Село Горошків, що в Тетіївському району Київської області, на перший погляд, нічим не примітне. Тут не народився жоден видатний поет чи художник, не збереглося пам'яток позаминулого століття, і навіть сучасні скоробагатьки ще не встигли набудувати в цих краях триповерхових резиденцій. Але хто сказав, що звичайне село не може бути об'єктом, цікавим для дослідження? Головне — знайти людину, яка розповість вам про нього з любов'ю.
У Горошкові в мене така людина була. Це вчителька місцевої школи Наталя Миколаївна Галицька. Для мене — просто Наталка, з якою ми колись разом вчителювали в одному з райцентрів неподалік Києва. Пам'ятаю, повертаючись після вихідних із рідної домівки, Наталя завжди привозила хліб, спечений її мамою. Він був не схожий на магазинні буханці — великий, жовтий, пухкий. Я з задоволенням їла той хліб. І подумки уявляла яке воно — село з ніжною назвою Горошків, де все ще актуальною залишалася прикмета «не грюкати в хаті, поки хліб у печі»...
«У нас у Горошкові, знаєш, які поля? Вони пахнуть хлібом навіть взимку», — казала мені Наталя. Вона повернулася до рідного села, бо, казала, любить навіть його польову багнюку. Вийшла заміж, працює в рідній школі. Час від часу ми зустрічаємося з нею у Києві. Якось я запитала: «Твоя мама й досі пече хліб?» — «Звичайно. В Горошкові взагалі мало хто купує хліб у магазині. Пшениця у всіх своя, та й паї виплачують зерном. З помолом проблем також немає — в селі працює аж три млини. Домашній хліб — яка не яка, а все ж економія, адже «живих» грошей у селян не так і багато». І я напросилася до Наталки у гості — на домашній хліб Горошкова.
Жити — значить працювати
Горошків розташований майже на кордоні Київської і Черкаської областей, за 160 км від Києва. Раніше добратися сюди можна було лише через Жашків або Тетіїв. Тепер простіше — з автостанції «Південна» щоденно ходить прямий автобус, три з половиною години в дорозі. У день, коли я приїхала до села, з неба мрячило, тому «принаду» тамтешніх чорноземів відчула відразу — навіть сяк-так асфальтована дорога не врятувала мої черевики і штани від бруду. Земля на навколишніх городах і справді виглядала як дорогоцінний скарб, зовні чимось нагадувала шоколад — така ж чорна і масляна...
Наталя разом із чоловіком, донькою і мамою живе у хаті, в якій пройшло її дитинство. Хата велика, газифікована і своїм начинням майже не відрізняється від звичайної міської квартири — два кольорові телевізори, музичний центр, двокамерний холодильник, мікрохвильова піч, радіотелефон, комп'ютер і навіть принтер. «В районному методкабінеті вимагають, щоб розробки уроків, сценарії тощо вчителі подавали у друкованому вигляді, а на всю школу в нас лише один старенький комп'ютер, тому вирішила розжитися на власну оргтехніку», — пояснює Наталя.
Її чоловік Віктор — за фахом лікар-ветеринар, після закінчення інституту працював у місцевому колгоспі, а потім разом із товаришем організував невеличкий бізнес — збирають по сусідніх селах молоко в населення й здають на молокозавод. Робочий день Віктора щоденно починається о п'ятій ранку, вихідні бувають лише за домовленістю з напарником — «коли дуже вже треба». Та й основний фах час від часу доводиться згадувати, адже в селі для ветеринара робота є завжди.
Наталчина мама, Марія Євдокимівна, все життя пропрацювала у колгоспі, тепер на пенсії. Але, для неї, як і для більшості сільських жінок, слово «пенсія» немає нічого спільного з поняттям «відпочинок».
