Сірошка Пістончик: Я належу до категорiї балакунiв

      Восени минулого року в альтернативному київському часописі «Шо» прочитала текст молодого письменника з Білорусі Сірошки Пістончика (він же Сергій Прилуцький). Прозову мініатюру було надруковано мовою оригіналу. В ній ішлося про трагічну історію їжачка, домашнього улюбленця ліричного героя тексту. Розповідь цілком відповідала стилістиці альтернативного мистецтва: дещиця гротеску, трохи наївного цинізму, доза ненормативної лексики. Але все це разом сприймалося неперевершено. Особливо матюки, які, як відомо, витікаючи з джерел мови «міжнаціонального» спілкування, себто російської, адаптовані іншими мовами народів пострадянського простору, часто втрачають свою первісну брутальність. Якщо б той білоруський матюкливий текст додумалися перекласти російською, то навряд чи я дала б його читати своєму синові. Але досхочу наридавшись од сміху, читаючи Пістончиків «Вожик», я з легкою душею підсунула текст власному нащадкові: гріх було позбавляти юнака такого просвітленого гедоністичного задоволення.

      Стало цікаво, що ж то за один, отой Пістончик, і як подібній літературі живеться у такій стрьомній країні, як Білорусь. Шукати довго не довелось, бо Сергій виявився користувачем інтернетівського «Живого журналу», тож наше з ним спілкування, хоч і дещо дозоване, тривало близько трьох місяців. Чи через власну гординю, чи з міркувань політкоректності я не стала просити Пістончика писати відповіді на мої запитання російською. Ми вперто листувалися кожен своєю мовою, і це, хоч трохи й гальмувало наше спілкування, зате неабияк зближувало. Випереджаючи обурення противників ненормативної лексики, скажу відразу, що у літературних текстах до цієї не надто популярної у старшого покоління читачів форми творчого самовираження вдається лише Сірошка Пістончик. Сергій Прилуцький — письменник цілком пристойний і послуговується винятково літературною мовою. Таке собі доволі поширене серед митців «роздвоєння» особи. Не буду переконувати занадто чемних читачів у тому, що матюки часто бувають досить виправданим і корисним літературним прийомом. Все одно у Білорусі що Пістончику, що Прилуцькому про серйозну літературну кар'єру годі й думати. Зауважу лише, що письменника шанують не лише «відірвані» й асоціальні типи, а й поважні члени білоруського ПЕН-центру. От тільки друкуватись випадає лише в електронних засобах комунікації.

«У нас уся країна — вторинний продукт епохи. Залишкове явище життєдіяльності» (монолог Пістончика)

       — Логіка нашого дурнуватого життя рано чи пізно мусила народити якогось схожого розгільдяя. Так сталося, що ним випало бути Пістончику, себто мені. Я люблю називати речі своїми іменами, люблю життєрадісний сміх, соковиті матюки, тупі (а також гострі) жарти. Не люблю владу, бо на фіг вона здалась, ота влада? Головне — щоб мене «перло». А коли «пре», то мені на все начхати, я сідаю й пишу. Виразно і чесно. У нас уся країна — вторинний продукт епохи. Залишкове явище життєдіяльності. Тому, коли зустрічаю в наших літературних часописах прозаїчні підколки, мною аж тіпає. Звідкіля, думаю, ти вишкріб оці ідилічні сцени, цю дрьобану гармонію, яких не може бути за визначенням. Бо навіть найщасливіша людина дурить себе у власному щасті. Люди затуляються від навколишнього лайна, від брутальності, хамства. Це ще нічого. Гірше, коли мені починають пудрити мізки зі сторіночок різних видань, радіо й телебачення! Втирати про красу душі, про святість мови, високу мораль, державні інтереси, про синє небо над головою, річки й озера, матусині очі, молодіжну естраду й ветеранські паради, про всю цю штучну надбудову з базисом. Я відразу кажу собі: «Стережися, Сірожику, тебе хочуть взути!». Ви, звісно, не зрозумієте, але споглядання нашої цілковитої і безпросвітної дупи вселяє в мене оптимізм. Знаєте, коли людина залишає свої очі розплющеними, вона помічає багато цікавого навкруги. А далі люди діляться на дві категорії: або вони споглядають усе мовчки, або починають голосно коментувати події. Я належу до категорії балакунів. Мовчати — паршивий вибір. Але зручний. Особисто я ніколи не замислююсь про наслідки власних слів. Протест — цілком адекватна реакція на наше пуританське і дворушне суспільство. Якби я всі свої тексти писав літературною білоруською мовою, то втратився б отой дебільно-пофігістський шарм оповідань, задля якого, власне, і взявся за цю літературну авантюру. В трасянці («трасянкою» білоруси називають ненормативну лексику. — Авт.) закладений потужний сміховий заряд. Завдяки їй білоруська мова втратить свою нудну й нікому не потрібну цноту. Мені не подобається, коли свою віру починають використовувати, мов ексклюзивне право гнати понти і називати всіх худобою. Мовляв, якщо ти алкаш і бабій, то з твоєї дупи чорти смажитимуть котлетки. Складається враження, наче ті моралізатори самі неодноразово побували у пеклі.

