За деякими уявленнями, саме так виглядає класична фофудья в комплектi з кокошником.
Пісано істінно русскім патріотом (ізвінітє за тавтологію) Ільйой Ноздрєватінковим, уроженцем южнорусскіх зємєль хєрсонскіх, что издрєвля прінадлєжалі к владєніям імпєратріци-матушкі і святєйших архімандрітов.
Пісанієм сім справєдлівості алчу, а нє отмщєнія, хотя і оноє обрушится на голови поправших ісконно русскіє ценності.
Хочу повєдать вам, братіє, сколь вєліка хула, возвєдьонная в Малоросії на одно лишь імя русскоє, сколь ужасни гонєнія на язик наш воцерковлєнний, сколь жестокій проізвол учіняют на етіх зємлях нєвєсть откуда появiвшиєся врагі рода человєческого и всєго русского.
Началось всьо с того, что прішлі на святую Русь пособнікі князя тьми, отріцающіє русскость духа народного і право єго на свойо сокровєнноє. Прітєснєнія, оказиваємиє всякімі жидо-бєндєровцамі, прі полном попустітєльствє властєй с каждим дньом всьо больше сорняком проізрастают. Дошло до того, что винуждєн я, братіє, пісать сії строкі с нєнавіснимі буквамі, прідуманнимі в Малороссії, чтоб дразніть чєловєка русского, — с нєдавніх пор здєсь обичай такой завьолся: ізимать у народа всякую ісконно русскую раскладку клавіатури в комп'ютєрах, чтоб забил он со врємєнєм імєна отца і матєрі да отрьокся от слога правєдного. Своім дікім нарєчієм душат оні, ісчадія, православную нашу культуру, ковєркают маліновий звон рєчєй наших, прєдаются смєху і іздєватєльствам.
Мало того, что язик русскій запрєщают, так і всякія мєрзості протів істінних патріотов повсємєстно распространєни сталі, особєнно на западних зємлях, фашиствующiх. На тєлєвідєнії нєт болєє слова животворящєго, газєти патріотіческіє запрєщени, а в школах за каждоє слово ісконноє карают розгамі да прінудітєльним чтєнієм «Кобзаря» (под страхом смєрті лютой). Даже фільми надумалі пєрєводіть с общепонятного на злокознєнноє свойо нарєчіє, даби отвратіть чєловєков от важнєйшего із іскусств.
Но самоє страшноє поруганіє случілось вєсной сєго года, когда пєрєсмєшнікі натовскія растопталі наше самоє богоугодноє — Святую Фофудью, вєкамі взлєлєянную, послєднюю защітніцу от супостата. Случілось сіє в мартє, пєрвого дня. Прорвался я, вопрєкі бєсовскім козням, на чат-конфєрєнцию надьожи нашей — Пєтра вєлікого свєт Сімонєнка, чтоб отвєрзті глаза і уста єго на бесчінства жидо-бєндєровскія. Сообщіл, как дітьо мойо лішилі прав человєческіх, узрєв на нєй Фофудьюшку нашу святую, — засвісталі да заулюлюкалі, прінялісь на вєсь зємной інтернєт потєшаться. Да постігнєт кара отвратівших ліца своі постилиє от імєні русского!
Но так і нє получіл я отвєта от воітєля і радєтєля нашего — подозрєваю, что і у нєго раскладку ісконную с клавіатури ізъялі.
Вот і пішу вам, братіє, сій апокріф, тайно от властєй мєстних составлєнний, і с надєждой на провідєніє отправляю єго голубіной почтой в Москву-матушку, в газєту «Ізвєстія». Чтоби зналі, родімиє, сколь нєсносна жизнь патріота русского в сєгодняшнєй Малороссії, возомнівшей сєбя чєм-то отдєльним. Услиштє же возглас мой: доколє поруганіє єто тєрпєть? Но чую, прідьот єщо врємя ісполанія раскольніков, врагов всєго русского, і всякого жидо-бєндєровского пріспєшніка покараєт святая Фофудья-матушка в колєсніце огнєнной!
«Фофудья», безумовно, — один із найяскравіших блог-вірусів 2006 року, який можна вважати зразковою реакцією української інтернет-громади на чорносотенну риторику, що нею послуговуються у «висвітленні» подій в Україні не лише російські ЗМІ, а й вітчизняні політичні сили, котрі невтомно спекулюють «двоязичними» мантрами та оповідають затурканому виборцю, як порушують його права на мовну та культурну самоідентифікацію. Живучість такого штибу проповідей, шовіністичних за суттю та пропагандистських за формою, — явище не менш абсурдне, ніж довіра деяких виборців до нинішніх носіїв червоної ідеології, а тому давно вже не заслуговує на серйозне обговорення чи жорстку критику. Можна було б просто ігнорувати все розмаїття пульсацій потьмареної російськомовної публіки, яка цілком серйозно вбачає у нашому суспільстві «жахіття українізації». Але ж ці історії радісно спонсоруються увагою різноманітних радикалів, чиє надзавдання — підтримувати міф про міжетнічну напругу в Україні. Відтак явище це потребувало систематизованої альтернативи, котра взялася б винищувати ворога на його ж території. Оцю функцію й взяла на себе так звана «Свята Фофудья».