— Моя мама, — розповідає Наталка — з породи людей, про яких кажуть: «відпочиває у роботі». Влітку, коли в мене відпустка, день у нашій хаті починається з маминих слів: «Сьогодні ми повинні зробити...». І далі йде список — пополоти, перебрати, попрати, помити, пофарбувати, законсервувати... І так щодня. Але я на маму не ображаюся. Навпаки, вважаю, з усього, що я одержала в дитинстві від батьків, найцінніше — це любов до праці. Доньку теж так виховую. Вона вже зараз знає, що у неї є не тільки права, а й обов'язки.
На підтвердження цих слів 9-річна Яна допомагає мамі поратися коло столу.
Марія Євдокимівна тим часом показує господарство — корова, свині, кури, качки. Побачивши усілякі електромеханізми — січкарня, подрібнювач гарбузів, млинок, щоб молоти зерно для худоби, — жартома кажу: «О, то ви живете, як справжні куркулі». «Ага, куркулі, — сміється Марія Євдокимівна. — У Горошкові тепер така механізація є ледь не в кожному дворі, дехто має навіть власні трактори. Проте легким сільським труд не буде, мабуть, ніколи».
За царя Гороха і нині
Наталка і Яна провели для мене екскурсію по селу. І не просту, а з ухилом в історію. Виявляється, перші письмові згадки про Горошків відносяться до кінця XVIII століття. Існує дві версії щодо походження назви села. Перша пов'язана з «геометрією» поселення — Горошків розташований на горбистій місцевості і округлий за формою (схожий на горошину). За іншою версією, село нібито заснував землевласник Горох. З середини XIX століття Горошків належав графині Регульській, в економії якої було 1230 десятин землі і 350 селянських дворів. До реформи 1861 року всі селяни були неписьменними. В 1864 році при церкві відкрився клас, у якому навчалося десятеро дітей. А в 1900 році в селі з'явилося окреме приміщення для церковно-приходської школи.
Сьогодні сільська одинадцятирічка, звісно, мало чим нагадує церковно-приходську школу. Втім одна аналогія у мене все-таки виникла. Ще до подорожі у Горошків — влітку, коли Наталя разом iз донькою приїжджала до мене у Київ. Тоді вона між іншим сказала, що хоче за власні гроші купити у кабінет географії глобус: мовляв, на старому вже нічого не видно, а нове наочне приладдя в школу не надходить. Я спочатку подумала, що подруга жартує. Але потім, коли ми були в музеї у Пирогові й зайшли до будинку церковно-приходської школи, Яна голосно сказала: «Мамо, дивись, он глобус на столі — такий же затертий, як у тебе в кабінеті». Такі от паралелі.
Утім сказати, що школа в Горошкові зовсім бідна, було б неправильно. Наприклад, у розпорядженні місцевих учнів, крім спортивного, є і тренажерний зал. Та й більшість класних кімнат, хай і без диво-техніки, але зусиллями учителів і учнів обладнані необхідним. По справжньому складні часи для школи настали, коли декілька років тому з ладу вийшла система опалення (одне крило взимку зовсім не опалювалося). Деякі з батьків тоді навіть відправили своїх дітей на навчання до сусідніх сіл. І тільки наполегливість педколективу, зокрема директора Наталії Вікторівни Стасіневич, яка ціною неймовірних зусиль вибила гроші на ремонт, врятували школу від руйнації.
Зустрінемось на Караканівці
А от місцевий будинок культури не опалюється вже давно. Але, на щастя, на пустку не перетворився — тут частенько проводять різні заходи й концерти, а жіночий фольклорний ансамбль «Джерельце» знають навіть за межами Тетіївського району. Відповідає своїй вивісці і сільська бібліотека: її фонд останнім часом став поновлюватися — так, за словами бібліотекаря Надії Берегелі, в 2006 році надійшло близько сотні нових видань, серед яких і твори сучасної української літератури.
Ще один центр духовності села — церква Київського патріархату. Збудована десять років тому в мальовничому місці, вона гарно проглядається з багатьох куточків і притягує до себе не лише стареньких бабусь, а й молодь.
