Бізнес на межі вибуху

      Надсекретна колись «поштова скринька», Донецький казенний завод хімічних виробів, віднайшов унікальну підприємницьку нішу, почавши спеціалізуватися на утилізації старих боєприпасів. Їх вдосталь залишив незалежній Україні радянський ВПК. Зрозуміло, із вибухонебезпечною продукцією треба вміти впоратися, а ще знати підходи до столичних і натовських чиновників, від яких залежать замовлення.

      Завокзальне селище на околиці Донецька, серед якого стоїть ДКЗХВ, між іншим, «за сумісництвом» є малою батьківщиною найбагатшого вітчизняного олігарха Ріната Ахметова. Але здебільшого народ тут мешкає простий, для якого «режимне» підприємство, поряд iз навколишніми шахтами, традиційно служило місцем заробляння на життя. Ризики не повернутися додому з бетонних боксів «снарядного» чи то з вибоїв вугільних копалень оцінювалися населенням Завокзального однаково високо, а втім, і зарплатня була адекватною.

      Щодо легендарних кадебістських вигадок з метою спантеличити всюдисущих агентів імперіалізму, то у селищі на те  не дуже зважали. Режимний об'єкт уперто іменували «снарядним», а якщо хтось цікавився, тому охоче пояснювали, що на сусіднім об'єднанні «Точмаш» (прикрашеному для введення в оману ворогів макетами тракторів та сільськогосподарських сівалок) у чотири зміни точать корпуси для артилерійських снарядів. Далі болванки транспортують на Завокзальний, аби у броньованих бункерах залити туди розплавлений тротил та оснастити потужну зброю висадниками. Такі от «хімічні вироби». Ну а якщо колись таки бабахне — до великого міста дістати не мусить...

      Потім, за смутної доби першої половини 90-х, об'єднання «Точмаш» швиденько порізали на брухт (кажуть, до того приклалися уральські зброярі, аби усунути з ринку українських конкурентів). Відповідно, зупинився і «снарядний». І навколишні шахти, як на біду, усі до останньої позачинялися. Знаєте, на Донбасі пейзаж приречених робочих селищ особливо символічний: із покинутих гірничих виробок піднімаються грунтові води, і будівлі починають буквально тонути, поволі йти у багнюку. Щось таке «світило» Завокзальному з його ДКЗХВ.

Валютний непотріб

      Шанс вижити з'явився по тому, як Україна приєдналася до Оттавської конвенції, що проголошує добровільну відмову від виробництва та використання протипіхотних мін. Згідно з міжнародною ініціативою (біля витоків якої колись стояла британська принцеса Діана), «протипіхотки», яких у світі накопичено до 230 млн. одиниць, було визнано брутальною зброєю, не гідною XXI ст.: їх легко встановлювати, проте потім надзвичайно складно знешкодити або навіть знайти. Та й калічать little legs hunters («маленькі мисливці за ногами» — на натовському жаргоні) здебільшого цивільне населення.

      На українських військових складах зберігається, за оцінками деяких експертів, понад 6 млн. одиниць таких боєприпасів із клеймом «зроблене в СРСР». Тож на високому державному рівні було вирішено, що НАТО  (точніше, її дочірня структура НАМСА, що відповідає за матеріально-технічне оснащення альянсу) відшукає кошти — своєрідний грант — на утилізацію того небезпечного мотлоху.

      — Зважившись на участь у конкурсі щодо «мінного» гранту, — розповідає директор ДКЗХВ Микола Потапчук, — ми спочатку, ясна річ, узялися за калькулятори. Заклали в демонстраційний кошторис вартість необхідного устаткування, ремонт приміщення, що простояло без діла кілька років, а також зарплатню, транспортні витрати тощо. За розрахунками, на 400 тисяч протипіхотних мін, призначених для першочергового знищення, вийшло десь 800 тисяч доларів. Проте варто визнати: офіцери з НАТО, які кілька разів попередньо завітали до Донецька, уміють торгуватися не гірше, ніж крамарі з Бессарабського ринку. У результаті нам довелося погодитися на значно меншу суму в 640 тисяч доларів, куди входила вартість підготовчих робіт та закупівля деякого спеціального устаткування.

