Ганна Хлістунова: З Клочковою ми ще потягаємося

      На серпневому чемпіонаті Європи з водних видів спорту в Угорщині очікувалися знакові події — повернення на доріжки кількох чемпіонів Афін-2004. Фахівцям було цікаво, як почувається ван ден Хугенбад після операції на хребті. Голландець не розчарував, вигравши заплив на 200 м вільним стилем. Німкеня Штефен тріумфувала на стометрівці цим же стилем зі світовим рекордом, французька «вільниця» Манаду встановила рекорд Європи на 800 м. Лише повернення «Золотої рибки» з України Яни Клочкової було більш ніж скромним — чотириразова олімпійська чемпіонка визнала згодом, що тривала перерва була помилкою, оскільки суперниці за цей час досягли суттєвого прогресу. Тим часом зростали результати не лише суперниць Клочкової за кордоном, а й тих, кого було прийнято називати дублерами «першого номера» нашого комплексного плавання. Приємним сюрпризом стала перемога на стометрівці брасом 18-річної плавчихи з Рівного Ганни Хлістунової. ЇЇ результат (1 хв. 7,55 сек.) приніс не лише золоту медаль, а й рекорд чемпіонатів Європи (попереднє досягнення покращено на 0,32 сек.).

      Дівчина, яка вперше потрапила на дорослі змагання і лише втретє — взагалі на старт за кордоном, не могла не викликати захоплення навіть у легенди світового плавання Володимира Сальникова. Він по-російськи просто запитав Ганну: «Ти звідки взялася?»

      Без сумніву, саме цю дівчину можна вважати відкриттям спортивного року в Україні.

«Навесні ледь не зав'язала із плаванням»

      — Ганно, наскільки важким виявився твій шлях до європейських вершин?

      — У басейні я вперше з'явилася, коли ще ходила до дитячого садочку, де зі мною почала працювати Світлана Волошина. Коли тренер перейшла до спортивної школи, слідом за нею пішла і я. У дитинстві неодноразово пропускала заняття, але загалом у плаванні я вже 14 років! Щоб у Рівному тривалий час присвячувати себе цьому виду спорту, потрібно мати неабияку витримку та бажання. У нас немає 50-метрового басейну, у тренажерний зал ходили у школу, сплачуючи за це власні кошти. Витрачати гроші доводилося і на поїздки на змагання.

      — Свій перший успіх пам'ятаєш?

      — Звичайно. Перемога в 11 років на дитячих всеукраїнських змаганнях «Веселий дельфін» у Запоріжжі додала наснаги, з'явилися мрії про великі досягнення у дорослому спорті. Проте для цього потрібно мати гідні умови, а мені в них тренуватися доводилося не часто. Не дивно, що деколи впадала у відчай. Попередньої зими, не буду приховувати, мене ледь умовили залишитися у спорті батьки та тренери. У квітні я ще вагалася, чи продовжувати цю марну боротьбу з обставинами. Адже, щоб потрапити до національної збірної, потрібно було чимало працювати на «великій воді».

      Я тренувалася й надалі лише через те, що тренерам вдалося організувати мені збори у 50-метровому басейні. Можливо, мені пощастило, що головний наставник збірної Іван Сівак в цьому році висловив бажання побачити нові обличчя у вітчизняному плаванні. У склад збірної до Будапешта я потрапила в останній момент. Спочатку планувалося, що цей чемпіонат Європи стане випробуванням для мене у комплексному плаванні, але я «вистрілила» у брасі.

      — Ті сто метрів, напевно, добре закарбувалися у пам'яті?

      — Як і у серпні, коли я була приголомшена увагою преси й телебачення до моєї персони, можу сказати й зараз: пояснити цей успіх словами вкрай важко. Я мріяла, звичайно, потрапити до фіналу і боротися за місце серед призерів. Навіть, коли фінішувала, не відразу второпала, що перемогла, а тим більше з рекордами. Ніхто цього не чекав, бо чемпіонат України я виграла на 100-метрівці комплексом, а на такій же дистанції брасом була лише третьою. Можливо, допомогло те, що після тривалих тренувань у 25-метровому басейні я відчула додаткові сили, коли вже під керівництвом тренера збірної Сергія Воронцова провела цілеспрямовану підготовку в нормальному басейні.

      — Що було найважчим після тріумфу в Будапешті?

      — Усе було незвичним — увага до мене, помилки журналістів, які плуталися у прізвищах тренерів та моєму власному. А найбільше мені хотілося найшвидше довести, що європейське «золото» — не випадковість, адже подібних висловлювань теж не бракувало.

«З України нікуди не поїду. Хоча росіяни дуже кличуть...»

      — Як у Рівному відреагували на нову чемпіонку Європи?

      — Звичайно, призи від місцевої влади були, але найголовніше питання, що чемпіонка Європи мешкає в гуртожитку, розглядали не відразу. Попри це, мені доводилося офіційно заявляти, що нікуди з України я їхати не збираюся. Адже чуток про мій переїзд до Росії не бракувало.

      — Але ж диму без вогню не буває...

      — Відразу після успіху в Будапешті спортивні клуби з Ростова, Москви та Санкт-Петербурга запропонували контракти, забезпечення житлом, але за умови, що я представлятиму їх не лише на клубному рівні, а й зміню громадянство, аби на Олімпіаді в Пекіні виступатиму під російським прапором.

