І в 45 життя тільки починається!

Чужа трагедія змінила їхню долю

      «Тепер я точно знаю — після сорока життя тільки починається», — казала головна героїня фільму «Москва сльозам не вірить». Але кіно є кіно, там усе можливо. А в житті... І в житті неможливого теж немає — а це вже точно знає волинянка Лідія Мультан, яка тільки у сорок п'ять уперше почула у своїй хаті «мамо», «мамцю», «матусю». У сорок п'ять років вони з чоловіком сіли за парту, щоб учитися батьківству...

      — Знаєш, я, напевне, ніколи б не змогла полюбити чужих дітей. Полюбити так, як своїх. Це ж яке серце треба мати, щоб чуже дитя не просто виховувати, годувати, одягати, а любити! — сказала якось моя знайома, мама двох дітей. — Жінкам, які на це здатні, пам'ятник треба ставити. Це нам здається, що так ніби все просто — пішов у дитбудинок, вибрав, узяв. Не кожному це дано.

      Лідія Іванівна про це якось і не думала. Бог не дав їм із чоловіком своїх діток, ніби вже змирилися з тим. Жили як жили: збудували новий дім, працювали, крутилися, як усі. Але для кого? Для самих себе. Не сидіти ж у селі склавши руки! І, може, далі б пливли вони за спокійною життєвою течією, якби у сусідньому селі Острівок не сталася трагедія. Вона, власне, і змінила круто життя подружжя Мультанів...

      Головним винуватцем трагедії, як у більшості подібних випадків, стала горілка: п'яний чоловік забив дружину, осиротивши трьох діток. Увечері гуляли на заручинах у сусідів, а коли вранці сусідка прийшла кликати на сніданок, то побачила Таню неживу. У селі казали, що якби жінка не була напідпитку, то, може, втекла б від чоловіка-душогуба, а так, бідна, наклала головою. Старше дитя забрав брат загиблої у Росію (вона була росіянкою). Двоє меншеньких, Андрійко й Анечка, зосталися тут, устигнувши сьорбнути лихої сирітської долі. Хлопчика взяла до себе жінка із сусіднього села. Не рідня ніяка, геть чужа людина, яка думала, напевне, що зможе сироту ощасливити. А вийшло так, що Андрійко не захотів із нею жити. Найменшеньку, Аню, теж забрали в сім'ю чужі люди, але й дівчинці не пощастило, не клеїлося її сирітське сімейне щастя в чужій родині. І хтось з односельців запропонував Лідії Мультан забрати Андрійка  та Аню до себе. Вона знала їхніх батьків і всю ситуацію, бо працювала в сусідньому Острівку соціальним працівником. Переговорила з чоловіком — і Михайло ніби не проти. І відважилися: скільки вже ті сироти поневірятися будуть? Першою у їхньому домі майже два роки тому поселилася 4-річна Анька-щебетунка, а ще за якийсь час — і старший за сестричку на чотири роки Андрійко.

      — Анечка спочатку дуже мене ревнувала. Андрійко прийде, обніме мене, а вона вже біжить, його проганяє: «Моя мама!». Мирила, пояснювала, що обох їх люблю, що вистачить моєї любові на їх обох. Місяців зо три такі ревнощі були, — згадує Лідія Іванівна. — Для мене все було вперше: бантики, стрічки, косички. Боялася, що косичку не вмітиму заплести, що приколочки не навчуся гарно чіпляти. Накупувала їх цілу обойму, а синок, бачу, теж ревнує, що все Аньці купую. «Ти ж не дівчинка. Давай тобі хвостики зав'яжу». Іграшок не жаліємо ніяких для них. Ой, яке то щестячко (так по-сільському, по-черченськи вимовляє це слово щаслива мати), ви собі не уявляєте! Жили і не знали, що таке може нас чекати... Яка то дитина золота, як вона танцює! (це про Анечку). Ще так хочеться пожити, щоб їх на ноги поставити, дорослими побачити...

      — Ну що ви, Лідо? Вам про таке думати не годиться. Ви тепер молода мама, вам про болячки не можна думати, — підбадьорюємо жінку.

      — Та я й не думаю! Нема коли. Роботи побільшало, а все встигаю. Вранці щось смачненьке для них приготувати, попоратися, на роботу піти. Міша зараз не працює, він удома з дітьми. Затіяли в хаті ремонт, парове опалення хочемо зробити. Поки самі були — ніби не треба було. А тепер Анька восени в школу піде, хочеться, щоб їм обом по своїй кімнатці,  щоб одне одному не заважали.

