Ювіляру — многія літа! (Фото Георгія ПАСЮКА.)
Сьогодні виповнюється 70 років заступникові директора Інституту історії України НАНУ, доктору історичних наук Станіславу Кульчицькому. Він — визнаний у країні й за кордоном дослідник одного з найдраматичніших періодів національної історії — між двома світовими війнами. З-під пера Кульчицького вийшли численні монографії й тисячі наукових та науково-популярних статей в українських і закордонних виданнях.
Ім'я Станіслава Владиславовича відоме викладачам шкіл і вузів як співавтора підручників і посібників із історії України. У Києво-Могилянській академії він викладає історію України для магістрів. Своє кредо він висловив у зверненні до швейцарських школярів, що увійшло до видрукуваного в Цюріху навчального посібника «Забути чи згадати?» — про найстрахітливіші сторінки в історії людства і народовбивства у XX столітті. «На жаль, наслідки (вивчення Голодомору. — Авт.) не потрапляють у поле зору широкої громадськості, бо вона заклопотана сьогоднішніми проблемами, — пише український історик. — Але часто проблеми минулого мають велике значення для сучасності».
Кульчицький пройшов складний шлях від ортодоксального радянського вченого до об'єктивного дослідника подій національної історії. На цьому наголошено і в доповіді Комісії з дослідження голоду в Україні Конгресовi США, оприлюдненій 1988 року у Вашингтоні. Наукові висновки Кульчицького сприяють осмисленню трагічного минулого української нації і мають державотворче значення.
В «УМ» Станіслав Кульчицький неодноразово виступав як експерт з проблеми Великого голоду 1932—1933 років. Сьогодні він ділиться думками про причини суперечливого ставлення у суспільстві до діяльності ОУН і УПА, наголошуючи на необхідності визнання їхнього внеску у боротьбу за незалежність України.
— Пане Станіславе, як, на вашу думку, слід розцінювати проблему ОУН-УПА за критеріями історичної правди?
— Я вважаю, що сам термін «проблема ОУН-УПА» дещо штучний. Зазвичай вживають не його, а саму абревіатуру. Виходить нісенітниця. Це все одно що сказати «ВКП(б)-Червона армія».
ОУН і УПА — різні поняття, хоч і взаємопов'язані. УПА — це військове крило Організації українських націоналістів, а її літопис — лише частка історії ОУН. За великим рахунком, ідеться не про проблему ОУН-УПА, а про їхню діяльність.
ОУН боролася у різних середовищах. Спочатку в Польщі, потім — у СРСР, і зрештою — на окупованій Німеччиною радянській території. Її дії мали різне спрямування, різними були тактика й стратегія. Та незмінним лишався стрижень. Його можна схарактеризувати словами: суверенна, незалежна, соборна Україна. ОУН представляла по суті ту частину України, яку ми називаємо не підросійською, а підавстрійською, а згодом — польською. Вона орієнтувалася однаково і на Галичину, і на західну Волинь, яка також була частиною Польщі. При цьому в період нацистської окупації УПА активніше діяла саме на Волині...
— Як ви сприймаєте заклик Президента Віктора Ющенка до примирення між вояками УПА та Радянської армії? Чому, на вашу думку, він не знаходить достатнього розуміння у суспільстві?
— Ющенко діє як національно свідомий глава держави, він дивиться вперед, випереджаючи суспільні настрої. Примирення завжди на часі, адже йдеться про об'єднання нації.
Українців завжди роз'єднували і за національною, і за соціальною ознаками. Досить згадати, як під час колективізації роз'єднували селян, поділивши їх на куркулів, бідняків і середняків. Щодо УПА, то ця армія створювалася у західному середовищі, тож на півдні й сході України її вважають абсолютно чужою, мало не антинародною структурою. Передусім, це — результат радянської пропаганди. Та не в останню чергу й наслідок того, що УПА не змогла утвердитися на цій території.
— Чому примирилися споконвічні вороги — німці з французами, поляки з німцями, а в Україні примирення не відбулося?
— Річ у тім, що німці, французи й поляки відчувають за собою власну державу з тисячолітніми традиціями, з неперервністю історичного процесу. У нас же, порівняно зі стосунками між народами Європи, йдеться зовсім про інше. Українці на сході значною мірою чи повністю русифіковані. А проблема взаємин між ними й росіянами полягає в тому, чи визнають останні існування двох націй — російської та української, чи тільки однієї — російської. Росіяни вважають нас не ворогами, а частиною самих себе. Справа не в підлеглості, а в чужому уявленні, що ти просто не існуєш. Декого в Україні влаштовує об'єднання за імперською ознакою. Та багатьох це не влаштовує. Тож їх вважають ворогами, яких потрібно знищувати, щоб зберегти себе.
— Яка ваша особиста участь у розв'язанні проблеми довкола ОУН і УПА на науковому та суспільному рівнях?
— Як фахівець я очолював робочу групу істориків, створену 1997 при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Науковці вже добре орієнтувалися у цій темі. Йшлося про те, щоб надати їй широкого суспільного розголосу.
З одного боку, ми провели колосальну роботу і як історики виконали свою роль. Нам вдалося побудувати своєрідну тріаду. За приклад я взяв роботу комісії Мейса. Вона складалася з трьох елементів: коротких тез і дослідження, що містилися в доповіді Конгресу США, і тритомника свідчень. Першим елементом нашої тріади стали збірники документів і монографічні дослідження «білих плям» щодо боротьби УПА. Йдеться про десятки опублікованих книг. Другий елемент — створення колективної монографії, яку було опубліковано 2005 року. І, нарешті, третій — зроблений на основі цього фаховий висновок.
На жаль, ми зазнали фіаско у досягненнні головної мети. Нам не вдалося змiнити ставлення до УПА громадськості на сході й півдні України, що й досі живе у полоні радянських стереотипів.
— Чим пояснюється фіаско і який вихід зі становища?
— Завдяки сприянню колишнього віце-прем'єра з гуманітарних питань В'ячеслава Кириленка було профінансовано третє видання фахового висновку. Перше, як і монографію, було видано накладом 500 примірників. Друге — накладом близько 1000 примірників. Третє видання було масовим. Близько 120 тисяч примірників розійшлися по бібліотеках і навчальних закладах України. Проте монографію так і не було перевидано. Наші дослідження зазвичай виходять накладом 100—150 примірників, хоч серед них є й такі, які варто було б представити на суд громадськості. Зокрема, з проблеми взаємин між українцями й поляками, між УПА та Армією крайовою на Волині під час Другої світової війни.
З історичного погляду, «білих плям» щодо діяльності ОУН і УПА вже не існує. Однак проблему штучно політизують. Її остаточне розв'язання залежить від ставлення влади.
2001 року Станіслава Кульчицького як співавтора 15-томного видання «Україна крізь віки» було відзначено Державною премією України. У зв'язку з 70-річчям від дня народження визначного історика нагородили орденом «За заслуги» II ступеня.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