      Плюс до того, ДКЗХВ за кожну знешкоджену «протипіхотку» погодився брати лише 70 американських центів — безпрецедентно низька ціна в усьому світі, що, вочевидь, і схилило вибір натовських експертів на користь донецького підприємства.

      Конкуренти ДКЗХВ пропонували технологічну схему, за якою маленькі протипіхотні міни спочатку глибоко заморожуються в рідкому азоті, потім їх чавлять під пресом та згодом спалюють у спеціальних печах. Донеччани ж запропонували... вручну розбирати смертоносні вироби. Спробуйте тільки уявити собі: сидять жінки за конвеєром, зосереджено порпаючись у таких собі пластикових «пудреницях», кожна з яких щомиті може вибухнути, відірвавши робітниці руки. Але виходу не було.

      Правильніше, вихід був у скрупульозному дотриманні технології та буквально казарменій дисципліні. Найнебезпечніші етапи розбирання мін передоручили промисловим роботам, для яких фахівці Макіївського державного проектного інституту розробили оригінальні маніпулятори, що працюють не за рахунок електрики, а на пневматичних двигунах — такі використовуються на небезпечних через метан вугільних шахтах. Нині фахівці ДКЗХВ запевняють, що за весь час реалізації натовської програми на лініях утилізації стався лише один нещасний випадок, коли при розбиранні раптово спалахнув «вироб», спродукований аж 1946 року.

      Пройшовши технологічний ланцюжок до кінця, кожна з little legs hunters стає в підсумку купою безпечних — та навіть корисних — речей. Зокрема, ретельно зібрані тротил та гексоген використовують прямо тут, на заводі, у виробництві вибухівки для гірничої промисловості. Пластикові корпуси мін перетворюють у гранули поліетилену низького тиску, з яких, за визначенням директора Потапчука, «хоч поливальники для дачі роби». Знайшовся варіант використання практично для всіх інших елементів міни, механізм якої по складності нагадує коштовний годинник. І тільки капсули-детонатори підривають у спеціальних камерах, оснащених фільтрами для знешкодження порохових газів.

      Простота запропонованої донеччанами технології, за свідченням Миколи Потапчука, спочатку навіть викликала підозри натовських контрагентів. Вони все згадували, як їх зухвало дурили у сербському Косові тамтешні сепаратисти та признавалися, що й у Донецьку побоюються «військового секонд-хенду». Аби не допустити повторного мілітарного використання утилізованої зброї, за свої «кревні» 70 центів вимагали, наприклад, щоб кожна дрібна пружинка з міни (а там їх, у залежності від конструкції, 6—10 штук) обов'язково знищувалася під пресом — і тільки після виснажливих переговорів погодилися на чисто «радянський» варіант: у цебро і лише наприкінці зміни на брухт. Зрозуміло, під пильним оком спостерігача Північноатлантичного альянсу, приставленого до сміттєвого цеберця...

Щастя не було, та з Новобогданівки «припливло»

      «Протипіхотний» валютний грант було освоєно Донецьким казенним заводом хімічних виробів із стовідсотковим респектом. На завершення програми в «шахтарську столицю» прибула представницька делегація високопосадовців НАТО та Євросоюзу, яким урочисто подарували пластмасові іграшки-сувеніри, вироблені з утилізованих корпусів мін. «З розгону» американський конгресмен Річард Лугар пообіцяв у Донецьку, що його країна виділить «снарядному» заводові ще $2,1 млн. на подальшу утилізацію озброєнь. Причому це буде, мовляв, лише початковим внеском у масштабну, розраховану на 12 років, програму демілітаризації, яка лише на першому етапі матиме за мету знищення в Україні 1,5 тис. тонн надлишкових легких озброєнь, 133 тис. одиниць боєприпасів і 1 тис. ракетних зенітних комплексів.

      На жаль, згодом не надто обережні заяви Прем'єр-міністра Віктора Януковича про нібито неготовність України до вступу в європейські структури надійно пригальмували натовські грошики десь на півшляху до донецького підприємства. Проте  ДКЗХВ посилено вкладав мільйони гривень власних коштів у спорудження нових утилізаційних ліній, адже топ-менеджери підприємства вирішили зробити таку діяльність основним джерелом отримання прибутків.

