Село Мала Горожанка на Львiвщинi. Пам’ятник полеглим за волю України. (Фото Віктора ФЕДУЩАКА.)
В Україні могил героїв, мабуть, більше, ніж калинових кущів. Однак досі немає переліку місць пам'яті — не те що електронного, а хоча б на папері. У вигляді своєрідної мапи зафіксованої національної історії. Як це прийнято в зацiкавлених своїм нацiональним «я» суспільствах. Кілька громадських організацій і одна державна декларують свою причетність до такої праці. Утім реальний і відкритий облік пам'ятних місць та фахове інформування про них в Українi провадить, здається, тільки львівське товариство «Пошук».
Якось, мандруючи інтернетівськими місцями пам'яті, я випадково натрапила на Віртуальний музей ГУЛАГу. Виявилося, що в ньому на високому рівні представлено експозиції майже десяти українських музеїв тоталітаризму та визвольного руху. Стало цікаво: як одна організація змогла подвигнути таку, непідсильну цілій державі, справу? Виявилося, що товариство не тільки музеями опікується, а й досліджує місця поховань, встановлює імена загиблих, описує пам'ятники й меморіальні дошки. Тобто наповнює скарбницю національної пам'яті. Про все це — наша розмова з головою львівського товариства «Пошук» Інною Федущак.
— Пані Інно, як члени «Пошуку» дізнаються про місця поховань?
— Винятково на основі свідчень місцевого населення. Це єдине джерело, оскільки жодні наші архіви такої інформації не мають. Потрібно окремо вивезти на місце кожного свідка, порівняти часом суперечливі розповіді, обстежити вказані місця і вже тоді їх паспортизувати. У перші роки діяльності товариства ми мали фахову пошукову групу, яка проводила польові дослідження і перепоховання з невідомих та зруйнованих поховань (але лише у випадку загрози руйнування чи на прохання окремих осіб). Тепер у Львові створене пошукове товариство «Пам'ять», яке фахово проводить ексгумації.
— Чи ви стежите за перебігом подій, пов'язаних iз похованням останкiв головнокомандувача УПА Романа Шухевича?
— Звичайно, стежимо. Але не довіряємо гучним заявам політиків, особливо в період виборчої кампанії. Відповідні документ — СБУ та експертизи останків зі Збруча — не оприлюднені. Історія «вивезення останків за Збруч» викликає великий сумнів і більше схожа на PR-кампанію політиків. Совєцька практика запалювати «вічні вогні» на могилах невідомо кого продовжується і сьогодні.
— Як ви оцiнюєте в цьому ключi дiяльнiсть Інституту національної пам'яті? У Львові оголошено про створення його філії. Чи ви співпрацюєте з нею?
— На створення Інституту національної пам'яті, який би мав включити у свою програму пропоновані нами напрями роботи, покладаємо великі надії. Наскільки нам відомо, ні сам Інститут, ні його львівська філія коштів не отримували і фактично ще не існують, хоча список керівників і програма діяльності оголошені. Важко передбачити, яке місце буде відведено місцям пам'яті. Є одна небезпека: як і в інших державних науково-дослідних інстанцiях, фінансування можуть скерувати лише на кабінетні й архівні дослідження, які штатні працівники почнуть з нуля, оминаючи наші напрацювання. Наша ж діяльність вимагає систематичних польових, експедиційних досліджень з подальшим електронним опрацюванням зібраних результатів. Маємо для цього досвідчених і відданих справі краєзнавців у кількох областях регіону, маємо значні напрацювання, які досі державу не зацікавили, і дуже хотіли б отримати можливість брати участь у продовженні цих важливих для України справ.
Можливо, у Львові буде створено свій центр відповідного спрямування. Така робота зараз ведеться, і на місцевому рівні є певна підтримка можновладців. У планах цього центру закладається і архівна, і польова, і музейно-меморіальна діяльність.
— Можливо, у чомусь вам таки допомагає держава? Скажімо, Державна міжвідомча комісія у справах увічнення пам'яті жертв війни та політичних репресій, так звана «комісія Казакевича»?
— Більшість з напрямів нашої діяльності є загальнодержавними проблемами, і за нашим поданням давно включені в комплексну програму пошуку і впорядкування поховань жертв війни та політичних репресій, складену Державною міжвідомчою комісією у справах увічнення пам'яті (секретар — Віталій Казакевич). На жаль, жоден iз напрямів цієї програми не отримав фінансування і реалізації. Зокрема, не втілені наші пропозиції зі спорудження українських пам'ятників на території ГУЛАГу. Очікуємо від міжвідомчої комісії також впливу на темп і стан роботи обласних редакцій Книги пам'яті «Реабілітовані історією», де є низка суттєвих недоліків. Наша співпраця з Комісією обмежується консультаціями щодо поховань, які ми надаємо при потребі.
Єдина конкретна справа, яку ми виконували за сприяння комісії, закінчилася прикро. У 2003 році, до відзначення річниці українсько-польських конфліктів на Волині, виникла потреба в реальній інформації про жертви з українського боку. Польща такі дослідження проводить і публікує систематично. Зокрема, була широко розрекламована і нагороджена владою величезна праця Семашків, де цифри й факти подано відверто викривлено. Скажімо, усіх поляків, загиблих iз різних причин і зниклих безвісти у 1939-44-ті роки там названо «жертвами УПА», у десятки разів перебільшене число жертв у окремих населених пунктах. З українського боку дослідження з цифрами, фактами, списками жертв на державному рівні не проводилися. Оскільки деякі члени нашого товариства, зокрема краєзнавець Ярослав Царук iз Володимира-Волинського, давно займаються цим питанням за власною ініціативою, Віталій Казакевич запропонував нам організувати термінові дослідження. Робота планувалася на кілька років, але перша частина результатів мала бути оприлюднена до церемонiї в селi Павлiвка в липнi 2003 року, на якiй планувалося взаємне вибачення президентів України і Польщі.