Спершу, навесні 2006-го, це була лише спільнота в найпоширенішому на пострадянських теренах блог-сервісі «Живого журналу» (http://community.livejournal.com/fofudja/profile), а згодом — загальна інтернетівська панацея у спілкуванні з «язично стурбованими» громадянами. Нині ж ця тема поширилася далеко за межами віртуального світу.
Почалося все з чат-конференції Петра Симоненка на сайті «Кореспондент», де виринув нині одіозний віртуал Ноздреватенков зі зворушливою історією про те, як його дочці «в школе запретили носить такой атрибут русской культуры, как фофудья, аргументировав это тем, что государственный язык — украинский». Підсумком цієї стурбованості було запитання, яке перетворилося на символічне «волання про справедливість»: «ДОКОЛЄ»?
Цей текст зродив цунамі обговорень на тему: «Що таке фофудья» і, справді, «доколє?». Феномен прикола Ноздреватенкова полягає в тому, що він бездоганно імітує стилістику численних висловлювань про наругу над російською мовою та культурою в Україні. Настільки бездоганно, що п. Ноздреватенкова — завсідника багатьох сайтів та форумів — чимало користувачів сприйняли за реального персонажа.
Варто визнати, що саме слово «фофудья» — це класичний випадок, коли іноді навіть ломака стріляє. Цей архаїзм навіть у російському націонал-патріотичному середовищі квасного штибу не використовувався (тепер, завдяки українській ініціативі, вони поступово звикають до «ісконності» цього слова, ба навіть намагаються доточити його до свого лінгвістичного пантеону).
Насправді ж пошуки означення «паролю» закінчилися лише однією словниковою знахідкою: «Фофудья — східна дорогоцінна тканина, з якої виготовлявся одяг. За літописами, цар Леон у 912 р. надарував Олегових послів «золотом і паволоками і фофудьями» <...> Окрім того, фофудья означала одяг, відповідний єврейському ефоду (amiculum humerale), одягу першосвященика. За словами Михайла Максимовича, вже в XII ст. замість Ф. стали використовувати оксамити».
Відтак фофудья — це перший філігранно сфальшований символ російської ідентичності, який замінив (а точніше — урізноманітнив) добре знаний анекдотичний набір атрибутів — лапті, щі, водка, балалайка тощо.
Фофудья чудово надається до сміховинних інтерпретацій не лише тому, що може використовуватись на позначення будь-яких речей, а ще й через чудовий ефект спантеличення, який вона викликає у громадян, котрі звикли до класичних мовних опозицій («вареники — пєльмєні», «вишиванки — кокошнiкi» тощо).
Усі ці трагікомічні розваги імені Фофудьї, параноїдальні й відверто іронічні дописи на різних інтернет-ресурсах, де хворобливо товчеться у ступі тема двомовності, сплеск анонімної народної творчості і, здавалося б, очевидний балаганний дискурс, витворений псевдообуренням «русскоязичного населення», яке переслідують пекельні націоналюги, зазіхаючи на «ісконноє», — такий інноваційний комплект викликає у багатьох розгубленість і нерозуміння: де закінчується «глас вопіющєго» і починається жорсткий стьоб із нього? Наступний крок, зумовлений катастрофічним браком почуття гумору, — це роздратування, розмови про неполіткоректність та розпалювання міжнаціональної ворожнечі.
Утім, на мою думку, феномен Фофудьї успадкував насамперед іронічну українську традицію — в ньому немає «язвітєльной сатіри», до котрої часто-густо вдаються електронні й цілком реальні українофоби, чий гумор вимірюється знанням ненормативної лексики.
Ось, наприклад, кілька характерних повідомлень зі спільноти «ЖЖ» Fofudja.
«Вибіраю модель парадной Фофудьї в комплєктє с кокошніком. Вот нашол очєнь пріятний екземпляр. Но єсть сомнєнія в єйо канонічності. Друзья НАШИ, помогітє, пожалуйста, разобраться. Мнє єта модель нравітся, только єсть сомнєнія: а вдруг тут єсть елємєнти малоросской вишиваночкі ілі даже шароваров с осєлєдцем. Помогітє!».
Або: «НАШІ люді ва Львовє маскіруюцца і пішут на стєнах вмєсто канонічєскаго «ДОКОЛЄ?» зашифрованноє «ЗАЧЄМ»...».
Очевидно, що важко виявити якусь людожерську мету в цих стилістичних імпровізаціях, як і в багатьох віршованих екзерсисах, котрі взагалі тяжіють до хрестоматійних постмодерних зразків:
Красную фофудью я ль накину,
Я ль меха тальянки растяну!
Выйди-выйди, милая, к овину:
Попоем частушки на луну!
Фофудья — зворушливий симбіоз інтернет-провокації, флеш-мобівської ініціативи, практичної риторики. Це явище народжене інтернетівською блог-сферою, але не обмежене нею, бо протягом року виявило спроможність увійти в масову культуру, як це відбулося з кількома її ідейними передтечами.
