В'ячеслав Загороднюк: У США в нас ціла «одеська колонія» фігуристів

      Вважається, що батьківщиною фігурного катання є Голландія, де в XIII-XIV столітті з'явилися перші залізні ковзани. До формування ж цього виду спорту причетні й британці, які описали перші обов'язкові фігури. Утім не всі знають, що успіх української школи фігурного катання було передбачено ще давнішою історією. Річ у тім, що на сьогодні найдавнішими ковзанами в історії людства вважають ті, що було знайдено на березі Південного Бугу. Щоправда, ті «праковзани» виготовляли з кінських копит, але все ж...

      Одна з провідних шкіл фігурного катання в Україні — одеська. Тепер ніхто не пам'ятає, коли востаннє заливали лід у Палаці спорту Південної Пальміри. Але маленька тренувальна ковзанка «Крижинка» в Одесі ще працює. Там у фойє є стенд із портретами відомих усьому світові фігуристів та їхнiх тренерів — Галина Змієвська та Валентин Ніколаєв, Віктор Петренко, Оксана Баюл, В'ячеслав Загороднюк, Олена Грушина та Руслан Гончаров, Ірина Романова та Ігор Ярошенко, Оксана Грищук та Євген Платов, багато інших. Такою кількістю зірок може похвалитися не кожна держава, не кажучи вже про окрему спортивну школу.

На жаль, Одеса найближчим часом позбавлена можливості побачити своїх земляків на льоду — більше пощастило Києву, куди вихідці з берегів Чорного моря стабільно привозять свої професіональні шоу. На цей Новий рік у столиці як організатор льодової вистави дебютував В'ячеслав Загороднюк. Він подарував глядачам своє шоу Magic on Ice («Чари на льоду»).         Зазвичай «одеська колонія», котра давно вже мешкає у США, в Україні перебуває лічені дні чи навіть години. Але Загороднюк заспокоїв кореспондента «УМ», зазначивши, що відтепер він перебуватиме на Батьківщині значно довше. Чим заінтригував перед інтерв'ю, яке відбулося наступного після шоу дня.

«Мій син у США перші кроки по льоду зробив у віці одного року»

      — В'ячеславе, спочатку хотілося б привітати вас із цілком вдалим почином у ролі продюсера...

      — Дякую, хоча цілком задоволеним я особисто не почуваюся. Глядачі в київському Палаці спорту, вочевидь, звернули увагу на деякі затримки під час дійства. Надалі ми ці нюанси обов'язково врахуємо. Цього разу деякі технічні накладки були пов'язані зі зйомками телеверсії шоу. Буквально кілька годин тому я провів переговори, тож сподіваюся, що «Чари на льоду» побачать і українські телеглядачі.

      — Ваше кількамісячне перебування в Києві пов'язане лише з підготовкою шоу? Чи ми можемо сподіватися на повернення одного з наших «американців»?

      — Я справді поки є громадянином України, але у зв'язку з цим виникає стільки проблем із пересуванням країнами світу, що вигідніше мати американський паспорт. Свого часу ми з тренером Валентином Ніколаєвим виїхали до США по туристичній візі, але після стількох років роботи там уже маємо можливість одержати американське громадянство. Саме у Річмонді (штат Вірджінія) я заробляю на життя тренуванням та продюсерською діяльністю. Попри це, нам не байдуже, як розвивається фігурне катання на Батьківщині.

      Шоу «Чари на льоду» — це лише суттєвий крок до популяризації фігурного катання. Практичними ж діями з відродження цього виду спорту може стати створення нових ковзанок та шкіл. Тому ми створили в Києві Клуб фігурного катання «Столиця», в який набираємо перших учнів. Уже узгоджено, що навесні біля метро «Чернігівська» розпочнеться будівництво ковзанки, яка належатиме нашому клубу.

      — Коли Клуб фігурного катання «Столиця» запрацює на повну потужність, ви отримаєте ще одне місце на Землі, де будете почуватися, немов у «рідних стінах»?