Були виділені певні кошти для дослідників, щоб вони могли об'їхати максимальну кількість населених пунктів. За три місяці роботи члени «Пошуку» обстежили 178 сіл на Волині і в Галичині, описали понад 223 акції, з них 25 — з боку українців, паспортизували й сфотографували 362 місця поховань жертв з обох сторін. Усі матеріали в електронному варіанті були передані у Київ. Нам подякували і... Незабаром з’ясувалося, що призначених на роботу коштів бракує, а через відсутність подальшого фінансування програма, запланована на три роки, Держкомісією «тимчасово» припинена — по сьогоднішній день.
— Чи відчуває товариство якісь перешкоди при втіленні своїх програм?
— Перешкоди пов'язані з недосконалим законодавством України. Досі немає Закону про увічнення пам'яті, отже, й механізму захисту місць пам'яті від руйнування. Доступ до архівних матеріалів про репресії обмежений. Найважливіша для пошуку група документів, які стосуються місць поховання жертв репресій досі не розсекречена.
Головна перешкода — повна відсутність фінансування. Уявіть собі, у Санкт-Петербурзі консули кількох країн домовляються про створення спільної Ради з питань дослідження і збереження місць пам'яті ГУЛАГу. Кожен консул забезпечив присутність представника зі своєї країни. А від України не було нікого! Бо ні секретаріат Президента, ні місцева наша адміністрація не знайшли 500 грн. на квиток для представника.
— З якими подібними міжнародними організаціями ви співпрацюєте?
— Головна з таких організацій — Міжнародний «Меморіал», членом якого від заснування є наш «Пошук». Для створення бази даних жертв репресій України ми використовуємо паперові та електронні мартирологи, які постійно виходять на території Росії. У цьому, як і в пошуку документів і могил жертв ГУЛАГу, допомагають нам численні осередки «Меморіалу» в Росії та країнах Європи, зокрема варшавський осередок «Карта».
Німецькі останки, виявлені при «аварійних» розкопках та у час пошуку дивізійників, передано представникам Фольксбунду — Народної спілки з опіки над німецькими вояцькими могилами. З ними й надалі співпрацюємо: обстежуємо знайдені німецькі вояцькі поховання і передаємо їм оформлені документи.
Розшукуючи масові таємні поховання жертв розстрілів політв'язнів у червні 1941 року, ми натрапили у Володимирі-Волинському на поховання понад 70 польських вояків, інтернованих у 1939 роцi. Їх більшовики використали для будівництва доріг, а потім розстріляли. Ці останки після судмедекспертизи були поховані за участю польської Ради охорони пам'яті битв і мучеництва, з якою контактуємо багато років.
— Якими є можливості для упорядкування могил, перепоховання чи встановлення меморіальних знаків на теренах колишніх концтаборів у Росії?
— Завдяки співпраці з осередками Міжнародного «Меморіалу» та українськими громадами діаспори є можливість спорудження українських пам'ятників у Воркуті, Інті, Абезі, де збереглися табірні кладовища, на яких покоється понад третина українців.
Львівське обласне товариство «Пошук» діє з 1990 р., юридично зареєстроване в 1996 р. 64 члени товариства та 6 окремих груп діють у п’яти областях Західної України. На сайті товариства www.poshuk-lviv.org.ua розміщена частина описів облікованих пам'ятників. Викладені також списки декількох тисяч жертв тоталітаризму.
«Пошук» працює за трьома основними програмами. У міжнародному проекті «Пам'ятники жертвам тоталітарного режиму» пошуківці фотографують і описують за міжнародними стандартами меморіальні знаки в Україні. Друга програма — Віртуальний музей ГУЛАГу, що охоплює державні і приватні колекції експонатів, пов'язаних із більшовицьким терором. Програма діє у багатьох країнах Європи та колишнього СРСР і об'єднує сотні музейних експозицій у єдину електронну збірку. Сайт www.gulag-museum.org.ua представляє 9 приватних та державних музейних експозицій України, які упорядкував «Пошук». Третя програма — «Мартиролог України», опрацювання друкованих та електронних мартирологів, що виходять у різних регіонах, введення у комп'ютер відомостей про громадян України, полеглих у таборах ГУЛАГу.
Інна Федущак народилася 1937 року в Києві. Донька репресованого українського історика В.Юркевича. Учителька математики (з 1994-го на пенсії), шкільний краєзнавець і пошуковець із понад 40-річним стажем. Досліджувала невідомі поховання жертв Другої світової війни.
Від 1989 року — член товариства «Меморіал», очолює пошуковий відділ, який 1996-го зареєстрували як доброчинне регіональне товариство «Пошук». У 2002 році опублікувала у співавторстві з академіком Романівим збірник документів «Західноукраїнська трагедія 1941» про злочини комуністичного режиму в Західній Україні в довоєнний період (1939 — 1941) і масове знищення десятків тисяч політв'язнів під час «евакуації тюрем у зв'язку з воєнними діями» в червні-липні 1941 року.
2005 року президент Польщі Александр Кваснєвський нагородив Інну Федущак Хрестом ордена заслуги Речі Посполитої Польщі — за багаторічну допомогу громадянам Польщі у пошуку відомостей про долі й могили близьких.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
