Mинулого року черкащанка Ганна Степанець так і не побачила, як цвiли дерева: з березня вона перенесла 16 важких операцій. В історії хвороби цієї 66-річної жінки лікарі давно прописали діагноз «сепсис». У народі це рідкісне захворювання називають гнилокрів'ям. А загалом за все її життя лікарі оперували Ганну Степанівну аж 90 разів. Той, хто хоч раз готувався до операції, навряд чи забуде ті важкі думки, які не дають спокою ані на хвилину, а Ганні Степанівні довелося пройти тим шляхом аж 90 разів. Два рази медики майже не вірили, що їхній пацієнтці вдасться вижити, і навіть рідні вже було змирилися з такою важкою бідою. «Ще молодою я випадково знайшла на дні скрині фату та біле плаття: то моя мама приготувала на мій похорон», — сумно пригадує Ганна Степанівна.
Проблеми зі здоров'ям у жінки почалися ще за часів Великої Вітчизняної війни, у 1943 році, коли їй було всього три роки. Дівчинка жила з батьками у селі Леонівці під Житомиром. Їх населений пункт бомбили так, що вдень білого світу не було видно, тож родина ризикнула втекти від того жахіття. Разом із мамою, однорічним братом та сусідкою маленька Ганнуся перебігала з хати в окопи. Втім відчайдушний прорив не вдався: сусідку, яка тримала дівчинку за руку, поранило в живіт, і згодом сусідка померла. А малу Ганю знайшли закривавленою на городі — осколок від снаряда залишився в її нозі на все життя.
Після війни до старих проблем зі здоров'ям додалися нові. Коли дівчинка пішла до першого класу, в неї дуже розболілися кістки. Медики лікували її від туберкульозу, а виявилося, що то був менінгіт.
«Лікування не допомагало. Мені ставало гірше. В обласній лікарні працював заслужений лікар Союзу, який зробив знімок і сказав, що ніякого туберкульозу тут немає»,— розповідає «Україні молодій» Ганна Степанівна. Але, за її словами, найбільші нещастя почалися у неї в 1961 році. Після нападу звичайного апендициту лікарі встановили у жінки страшний діагноз.
«Знаєте, як у селі, поки фельдшера привезли, поки до лікарні доїхали, то апендицит і лопнув, — говорить Ганна Степанець. — Різали без наркозу. Спочатку розрізали збоку, а потім ще й посередині — гною було повно. А коли прооперували, то зашили шовковими нитками, вони й не розсмокталися». Після тієї операції у пацієнтки почалися абсцеси. Потім вона пережила ще й розрив кісти яєчника. Тоді лікарі сказали Ганні, що вона ніколи не стане мамою, адже вагітність обов'язково розірве шви на животі.
Жінка змирилася і з цим нещастям. І все одно далі боролася за життя. Але доля знову взялася її випробовувати й привела до операційної — цього разу Ганні Степанівні видалили жовчний мiхур. Далі в неї почалися проблеми із зором, з кишечником — тільки за один 1967 рік жінку знову оперували 8 разів. А потiм почалося зараження крові.
«Лікар тоді сказав, що жодної надії немає, — зітхає Ганна Степанівна. — Але коли я вперше змогла піднятися на ноги, то він зізнався: «Дєточка ти моя, як мені тебе шкода було і як я радію, що ти на тих ноженятах стоїш».
Згодом Ганна Степанівна переїхала до Черкас (бо тут мешкав її брат), зустріла чоловіка, з яким узяла шлюб, і влаштувалася на роботу. Попрацювавши у перев'язочній у Першій міській лікарні, перейшла до Третьої міської лікарні і нині має вже 10 років стажу. Це все, що жінка могла зробити в той період, коли не лежала в лікарні, а нині у неї перша група інвалідності. Жінка сумно жартує, що з історії її хвороби можна писати книгу, а сама вона вже так вивчила медицину, що могла б й інших лікувати. Втім для одужання цих знань замало — стан пацієнтки, яка в лікарні проводить більше часу, аніж удома, залишається дуже важким.
«Допомогти цій жінці можуть лише у Київському септичному центрі, — підсумовує хірург Третьої лікарні Черкас Юрій Босий, який оперував Ганну Степанець з березня минулого року 16 разів. — У столичному закладі є спеціальне обладнання, за допомогою якого стерилізують кров. Без такого курсу лікування Ганна Степанець довго прожити не зможе». Втім сама пацієнтка, чиє ім'я можна записати до книги рекордів Гіннесса, до київських ескулапів потрапити не може. Причина банальна — нестача коштів. Як говорить жінка, надія лише на добрих людей, які відгукнуться на прохання про допомогу. Бо й у 66 років хочеться жити не менше, ніж у 16...