      — Одеса назавжди залишиться єдиним рідним містом. А в США комфортно почуватися дозволяє присутність не просто земляків, а й однокласників, які пов'язали своє життя з фігурним катанням. Разом зі мною у середній школі № 25 вчилися Руслан Гончаров, Ніна Мельник (дружина відомого фігуриста Віктора Петренка) та Слава Учитель. Завжди поруч моя дружина, теж відома фігуристка, Ольга Мудрак, з якою ми разом уже 12 років. А тепер у нас є і син, який перші кроки по льоду зробив у віці одного року. На одній ковзанці в Річмонді ми працюємо з моїм тренером Валентином Ніколаєвим, тож уявлення про «міні-Одесу» в Америці присутнє. Сподіваюся, що з відкриттям КФК «Столиця» ближчим стане і Київ.

«Іноді медаль приносить не складний елемент, а чистота виконання»

      — В'ячеславе, повернімося до любительської кар'єри, яка принесла тобі звання чемпіона Європи та «бронзу» чемпіонату світу. Чи це правда, що у фігуристів навіть найвищого класу завжди є небажані для виконання елементи?

      — Складність, справді, для кожного є різна. Я свого часу легко виконував потрійний аксель, але сальхов у три оберти ніяк не хотів мені підкорятися. Є стрибки, які потребують гарних фізичних та швидкісних кондицій, інші вимагають точної координації і відчуття льоду.

      У другій половині 90-х тендеція до ускладнення програм виявилася досить чітко. Мій тренер Валентин Ніколаєв у цій царині був справжнім новатором — на тренуваннях я та інші його вихованці робили спроби виконати п'ять із шести можливих стрибків з чотирма обертами. Мій колега Євген Плюта ще задовго до росіян стрибнув четверний лутц на турнірі в Оберсдорфі. Але вже тоді стало помітно, що фігурист, виконавши «вищий пілотаж», міг не впоратися з простішими елементами обов'язкової програми. Мені на тренуваннях перед чемпіонатом світу 1997 року вдавалися досить пристойні спроби дуже складного четверного рітбергера, але включити його в програму ми не ризикнули. Взагалі іноді під час змагань ситуація може так скластися, що медаль принесе не складний елемент, а чистота виконання.

      — Коли у вас був найреальніший шанс наблизитися до олімпійської вершини?

      — У передолімпійському сезоні перед Нагано я мав в арсеналі чимало складних елементів, цікаву програму, але зазнав травми. Вирішальним для суддів тоді був чемпіонат Європи в Мілані, де я, не відновившись як слід, не зміг скласти конкуренцію трьом росіянам — Олексію Ягудіну, Євгенові Плющенку та Олександру Абту, а ще ж був Філліп Канделоро. Олексій та Євген, до речі, спромоглися в Мілані виконати чисто стрибки у чотири оберти. Коли ж фаворитів визначено, то змінити думку суддів упродовж сезону вкрай важко.

«Успіх шоу — не оцінки суддів, а глядачі, які вітають тебе стоячи»

      — У ті роки з'явилася й інша тенденція — прагнення до театралізації виступів, створення художніх образів. Наскільки це сприяло швидкій адаптації у світі професіонального катання, в яке ти згодом перейшов?

      — Справді, якщо в спорті існує критерій — це місце на п'єдесталі, то успіх шоу — це глядачі, які вітають тебе стоячи.

      — Якщо пригадати ваш перший вихід у Києві як учасника шоу Віктора Петренка, то саме такої найвищої оцінки ви тоді й заслужили — саме вас вітали стоячи.

      — Можливо, ті два образи виявилися зрозумілими глядачеві. У першому випадку я вийшов на лід таким собі «незграбою», який ледь тримається на ковзанах, а наприкінці стає суперменом, який робить карколомні стрибки. А в другому номері я створив образ Вєрки Сердючки на льоду — персонаж таки досить відомий на пострадянському просторі. Утім у тому шоу кожен із відомих зірок демонстрував свої найкращі артистичні якості. Канделоро зі своєю ексцентричністю, Віктор Петренко з партнеркою-лялькою, Сурія Боналі — всі вони здатні викликати у глядача бурхливi емоцiї. Думаю, що гідно оцінили глядачі і моє київське шоу 24 грудня, де були і зірки фігурного катання і акробатичні номери з Лас-Вегасу, лазерні і піротехнічні ефекти та славнозвісна група «Чингісхан».

      — А в Америці публіка шаленіє від шоу фігуристів?

