Безкінечні новорічно-різдвяні свята примусили мене переглянути майже все, що телебачення приготувало для українських глядачів. Зразу кажу чесно: те, що показувала Росія, було ще гіршим. Ніхто не сперечається, що Максим Галкін — талановитий хлопець. Але один суцільний Галкін та ще й із досить старою програмою — це вже занадто. До нестями набридло обсмоктування стосунків Галкіна з Пугачовою, Пугачової з Кіркоровим, Галкіна з Басковим. До того ж усе це супроводжується жартами нижче пояса. Набрид і дуже талановитий, але занадто безкінечний Задорнов. Усі програми «Аншлагу» та «Кривого дзеркала» тільки й роблять, що вичавлюють з людей якийсь тваринний сміх. Адже щось справді сміливе, справді гостре на російському телебаченні практично заборонено. Ось і змагаються в кухоному гуморі безкінечні гумористи та пародисти. Як це нагадує період чорної реакції у Росії після розгрому революції 1905 року!.. Тоді з приводу заборони свободи слова блискучий сатирик Саша Чорний написав:
«Друзья! Вернемся к теще —
невиннейший сюжет:
зять с тещей, сидя на ольхе,
свершают смертный грех...
Смешно? Ха-ха! Смешно? Хи-хи!
Греми свободный смех!
Ноги кверху! Выше! Выше!
Счастлив только идиот!
Пусть же яростней и лише
идиотский смех растет!..»
Мені здається, що точніше визначити стан сучасної російської естради (разом із нашими-ненашими Вєркою Сердючкою та «Кроликами») неможливо. Та, чесно кажучи, і пісенний репуртуар нічим не кращий за гумор.
А чого вартий останній шедевр Ельдара Рязанова — нова версія «Карнавальної ночі»? Це трагічно, коли людина переживає свій талант — адже цей провал не випадковість у доробку метра за останні часи. Вже починаючи зі «Старих шкап», всі його фільми тхнуть маразмом.
А якщо таке дозволяється робити народним артистам, класикам, то що можна вимагати від режисерської молоді?
Зупинюсь лише на тому, що подивився останніми днями. По-перше, це фільм тепер знакової режисерки Оксани Байрак «Інфант». Не дуже нова стрічка, але дуже показова. І сюжет самогральний, і діалоги та перипетії зовсім непогані. Ніяких претензій немає і до номінальної режисури: мізансцени досить вправні, підбір акторів і робота з ними нормальні. Але в тому-то і справа, що нормальні і не більше. Досліджується серйозна життєва драма, може, навіть трагедія — блискучий лікар-хірург бере на виховання хлопчика-мулата, сина своєї дружини, яка загинула зразу ж після весілля. Характер у хлопчика дуже непростий, можна сказати, поганий, зіпсований багатьма обставинами: і тим, що ріс він без батька, і тим, що він мулат, і тим, що в нього загинула мати, і тим, що єдина його родичка — бабуся — раптово вийшла заміж і не може його тримати при собі. Все це давало безліч можливостей для створення дуже глибокого психологічного фільму. А вийшок пшик. Поки наші кіно-та теленачальники не зрозуміють, що режисура — це значно більше, ніж підбір акторів і розведення мізансцен, нічого путнього у нас не зможе з'являтися. Навіть при наявності гарної драматургії, якої у нас теж обмаль.
Не рятують ситуацію і кінозірки. Яскравим прикладом може слугувати фільм Максима Паперника «Дивне Різдво». Що можна сказати? Досить непогана інтрига. Досить вправні діалоги. І зірковий підбір акторів! Подивіться: Барбара Брильська, Лія Ахеджакова, Богдан Ступка, Володимир Горянський, та і менш знамениті актори теж безумовно гарні. А ефект майже нульовий. Не те щоб фільму немає. Щось таке є. Але маловиразне та мляве. Чому? Бо відсутня режисура. Не та режисура, яка є вмінням більш-менш побудувати кадр і розвести виконавців, щоб вони один одного не перекривали, а Режисура з великої літери, яка надає видовищу якийсь сенс.
Перш за все Максим Паперник не визначився з жанром. Події, що відбуваються у стрічці, по суті нібито гіркі і драматичні. Навіть незважаючи на різдвяний хеппі-енд. Але чомусь розігруються вони у більш-менш комедійному ключі. І не те щоб дуже комедійному, а саме — «більш-менш». Тобто і життєвої правди немає, і умовність жанру не спрацьовує. Таке враження, що «зірки» абсолютно не знають, що їм у кадрi робити. І справа навіть не в драматичності сюжету. Я бачив дуже смішні чорні комедії, де буквально танцювали на трупах. Але режисура надала цим видовищам якийсь сенс. Хоча б той, що примушувала сміятися над неминучістю закінчення людського існування. А тут — нi в тин нi в ворота.
