаходив спосіб, як розповісти правду про те, як ми навчилися жити й виживати в умовах брехні, як деформувалася наша свідомість. І, можливо, тому з часом в його оповіданнях, з'являються герої, котрих важко назвати ідеальними, і гумор його стає все дошкульнішим і гіркішим. І навіть любов, яка має нести очищення й просвітлення, часто обертається трагедією, а то й фарсом.

      Євген Гуцало стає «своїм серед чужих і чужим серед своїх». Його не сприймають дисиденти і, водночас, він чужий  серед письменницьких генералів, які оспівують щасливе життя українського народу в дружній сім'ї республік-сестер.

      Був один епізод у його житті, про який я знаю від двох людей. Свого часу мені про цей випадок розповів сам Євген Пилипович, а потім, уже після його смерті, я говорила про це з другим учасником тих подій — Євгеном Сверстюком.  На  початку 70-х по Києву прокотилася хвиля арештів. КДБ намагалося організувати показові процеси на кшталт «процесу СВУ», людей часом заарештовували лише за зберігання самвидавівської літератури. До Євгена Гуцала в його помешкання на вулиці Суворова, 3 у Києві прийшов Євген Сверстюк iз колективним листом-протестом проти арештів українських інакодумців. Він запропонував Євгенові Гуцалу поставити свій підпис під листом, на що той відповів Сверстюку: «Євгене, ти збираєш списки для КДБ». Бо було зрозуміло, що кожен, хто підпишеться, одразу ж стане наступною жертвою  кадебістів. Євген Сверстюк сприйняв це як слабкодухість, а то й зраду національних і демократичних ідеалів. Через рік його заарештували і він довгі роки провів у таборах і на засланні. І для мене Сверстюк — взірець чесності, шляхетності й мужності. Гуцало ж, у якого в той момент на руках було двоє маленьких дітей — незадовго до цього трагічно загинула його дружина Людмила, вважав, що він не має права жертвувати своїми дітьми заради ідеї. Хто з них був правий?

Комплекс чорнобильської естетики

      У виступі при одержанні  премії  Фундації Антоновичів у травні 1995 року, за півтора місяця до смерті, Євген Гуцало сказав: «Ви знаєте, що коїться нині. Деякі вчорашні літературні ідоли самі падають, але чи варто в цій драматичній ситуації вести аж таку хворобливу боротьбу з тими, хто був не так фальшивим ідолом, як жертвою системи? Хто все-таки своїм словом, яке хочеться порівняти з «досвітніми вогнями» Лесі Українки, світив у темряві нашого комуністично-соціалістичного буття, освічував людську свідомість, допомагаючи, може, не так жити, як вижити? Здається, ніхто не осмілюється кидати камінням у в'язнів Освенціма чи в'язнів Заксенхаузена, то чи то треба аж стільки кидати каміння у письменників, які порятувалися з газових печей соціалістичного реалізму, з крематоріїв мистецько-філософських догм, iз цього страхітливого комплексу смертельної чорнобильської естетики? А чи не краще помовчати в жалобі та скорботі? Зрештою, весь наш народ пройшов ці «этапы большого пути», — й не йшов він весь час таки з гордо піднятою головою, зрештою, весь народ нині не існує у своєму ідеальному вигляді після, скажімо, чотирьохсотлітніх обіймів, то що — не той народ? Ні, той — і не інший, і ми всі в літературі — ті, а не інші. То, мабуть, і про самих себе годиться помовчати в жалобі й скорботі».

      Мені б не хотілося, щоб у читачів цієї статті склалося враження, що Євген Гуцало був жертвою системи чи мучеником. Мабуть, головною його рисою була абсолютна природність, невміння удавати чи грати якусь непритаманну йому роль. І це навіть не його заслуга — просто він таким народився. І коли на початку 80-х з'явилися один за одним три «химерні» романи — «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена» та «Парад планет», багато хто і з читачів, і з критиків був вражений. Адже досі Євген Гуцало був для всіх неперевершеним стилістом, тонким ліриком, поетом у прозі. А тут у романі-трилогії життя простого селянина Хоми Прищепи постає у неймовірному, фантастичному, а то й гротесковому світлі. Власне, це роман абсурду, де колгоспне життя з його «героїчними буднями» —  боротьбою за надої й зібраний урожай — переплітається з містичними прозріннями головного героя, спілкуванням із позаземними цивілізаціями, провіщенням майбутнього й врешті до осягнення усіх таємниць Всесвіту. 