      — Будь-якому видовищу з фігурного катання там гарантована увага глядача, хоча б тому, що у США цим видом спорту займається 15 мільйонів людей. Проте безпосередньо в залах публіки поменшало — через телетрансляції. І все ж зараз весь світ фігурного катання перебрався, здається, до Америки, бо там є вдосталь повноцінних ковзанок із трибунами для глядачів, будують нові, є можливість спробувати себе в ролі тренера, продюсера, учасника шоу.

«Зараз мій екс-підопічний Данильченко виступає на ковзанці, влаштованій на морському лайнері»

      — Чи відчуваєте час від часу ностальгію за так званим любительським фігурним катанням?

      — У тому то й річ, що фігурне катання на ковзанах суттєво змінилося, й сьогодні комерції вистачає і в «любительському» катанні. Крім того, зміни в правилах не можуть викликати однозначно позитивної реакції. Не випадково ж суттєво знизилася зацікавленість фігуристів у вивченні складних стрибків. Логіка їх зрозуміла: навіщо ризикувати, одержувати травми, якщо можна просто чисто відкатати те, що ти вмієш. Судді сьогодні можуть витягнути спортсмена за рахунок оцінок за прокат, хореографію чи видовищність, але ж найголовнішою у фігурному катанні завжди була оцінка за техніку.

      — В'ячеславе, ви останнім в незалежній історії України стали чемпіоном Європи — у 1996 році. Чому за десять років ніхто не спромігся навіть наблизитися до цього результату?

      — Я тренував Віталія Данильченка в Америці, але з різних причин цьому киянинові не вдалося реалізувати свій потенціал. Сьогодні він вже завершив цю кар'єру і бере участь в оригінальних шоу — виступає на ковзанці, яка розташована на морському лайнері. Я вірю, що з часом Україна зможе повернути свої позиції в одиночному катанні — для цього потрібно, щоб з'явилася конкуренція за місце у збірній серед різних шкіл, щоб більше умов було для тренувань. У сьогоднішнього керівництва федерацією таке бажання є, про що свідчить проведення чемпіонату України в Палаці спорту, а не на «Крижинці». З чогось слід починати, але загалом потрібна державна програма розвитку цього виду спорту.

      — Якщо відверто: повернулася б бодай частково додому «одеська колонія», якби в рідному місті з'явилися сучасні ковзанки?

      — Кожен із нас не може бодай раз на рік не заїхати в рідне місто. Звичайно, якби були умови, то багатьом би закортіло працювати вдома. Хочу нагадати, що я з Валентином Ніколаєвим до останнього залишалися в Одесі, сподіваючись на зміну ситуації з фігурним катанням в Україні. І це при тому, що тренера ще з 1995 року запрошували у Піттсбург, де до його приїзду будували навіть ковзанку! Лише коли в нашому Палаці спорту все остаточно переобладнали під дискотеки, ми зрозуміли, що в Одесі на фігурному катанні поставили хрест.

      Повернутися ж уже непросто... У багатьох склався певний устрій життя у США, є свій бізнес, нерухомість, діти, які вже почуваються американцями...А втім, у сучасному світі ніщо не заважає жити в одному місці, а працювати — в іншому.

      — Чи могла льодова кар'єра Загороднюка скластися інакше? Ви могли б, приміром, стати хокеїстом?

      — У кожного одеського хлопчика ігрові види спорту в крові. Я, Віктор Петренко та інші наші фігуристи любили грати у футбол. Була б у місті секція з хокею — можливо, хтось би й виріс хокеїстом, адже на ковзани ми стали досить рано. Я, скажімо, з п'яти років.

      До речі, в хокей, футбол чи гольф ми часто граємо з бізнес-партнерами по вихідних.

ДОСЬЄ «УМ»

В'ячеслав Загороднюк

Колишній фігурист-одиночник.

      Народився 11 серпня 1972 року в Одесі.

      Чемпіон Європи 1996 року, срібний призер ЧЄ-1994, бронзовий призер ЧС-1994, ЧЄ-1995, ЧЄ-1997.

      Тренер — Валентин Ніколаєв.

      З 1998 року живе в м. Річмонд (штат Вірджінія, США), де працює тренером та продюсером.

      Одружений із фігуристкою Ольгою Мудрак; виховують сина, якому виповнився рік і чотири місяці.