Мультани поставили пам'ятник мамі своїх дітей

      Ми завітали до Мультанів, коли вже вечоріло. Аня за столом старанно виводила палички в зошиті, Андрійко із татом дивилися телевізор. На столі, заставленому красивими вазонами, помітили портрет молодої красивої жінки.

      — Це їхня мама, — перехоплює наш погляд Лідія Іванівна.

      — Діти знають про маму, не забувають?

      — Звичайно, пам'ятають. Анечка хоч яка маленька була, а стільки всього мені розповідала. Що то дитині треба було надивитися і наслухатися, щоб ті п'яні дебоші запам'яталися... Ми пам'ятник мамі зробили. Андрійко з дідом їздив до тата у тюрму в Маневичі провідувати. Він уже нам три листи написав. Ви б почитали їх — саме щире каяття. Дякує, що діти разом, не розкидані по світу, просить, щоб Аню привезли на побачення. Думали, може, не треба дитині те бачити, але вже погодилися, хотіли їхати всі. Та у нас у родині були проблеми, довелося відкласти. До свят не встигли. Але обов'язково поїдемо.

      Ліду та Михайла в Острівку зрозуміли не всі і до їхнього вчинку поставилися неадекватно. Нащо воно їм було, чужих дітей брати та ще після такої біди? У рідному Черчі навпаки — люди підтримують і схвалюють. Хоч про майбутнє дехто натякає, мовляв, що буде, як батько з тюрми вийде і заявить про свої права на дітей? А Ліда чомусь цього не боїться. Вона знає, що батько має право на діток, бо вони їх не всиновили, а створили прийомну сім'ю. Ще у Ковель на спеціальні курси для прийомних батьків їздили, вчилися, слухали лекції. Вирішуватимуть усе діти. А вона постарається за ці роки зробити все, щоб вони нікуди від неї не пішли. Що для цього треба? Любити їх так, як люблять їх вони з чоловіком. І все. За весь час, поки ми спілкувалися, маленька Аня кілька разів підбігала до Ліди зі словами: «Мамцю, дивіться!». Я ні разу не почула з дитячих вуст слово «мамо» — тільки «мамцю», «матусенько», «мамочко». Які ще докази любові потрібні?

      У Черченській сільській раді нам розповідали, що з цією прийомною сім'єю справді пощастило. В першу чергу — для діток, які отримали повноцінну сім'ю, де їх люблять, як рідних.

      — Вона душу віддає тим дітям. І вони відповідають тим же, — радіють за Лідію Іванівну працівниці сільради. — Заколола кабана, насмажила свіжини, каже, а вони так смакують. І для чого я те м'ясо в банки закриватиму? Пішла в магазин, купила морозильник, все м'ясо запхала — хай діти їдять. Виготовляє то пельмені, то котлети, що часом і своїх дітей ми так не годуємо. Воно не в їжі, звичайно, справа, а діти як до неї ставляться.

      Якось зайшла вона до нас з Андрійком, і ми пригостили їх лимонадом. Він ніяк не захотів першим попити, все приказував: «Мамцю, пийте ви, а я потім». Дрібнички ніби, а багато про що кажуть. Як воно далі складеться — невідомо, але поки що дітки щасливі і прийомні батьки теж. Якби ще так усі своїх рідних дітей доглядали — у нас ніяких проблем не було б. Дякувати, Черче обминула, в основному, та біда, коли батьки-п'яниці забувають про дітей і про сім'ю. Хоча кілька таких сімей у трьох селах сільради набереться. Якби вивезти їх кудись у резервацію, забрати горілку і заставити працювати, як «бацька Лукашенко», а дітей у дитячий будинок чи в такі сім'ї, як Мультани, — був би повний порядок.

      Є у Черчі й інші приклади, коли сиріт вивели в люди дідусі та бабусі. П'ятеро онуків підняли на ноги Олександр Іванович та Парасковія Антонівна Колесникови. Трьох онуків ось уже тринадцять літ виховують Григорій Панасович і Фотинія Панасівна Гундеричі із Підбороччя. Своїх дев'ятьох дітей вони виростили і ще послав Бог тяжке випробування після смерті доньки і зятя онуків піднімати. Двоє старших уже вивчилися, працюють, а найменший, Роман, якому тоді було лише три рочки, вчиться у десятому класі. Не розуміють ці набожні, вже немолоді люди, як можуть здорові, молоді люди топити своє життя в горілці, не дбати про дітей чи піднімати руку на батька і матір. На жаль, як каже Григорій Панасович, не буває, щоб ліс був без кривого дерева, так і серед людей.

      Сьогодні на Волині створено 15 прийомних сімей, у яких виховується 37 діток. У 10 дитячих будинках сімейного типу проживає 59 хлопчиків і дівчаток. У черзі на всиновлення — понад 260 дітей.