«Карпа мене так «проперла», що перекладаю зараз білоруською її романчик»

      — Як ви потрапили в український літературний простір?

      — Усе почалося з того, що років півтора тому я випадково нарвався в Інтернеті на тексти Карпи. Сподобалось. Оскільки ж українська книжка у нас, у Білорусі, фіг ночувала, то я написав Ірені й попросив надіслати її книжку. Вона прислала роман «Фройд би плакав». Я поділився своєю писаниною. Почалося дружнє листування. Ірена писала, що за короткий час у мене з'явилося чимало вдячних читачів. Непомітно вона стала ніби моїм літагентом. Торік навесні я їздив до неї в гості, ми вели перемовини з видавництвом «Буква і цифра» стосовно видання, але щось у них там заштопорилось. До речі, Карпа мене так проперла, що перекладаю зараз білоруською мовою її романчик.

      — Чи правильно я зрозуміла, що тексти з використанням ненормативної лексики «за вас пише» Пістончик, а тексти «для ширшого загалу» ви пишете під власним прізвищем?..

      — Маєте рацію. Ненормативні тексти частково писав я сам (Сірошка Пістончик), частково в едемі з другом (Уласік Смаркач). А як Сергій Прилуцький пописую віршики, має книжка вийти.

      — Ваші тексти друкувалися у Білорусі?

      — Крім українського часопису «ШО», більш ніде не видавався. Весь мій доробок вивішувався в «неті» на сайті litara.net та в моєму ЖЖ. Правда, три роки тому в домашніх умовах виготовили вісімнадцять примірників моєї книжки «Йопыты двух маладых нелюдзей». Дуже популярна була книженція.

      — Як ви вийшли на білоруський ПЕН-центр?

      — Кілька років тому ПЕН-центр почав проводити конкурси для молодих літераторів. 2002 і 2004 року я потрапив у перелік фіналістів зі своїми віршиками. А оце вирішив надіслати й свої ненормативні тексти, подивитися, що з того вийде. Внаслідок цього організатори отримали «геморой». Адже вони декларують видання збірки творів фіналістів. Як ви самі розумієте, друкувати нецензурний «треш» в умовах несамовитого тиску на незалежні організації — досить ризиковано. Зрештою, все закінчилося тим, що всім фіналістам дісталась публікація у колективному збірнику, так званій братській могилі.

      — Де ви працюєте?

      — Не знаю, наскільки це потрібна «інфа». Я закінчив історичний факультет. У школу працювати не пішов. (Далі йде фраза, яку можна перекласти приблизно так: «Кому хочеться морочити собі голову за 100 баксів на місяць». — Авт.) Працюю на заводі простим робітником. Завод виробляє газові плити. Звісно, що краще б звідти кудись звалити. А втім, нічого особливого.

      — Як у Білорусі офіційні члени Спілки письменників ставляться до віршів, подібних до ваших?

      — Минулого року в нас стався розкол Спілки письменників — на пропрезидентську і нормальну. Все це ініціював наш «презик», остаточно вигнавши всіх під три чорти із Будинку літераторів і давши команду створити «правильну» спілку. Контингент пропрезидентської структури неймовірно пуританський. Для них письменник — «апостол духовності», тож і поводяться вони відповідно до своєї місії: огидно і зверхньо. Iз персонажами цієї спілки неможливо мати нічого спільного. Нині це дуполизи, або кар'єристи, або ті, кому потрібно допрацювати до пенсії. Одних треба «мочити», інші викликають жалість. У незалежній Спілці білоруських письменників із ненормативною лексикою проблем нема. Хоча й там є різні люди: когось матюки короблять, для когось вони неприйнятні з етичних міркувань. Але так і має бути. Ніхто там слиною не бризкає і анафему не оголошує.

      — Як вам живеться за тотальної цензури в країні?

      — У нас тут, звісно, «ацтой», але моїй писанині це не заважає. Я завжди знав, що сподіватися на щось треба в останню чергу. Адже навіть при демократах мені нічого хорошого не світить.

Різдвяний віршик

від Сірошки Пістончика