Саме технологічно фофудья успадкувала методи й стилістику поширення електронної істерики «превед-медвед», яка стала своєрідним субкультурним підсумком та кульмінацією «падонківської» естетики. «Падонківський» сленг також до пори до часу вважався суто інтернетівською витівкою, аж поки не вивалився у зовнішній світ як у рекламному просторі (слово «жжот» на багатьох біг-бордах), так і в медіа, котрі масово заповзялися мавпувати стиль і канони «албанської мови» бодай в окремих блоках чи рубриках (позитивно у цьому напрямку відзначився сайт «Обозреватель»).
Доведення до абсурду певних суспільних фобій — ось що споріднює Фофудью із «падонківською» модою чи Церквою Євгенія Вагановича Петросяна (ще одним чудовим зразком сучасного гротеску). У випадку з «албанським сленгом» популярність явища значною мірою розвивалася завдяки справжньому переляку суспільства, збуреного демонстративною безграмотністю та «сумнівними» життєвими орієнтирами покоління, вирощеного в інтернеті. Неймовірний стьоб з «аншлагівщини» у форматі творення Церкви Петросяна був почасти вимушеним естетичним кроком, адже жодні раціональні, розумні й переконливі звинувачення на адресу Петросяна, як хрещеного батька несмаку, аж ніяк не заважали й досі не заважають йому утримувати колосальну телеаудиторію. Натомість імітація «поклоніння пророку», попри очевидний (знову ж таки — не для всіх) фарс, увічнилася кількома флеш-мобами у російських медіа, коли в пресі поширилися маніакальні інформаційні повідомлення про знущання над живим класиком Петросяном.
Так само й Фофудья — як полемічний напрямок та комунікативна практика — утверджується через неможливість адекватного діалогу з тими категоріями населення, що їх небезпідставно називають зомбованими. Зрештою, на кожний ретельно промитий та відморожений мозок завжди знайдеться порядний антифриз. І що приємно — вітчизняний виробник не пасе задніх.
Тема «Фофудьї» — це спосіб биття ворога його ж зброєю: коли російським шовіністам протиставляють більш ніж гротескне викривлення їхніх ідей. А заодно — ознака «інтернету другої хвилі», коли користувачі не просто читають інтернет, а самі створюють основний зміст цієї всесвітньої мережі.
Національно свідомі українські інтернетники взялися жорстоко кепкувати над російськими піар-екстремістами, котрі вважають, ніби в Україні забороняють російську мову та культуру. В результаті народилася ціла купа гіперболізованих текстів, у яких свідомо перебільшено гоніння на все російське й героїзовано росіян в Україні. Так, слова «русскій» і «смєлий» почали вживатися лише з припискою «ізвінітє за тавтологію», будь-які негативні поняття — з посиланням на «діавола», а «діавол» — лише з приміткою «КП» («Київського патріархату»).
Узяти останні новини: на сайті http://community.livejournal.com/fofudja ці хлопці подають новину про те, що в Канаді вкрали пам'ятник Тарасові Шевченку, як чергову перемогу російської ідеї над «жидомалороссійством». Але написано навмисно так, щоб хотілося донесхочу сміятися над самим «русофільним» автором...
До вашої уваги — лише два уривки.
«...Поезд въезжает в «Украину». По бокам — заброшенные без российского сырья заводы. Всюду — «жёлто-блакытные» флаги, памятники Бандере и Тарасу Шевченко.
В Днепропетровске они увидели серые колонны русскоязычного населения. Их загоняли в закрытые «телячьи» вагоны и отправляли на принудительные курсы украинского. Увидев российский вагон, один из несчастных вырвался от охранников и побежал. «Братцы! — кричал он, хватаясь за открытое окно купе. — Наши! Братушки! Не бросайте меня!». Но было поздно. Подбежали охранники. Один ударил беглеца по голове толстым томом Лэси Украинки. «Завтра шоб вывчыв «Писню тракторысткы»! Напамъять!» — зло крикнул он. Беднягу затолкали в кабинку с надписью «Просвiтa».
Россияне обомлели, поражённые жестокостью. Только сейчас они поняли весь ужас и страдания тех, кто отрезан от России».
«— Мне, матушка, водочки, — сказал он (Гундырев ) в окошко.
Взяв бутылку, прочитал этикетку — старая журналистская привычка. Надпись гласила: «Львiвська горiлка». Поражённый, он ещё раз перечитал этикетку. И ещё раз. Всё было на малорусском наречии. Ни одной русской надписи! Вот она, русофобия в действии. Он не мог понять, что сделал этим людям? За что они его так не любят?»
Дійшло до того, що одна недалека українська журналістка у статті для російської газети «Известия» про мовну ситуацію в Україні використала гротескні підходи вигаданого «Города Львова», описуючи дійсність в Івано-Франківську: там, мовляв, вагітних російськомовних жінок б'ють по животах, їхніх чоловіків-учителів звільняють із роботи, а в кав'ярнях обливають окропом. Теж смішно.
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