І на тлі нашого різдвяного теленеподобства спалахнув яскравою зіркою теж різдвяний англійський фільм «Реальне кохання». Якби ви тепер, через три дні після перегляду, попросили мене розповісти сюжет, я, чесно кажучи, зробити цього не зміг би. Це якась мішанина з переплетених одна з одною досить штучних історій, але виконаних на такому високому акторському і режисерському рівні, що в пам'яті залишається відчуття чогось людяного, теплого і веселого, що хочеться вірити у краще, хочеться далі жити. Тобто при мінімумі драматургії максимум режисури. Мимоволі думаєш: чи може оркестр грати без диригента? Зрозуміло, може, Але з диригентом значно краще.
Так що, повна безнадія? Гадаю, ні. Молода дебютантка Наталя Ковальова поставила на Одеській кіностудії короткометражний фільм «Старша дочка». Сюжет простий як мукання: досить відома наукова працівниця з Пітера (Ольга Сумська) приїздить до Одеси, щоб зустрітися з батьком, якого вона ніколи не бачила (Володимир Романюк). Два дні — і вона повертається додому. Три чи чотири епізоди. Але зроблено так зворушливо і переконливо, без усяких дурних крапок над «і», які повинні повчати людей, що зразу ж думаєш: ця людина не позбавлена режисерських здібностей. Такій я сміливо дав би і повнометражну постановку. Дивна річ: останнім часом я бачу Романюка в багатьох фільмах. Так, я розумію, що це гарний актор, але не по тому, що бачу на екрані, а по його давніх роботах. Те ж саме можу сказати і про красуню Сумську. Тільки недавно я бачив її у ролі якоїсь псевдоісторичної княжни у фільмі «Таємниця маестро». Крім вроди, нічого цікавого не помітив. А тут така кількість найтонших нюансів, що не віриться: невже це та ж сама актриса? А проте у цій «Таємниці» був зовсім непоганий сценарій. Але у процесі постановки його спаплюжили до стадії повного непотрібу. І скільки б не кричали його автори про якийсь міфічний прорив у розкритті української теми, глядачу на це, чесно кажучи, плювати. Спекуляція на національній темі — це настільки ж аморально, як знімати за українські державні гроші практично російські стрічки. Що змінюється від того, що герої мають українські прізвища і розмовляють гидким суржиком?
Можна з українською темою і зіграти внічию, як це зробив режисер С. Клименко у фільмі «Братство». Мене абсолютно не бентежить, що фільм практично знятий російською мовою, і тільки дикторський текст звучить по-українськи. Була б повна дурня, якби цар Микола та Дубельт розмовляли українською. Але якщо вже йти за правдою і бути послідовним, то хіба можна було допустити, щоб каракалпаки розмовляли з Шевченком по-українськи? І таких (і не тільки мовних) непослідовностей досить багато. Засмучує, що цілком не визначений стиль стрічки. Іноді це типовий реалізм. Але тільки звикнеш до нього, як герої стають на котурни і починається поетичне кіно. Потім іде історична публіцистика. Таке досить зневажливо називається «еклектика». Вона свідчить навіть не про необдарованість режисера, а про його не дуже високу освіченість, невисокий професіоналізм і просто брак смаку. А успіхи у цьому фільмі безумовно є. Це і зовсім непоганий сценарій, і неабияка режисерська фантазія, і гарні актори у головних ролях. А от із другим планом, не кажучи вже про третій, повний гаплик. Не те що там грають погані актори, а просто невиразні. Особливо це стосується більшості «братчиків». Я розумію, що це лише типажі. Але повинні бути такі типажі, які запам'ятовуються надовго, а не напівмасовка. Хотів би я нагадати нашим режисерам, що рівень фільму визначається не ролями першого плану, з цим, як правило, гаразд у всіх фільмах. Значно вищий клас, коли запам'ятовуються персонажі другого і третього плану. А вже коли таке відбувається з п'ятим та шостим планом — це ознака високого мистецтва і великого режисерського професіоналізму.
Я розумію, що мої оцінки і поради — це глас волаючого в пустелі. Кому хочеться підвищувати свою майстерність (талант як гроші: є так є, а нема так нема), якщо опуси цих «творців» цілком витребувані, на них є попит у керівництва телеканалів та керівників кіногалузі. Тому чхати їм на будь-які поради, бо конкурують вони з такими ж недолугими напівзнайками, як і самі... Тому на цьому тлі виростають і свої лідери, навіть генії. Висунули ж «Аврору» Оксани Байрак на «Оскара». Хоча ця «клюква» про наше життя справедливо тягне на іншу голлівудську нагороду — на «малину». Найсмішніше, що американська кіноакадемія, абсолютно необізнана у нашому житті, може щось цій «Аврорі» і присудити. Можете собі тоді уявити, як порушаться в українському кіно всі критерії? Ви ж знаєте: «Німець скаже «ви моголи»? Моголи! Моголи!»...
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