      Мені допоміг спортклуб «Біола», до складу якого вже давно входили наші досвідчені плавці. Я приєдналася до «біолівців» і відразу поклала край розмовам про зміну громадянства. А тепер, схоже, можна забути й про квартирну проблему — рівненська влада надала мені можливість одержати до літа однокімнатну квартиру. Маю тепер і персональну стипендію. Думаю, що посприяв цьому мій другий у сезоні успіх на європейській арені.

      — Хоча напередодні недавньої першості континенту на «короткій воді» у Гельсінкі тренери збірної казали, що спеціально до неї не готувалися...

      — Це справді так, адже стратегічно важливiшим для нас був чемпіонат України у Харкові, де формувався склад на чемпіонат світу. А вже в березні в Австралії потрібно здобувати путівки на Олімпіаду-2008. У Фінляндії я довела, що успіх в Угорщині не був «першим і останнім», як казав дехто. Тому мотивації мені не бракувало, а звідси і перемога на тій же дистанції брасом.

«Перше тренування — вже о шостій ранку»

      — І все ж, попри успіхи, брас у твоїй кар'єрі виник спонтанно. Більшість очікувала твого протистояння з Яною Клочковою у харківській «Акварені». Утім дуелі молодості та досвіду у комплексному плаванні глядачі знову не побачили.

      — Яна вже нікому нічого не має доводити, як це потрібно робити мені, адже олімпійські титули — це найбільша вершина для спортсмена. Тим більше що її особистий досвід та професіоналізм її тренерів, вочевидь, дозволяють готуватися до чемпіонату світу за індивідуальним графіком.

      — На підготовку до важливих стартів у Мельбурні може негативно вплинути тривале святкування новорічних та різдвяних свят.

      — Не думаю, адже ціна розслаблення може виявитися надто високою. Я зустріну цей рік великих надій у родинному колі, а вже в січні на мене чекають нові старти. Мої батьки теж спортсмени: мама займалася легкою атлетикою, а тато — плаванням, тож, у якому режимі спортсмену долати святкові події, вони чудово знають. Спочатку стартуватиму на турнірі в Іспанії, згодом — на відкритому чемпіонаті Японії, тож подумки я навіть цими днями перебуватиму на водних доріжках.

      — Події останніх місяців можуть запаморочити голову будь-кому. Ти ще не відчуваєш перших наслідків хибного впливу зіркової хвороби?

      — У збірній поруч зі мною такі досвідчені спортсмени як Олег Лісогор, Ірина Амшеннікова, Сергій Бреус, котрі завжди дадуть пораду, як не «захворіти». Відверто кажучи, всі ці вітання, численні камери, інтерв'ю більше втомлюють, ніж спонукають до самозакоханості. Тим більше, я чудово пам`ятаю, скільки негараздів доводилося долати, щоб здобути визнання. Звичайно, мені приємно одержувати величезну кількість квітів, цінні подарунки. Однак усе це лише атрибути життя відомого спортсмена, а я не для того так довго йшла до цього, щоб враз все втратити через «зіркову хворобу».

      — Коли приїздиш до Рівного, що хочеться зробити у першу чергу?

      — Спочатку вдягаю «цивільний» одяг, за яким сумую, бо весь час доводиться перебувати у спортивних костюмах. Після цього, навіть якщо вже пізно, можу піти до подруг, з якими мені завжди є про що поговорити.

 Утім це як виняток, бо день у мене вкрай насичений. Перше тренування, як правило, відбувається вже о шостій ранку, потім ще одне ввечері, адже вдень я вчуся на педагогічному факультеті гуманітарного університету за спеціальністю «фізична культура та спорт».

      — Оскільки у Рівному є постійні проблеми з умовами для тренувань, чи не збираєшся стати киянкою?

      — Міський голова мого рідного міста Віктор Чайка не лише надав гарантії одержання квартири, а й збирається поліпшити умови для занять плаванням у спеціалізованій спортшколі. Якщо мої спортивні досягнення цьому сприятимуть, то є ще один стимул перемагати, адже було б просто чудово стати причетним до появи у рідному місті сучасного басейну з тренажерним залом. Розумію, що більшість титулованих спортсменів з часом опиняються у столиці, де проводиться більшість зборів і звідки зручніше виїздити на міжнародні змагання. Утім сьогодні про переїзд до Києва не думаю — про це спортсмени, зазвичай, мріють, коли стають олімпійськими чемпіонами. Ось після Пекіна-2008 про такі перспективи й поговоримо.

ДОСЬЄ «УМ»

Ганна Хлістунова

Плавчиха брасом і «комплексом»

      Народилася 27 лютого 1988 р. у Рівному.

      Перший тренер — Світлана Волошина.

      Майстер спорту міжнародного класу з 18 грудня 2006 р.

      Чемпіонка Європи-2006 в Будапешті (брас, 100 м). Чемпіонка Європи-2006 на «короткій воді» в Гельсінкі (брас, 100 м).         Чемпіонка України (2005 — «комплекс», 400 м; 2006 — брас, 100 м; «комплекс», 400 м).

      Студентка другого курсу Рівненського державного гуманітарного університету.

      Незаміжня.