      Від чергової загрози банкрутства підприємство врятувало, за іронією долі, ганебне повторення НП на Новобогданівських складах озброєнь минулого літа. Усвідомивши, нарешті, масштаби навислої над країною загрози, урядові чиновники поспішили затвердити «Державну програму утилізації звичайних видів боєприпасів, непридатних для подальшого використання і збереження, на 2006—2017 рр.», виділивши під її реалізацію 4 млрд. грн. І хоч фінансування, як це зазвичай у нас буває, надходить на завод по краплях та нерівномірно, ДКЗХВ відчув певну перспективу. Але й — не понад те.

Занадто добре — недобре також...

      У кабінеті директора «снарядного» заводу Миколи Потапчука  смакуємо надміцною кавою та рахуємо мегатонни рідної країни. Відповідно до директорських розрахунків, у 2006-му році утилізація боєприпасів в Україні становила 15 тисяч тонн (з яких приблизно 80% прийшлося на ДКЗХВ). Однак нова урядова програма ставить завдання вже 2007 року довести рівень знищення непотрібних озброєнь аж до 100 тисяч тонн.

      — У такій делікатній справі, як розбирання проржавілих снарядів, нашвидкуруч працівників не набереш з вулиці. Та й ритм конвеєра, зрозуміло, не прискориш, — розмірковує М. Потапчук. — Потрібні принципово нові технології, а під їхнє впровадження — випереджаюче державне інвестування. Проте, схоже, владних мужів цікавить хіба що кінцевий результат у тоннах знешкодженого військового металу.

      Ще одне лихо специфічного утилізаційного бізнесу — надлишок посередників, що обов'язково прагнуть брати участь у розподілі грошей, та... зайвих командирів.

      Потапчук не особливо любить про цей нюанс згадувати, але перший натовський грант завод отримав не напряму, а через приватне підприємство, терміново створене заради такої оказії столичними чиновниками. Відповідно, з незваними нахлібниками довелося ділитися навіть тими сирітськими центами, що заробляли в бетонних боксах прості оператори, голими руками розбираючи вибухонебезпечні «іграшки». Причому, що цікаво, натовці не дуже й заперечували. По-перше, «прокладка» з приватної посередницької фірми захищала їх від обвинувачень, що, мовляв, грошима західних платників податків підгодовується український державний ВПК. А, по-друге, за спостереженнями заводських фахівців, розпорядники «протипіхотного» гранта також усіма засобами намагалися прилаштувати до доларової годівниці «дружні» фірми.

      Проблеми взаємовідносин iз вітчизняними «кураторами» ДКЗХВ директор цього підприємства навідріз відмовляється обговорювати: «Та ви що, мені ж згодом до них їхати у відрядження, затверджувати плани». Проте якоїсь миті Потапчука таки прориває:

      — Припустімо, ми за день виймаємо з утилізованих снарядів десь п'ять тонн вибухівки. Її б відразу пустити в переробку, так зась! — обурюється Потапчук. — Мусимо чекати уповноваженого представника з центру, що наділений правом підписати протокол. А він не їде. Проте  на складах щодоби додається по вантажівці тротилу!

      Я здогадуюся, чому нервує досвідчений керівник «снарядного». Містом ширяться чутки, що після того, як на під'їзні колії ДКЗХВ почали прибувати військові ешелони зі старими боєприпасами, підприємство потрапило у фокус уваги міжнародного криміналітету. Від Донбасу до Кавказької війни, власно кажучи, зовсім недалеко. І хоча спецслужби «снарядного» заводу не дрімають (роздягаючи на прохідній працівників, що залишають територію, часом до білизни), гроші, як відомо, відмикають найнадійнішi засуви.

      А втім  цей нестандартний ризик тепер органічно входить до правил підприємницької гри, у яку все глибше втягується вчорашня «поштова скринька». Керівництво ДКЗХВ оцінило його та взяло до відома. Так само, як свого часу змушене було упокоритися з фактом, що по їх споконвіку суперрежимному підприємству по-хазяйськи походжають натівські «джеймси бонди» і треба встигнути прикрити кожну шпарину, доки там не опинився професійно цікавий чужий ніс.

Сергій КОРОБЧУК.