Сьогодні виповнюється 70 років заступникові директора Інституту історії України НАНУ, доктору історичних наук Станіславу Кульчицькому. Він — визнаний у країні й за кордоном дослідник одного з найдраматичніших періодів національної історії — між двома світовими війнами. З-під пера Кульчицького вийшли численні монографії й тисячі наукових та науково-популярних статей в українських і закордонних виданнях.
Ім'я Станіслава Владиславовича відоме викладачам шкіл і вузів як співавтора підручників і посібників із історії України. У Києво-Могилянській академії він викладає історію України для магістрів. Своє кредо він висловив у зверненні до швейцарських школярів, що увійшло до видрукуваного в Цюріху навчального посібника «Забути чи згадати?» — про найстрахітливіші сторінки в історії людства і народовбивства у XX столітті. «На жаль, наслідки (вивчення Голодомору. — Авт.) не потрапляють у поле зору широкої громадськості, бо вона заклопотана сьогоднішніми проблемами, — пише український історик. — Але часто проблеми минулого мають велике значення для сучасності».
Кульчицький пройшов складний шлях від ортодоксального радянського вченого до об'єктивного дослідника подій національної історії. На цьому наголошено і в доповіді Комісії з дослідження голоду в Україні Конгресовi США, оприлюдненій 1988 року у Вашингтоні. Наукові висновки Кульчицького сприяють осмисленню трагічного минулого української нації і мають державотворче значення.
В «УМ» Станіслав Кульчицький неодноразово виступав як експерт з проблеми Великого голоду 1932—1933 років. Сьогодні він ділиться думками про причини суперечливого ставлення у суспільстві до діяльності ОУН і УПА, наголошуючи на необхідності визнання їхнього внеску у боротьбу за незалежність України.
«Росіяни вважають нас не ворогами, а частиною самих себе»
— Пане Станіславе, як, на вашу думку, слід розцінювати проблему ОУН-УПА за критеріями історичної правди?
— Я вважаю, що сам термін «проблема ОУН-УПА» дещо штучний. Зазвичай вживають не його, а саму абревіатуру. Виходить нісенітниця. Це все одно що сказати «ВКП(б)-Червона армія».
ОУН і УПА — різні поняття, хоч і взаємопов'язані. УПА — це військове крило Організації українських націоналістів, а її літопис — лише частка історії ОУН. За великим рахунком, ідеться не про проблему ОУН-УПА, а про їхню діяльність.
ОУН боролася у різних середовищах. Спочатку в Польщі, потім — у СРСР, і зрештою — на окупованій Німеччиною радянській території. Її дії мали різне спрямування, різними були тактика й стратегія. Та незмінним лишався стрижень. Його можна схарактеризувати словами: суверенна, незалежна, соборна Україна. ОУН представляла по суті ту частину України, яку ми називаємо не підросійською, а підавстрійською, а згодом — польською. Вона орієнтувалася однаково і на Галичину, і на західну Волинь, яка також була частиною Польщі. При цьому в період нацистської окупації УПА активніше діяла саме на Волині...
— Як ви сприймаєте заклик Президента Віктора Ющенка до примирення між вояками УПА та Радянської армії? Чому, на вашу думку, він не знаходить достатнього розуміння у суспільстві?
— Ющенко діє як національно свідомий глава держави, він дивиться вперед, випереджаючи суспільні настрої. Примирення завжди на часі, адже йдеться про об'єднання нації.
Українців завжди роз'єднували і за національною, і за соціальною ознаками. Досить згадати, як під час колективізації роз'єднували селян, поділивши їх на куркулів, бідняків і середняків. Щодо УПА, то ця армія створювалася у західному середовищі, тож на півдні й сході України її вважають абсолютно чужою, мало не антинародною структурою. Передусім, це — результат радянської пропаганди. Та не в останню чергу й наслідок того, що УПА не змогла утвердитися на цій території.
— Чому примирилися споконвічні вороги — німці з французами, поляки з німцями, а в Україні примирення не відбулося?
— Річ у тім, що німці, французи й поляки відчувають за собою власну державу з тисячолітніми традиціями, з неперервністю історичного процесу. У нас же, порівняно зі стосунками між народами Європи, йдеться зовсім про інше. Українці на сході значною мірою чи повністю русифіковані. А проблема взаємин між ними й росіянами полягає в тому, чи визнають останні існування двох націй — російської та української, чи тільки однієї — російської. Росіяни вважають нас не ворогами, а частиною самих себе. Справа не в підлеглості, а в чужому уявленні, що ти просто не існуєш. Декого в Україні влаштовує об'єднання за імперською ознакою. Та багатьох це не влаштовує. Тож їх вважають ворогами, яких потрібно знищувати, щоб зберегти себе.
«На жаль, ми зазнали фіаско у досягненні головної мети — змiнити ставлення до УПА на сході й півдні України»
— Яка ваша особиста участь у розв'язанні проблеми довкола ОУН і УПА на науковому та суспільному рівнях?
— Як фахівець я очолював робочу групу істориків, створену 1997 при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Науковці вже добре орієнтувалися у цій темі. Йшлося про те, щоб надати їй широкого суспільного розголосу.
З одного боку, ми провели колосальну роботу і як історики виконали свою роль. Нам вдалося побудувати своєрідну тріаду. За приклад я взяв роботу комісії Мейса. Вона складалася з трьох елементів: коротких тез і дослідження, що містилися в доповіді Конгресу США, і тритомника свідчень. Першим елементом нашої тріади стали збірники документів і монографічні дослідження «білих плям» щодо боротьби УПА. Йдеться про десятки опублікованих книг. Другий елемент — створення колективної монографії, яку було опубліковано 2005 року. І, нарешті, третій — зроблений на основі цього фаховий висновок.
На жаль, ми зазнали фіаско у досягненнні головної мети. Нам не вдалося змiнити ставлення до УПА громадськості на сході й півдні України, що й досі живе у полоні радянських стереотипів.
— Чим пояснюється фіаско і який вихід зі становища?
— Завдяки сприянню колишнього віце-прем'єра з гуманітарних питань В'ячеслава Кириленка було профінансовано третє видання фахового висновку. Перше, як і монографію, було видано накладом 500 примірників. Друге — накладом близько 1000 примірників. Третє видання було масовим. Близько 120 тисяч примірників розійшлися по бібліотеках і навчальних закладах України. Проте монографію так і не було перевидано. Наші дослідження зазвичай виходять накладом 100—150 примірників, хоч серед них є й такі, які варто було б представити на суд громадськості. Зокрема, з проблеми взаємин між українцями й поляками, між УПА та Армією крайовою на Волині під час Другої світової війни.
З історичного погляду, «білих плям» щодо діяльності ОУН і УПА вже не існує. Однак проблему штучно політизують. Її остаточне розв'язання залежить від ставлення влади.
Аркадій СИДОРУК.
ДО РЕЧІ
2001 року Станіслава Кульчицького як співавтора 15-томного видання «Україна крізь віки» було відзначено Державною премією України. У зв'язку з 70-річчям від дня народження визначного історика нагородили орденом «За заслуги» II ступеня.