Як географ, Наталя не могла не звернуту мою увагу на місцеву топоніміку. Так, один iз кутків села, розташований на пагорбі, називається Караканівкою (від «карабкатися нагору»). А вулицю Заводська, що йде до цегельного заводу, літні люди ще й досі іменують Свинячою — колись неподалік був базар, на якому продавали свиней.
На околицях Горошкова беруть початок багато струмків і річечок басейну річки Рось, зокрема її права притока — річка Молочна. На тамтешніх ставках гніздяться лебеді-шипуни. Взагалі лебеді прикрашали місцеві краєвиди з давніх-давен, але в кінці XIX століття в результаті хижацької діяльності людини були майже повністю знищені. На жаль, любителі лебединого м'яса не перевелися й досьогодні. «Щоправда, діти випадки подібного варварства сприймають обурливо, — каже Наталя. — Може, хоч вони перевиховають своїх батьків»...
Гортаючи того вечора учнівські реферати, які Наталія Миколаївна принесла зі школи, я натрапила на висловлювання вождя одного з індіанських племен: «Щоб любити природу, потрібно підкоритися їй. Земля не належить нам, це ми належимо землі»...
Пахуче сонце на столі
Ну а наступного ранку я була свідком буденного і водночас дивовижного таїнства — випікання хліба. Спочатку Марія Євдокимівна розчинила тісто: 6 кг борошна змішала з трьома літрами сироватки, додала чарку олії, по столовій ложці солі і цукру, 50 грамів заздалегідь розведених дріжджів і поставила все це на чотири години в тепле місце. Коли тісто добре піднялося, підсипала ще трохи борошна і ретельно вимісила масу руками. За словами Марії Євдокимівни, вже по одному запаху можна визначити, яким на смак буде готовий продукт («якщо опара сильно віддає кислим, то хліб вийде несмачним»). Потім тісто було викладене у спеціальні круглі форми (вийшло шість буханок) і ще на деякий час поставлене в тепло.
Піч тим часом уже горіла. «Від печі теж залежить смак хліба, — пояснювала Марія Євдокимівна. — У гарної печі внутрішні стінки, нагріваючись, віддають білим сяйвом. Хліб садять, коли жар майже вигорів — він має пектися від духу печі, а не від жару».
Нарешті останній етап — хліб мастять збитим яйцем і відправляють у черінь. Через дві години на столі лежали рум'яні і запашні буханки, які всім своїм видом так і просилися до рота. Якби я була художником, то обов'язково написала б із них натюрморт. А за назву взяла б рядки з вірша Івана Драча (який, до речі, родом з Тетіївського району): «І зачарується білена хата з сонця пахучого на столі»...
...На прощання Наталя і її рідні порадили мені наступного разу приїхати до них у гості влітку, щоб побачити Горошків у всій красі. «Влітку в нас так гарно! Краще навіть, ніж у музеї в Пирогові», — запевнила мене Яна. І коли я запитала її, за що саме вона любить своє село, то почула дуже логічну відповідь: «Як за що? За те, що воно моє!»
Світлана НАКОНЕЧНА.
СЛОВО ПРО МОВУ
Розцьогокуйте, люди!
У мові горошківців є свої лексичні особливості. Так, соняшникове і гарбузове насіння вони називають «зернятами», а фраза «лузати насіння» в тамтешніх краях звучить як «дзьобати зернята». Переповідають, що письменник Григір Тютюнник, який бував на Тетіївщині, був у захватi вiд цього вислову.
А ще у Горошкові можна почути дуже цікаве слово «розцьогокати». Це своєрідний замінник багатьох інших дієслів. Залежно від ситуації, «розцьогокати» може означати «розкрити», «розв'язати», «розплутати», «розірвати» тощо.
ДОВІДКА «УМ»
На початку 2006 року у Горошкові мешкало 818 чоловік.
За рік народилося четверо, померло — 17.
Для порівняння: в 1993 році населення села становило 976 чоловік, а на початку 1970-х (за даними «Історії міст і сіл України») — близько 1700.
У місцевій середній школі сьогодні навчається 117 учнів.