      «Позичений чоловік» одразу ж став бестселером, адже, окрім блискотливої, пересипаної українськими прислів'ями й приказками, сповненої народного гумору прози, книга приваблювала ще й чудовим оформленням — малюнками Рафаеля Багаутдінова. І справді, «Позичений чоловік» був однією з найпомітніших подій літературного життя середини 80-х років минулого століття. До речі, саме за цю трилогію Євгенові Гуцалу було присуджено 1995 року премію фундації Антоновичів.

Осмислення «Ментальностi орди»

      Тоді ж на початку 80-х виходять одна за одною поетичні збірки Євгена Гуцала: «Письмо землі», «Час і простір», «Живемо на зорі». Остання книжка поезій — «Напередодні нинішнього дня» з'явилася 89-го. Але поезію він продовжував писати до останніх днів. Маленького дитячого віршика Євген Гуцало написав на клаптику паперу, коли ми їхали в забитій електричці в село його дитинства — Нова Гребля, купувати хату. Ні він, ні я тоді не знали, що нам не доведеться жодного дня пожити у тій хаті, бо через дев'ять днів Євгена Пилиповича не стане. Вже потім виявилося, що він на ногах переходжував інфаркт, і вже з інфарктом поїхав у село. Але це була його мрія — мати хату, садок, приїжджати сюди працювати, тікаючи від міських клопотів і шуму. Тож він, зціпивши зуби, терпів біль і будь-що хотів доїхати до Нової Греблі.

      Тоді він щойно закінчив цикл гострих полемічних статей, присвячених  україно-російським стосункам. Спершу ці статті друкувалися в газеті «Літературна Україна», а влітку 95-го видавництво «Просвіта» запропонувало Євгенові Пилиповичу видати їх у  книжці під загальною назвою «Ментальність орди». Остання стаття з цього циклу так і залишилася незавершеною. Про свою роботою над цією книгою Євген Гуцало на тому ж врученні премії Антоновичів сказав: «Мабуть, я сам — такий, як є, не міг би раніше написати «Ментальність орди». Але ж гріх було не задуматися над співжиттям, з дозволу сказати, російського та українського народів на українській-таки землі, гріх було не задуматися над росiйською ментальністю, яка не є такою сама в собі чи сама по собі, а яка силоміць заклала в свою дуже специфічну структуру нашу українську ментальність, нашу по-своєму дуже специфічну структуру української вдачі. Силою агресії, силою зброї, силою патологічної брутальності і патологічного розбою нам постійно нав'язувався культ російського народу, нам постійно нав'язували цивілізацію брехні, пияцтва, ненависті до праці, нав'язувалася цивілізація безгосподарності, хаосу, безперспективності, цивілізація мародерства. Зрештою, ота війна в Чечні, яку бачимо сьогодні. Така сама Чеченська війна велася в Україні завжди».

      Історія з книжкою «Ментальність орди» мала драматичне продовження. Після  виходу у світ продаж її у книгарнях і на розкладках намагалися заблокувати,  слідом за газетою українських комуністів «Товариш» історик Олексій Толочко (родич славетного академіка Петра Толочка — нині члена Партії Путіна в Україні)  у статті «Ментальність ясиру» звинуватив Євгена Гуцала у спробі проектування власних, українських гріхів на сусідній братній народ.

      Вже одинадцять з половиною років немає Євгена Гуцала, щойно  у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія» вийшло у світ друге, доповнене видання «Ментальності орди», і, на жаль, за ці дванадцять років книжка стала ще актуальнішою. 

      Так само не втратили актуальності й десятки повістей, романів, оповідань і віршів Євгена Гуцала. Видавництво «Знання» підготувало до друку збірку дитячих оповідань «Лелеченя», видавництво «Школа» планує опублікувати книжку «Сім'я дикої качки», куди увійдуть найкращі дитячі оповідання Євгена Гуцала та його повість «Саййора», твори письменника вивчають у школі. А, як відомо, письменник живе доти, доки його книжки читають.

Леся ВОРОНИНА.