Обитель добра

Вихованці монастиря отримують власне житло

      Михайло Жар із села Молниця, що на Буковині, — знана в окрузі людина. І не тільки тому, що він — священик. Настоятель Свято-Вознесенського монастиря Української православної церкви Михайло Жар взяв на повне утримання своєї сім'ї 140 дітей-сиріт, із яких 29 усиновив. На решту ж оформили повну опіку і піклування... Неабиякий громадянський подвиг, погодьтеся.

      Почалося все з того, що жінка, у якої не було своїх дітей і помер чоловік, залишила своє обійстя у спадок Свято-Вознесенському монастирю. На цьому місці близько п'яти років тому виросли два триповерхові будинки сім'ї настоятеля, церква, господарські приміщення, а нині триває спорудження ще одного триповерхового корпусу. Все це споруджувалось із єдиною метою — створити для обділених увагою діточок справжній домашній затишок.

      Справді, коли потрапляєш до цієї численної родини, одразу подумки порівнюєш побачене з «стандартними» установами для безбатченків, дітей-інвалідів чи утікачів-бродяжок і усвідомлюєш розміри тієї прірви, яка існує поміж державними «інкубаторами» і дитбудинками сімейного типу. Та найголовніше, чого немає у казенних інтернатах та навіть у більшості дитячих будинків сімейного типу, але є у Молниці, — це стовідсоткова гарантія для вихованця, що він матиме власне житло. Це забезпечує багатоквартирний будинок, у якому кожна дитина по досягненню повноліття отримує власні квадратні метри, на додачу — пральню і велике підсобне господарство. Як для українського загалу — просто теоретична фантастика, що, втім, має конкретну адресу. Фактично ж можна сказати, що це сімейна справа отця Михайла, який, утім, не намагається одягти на опікуваних «релігійні окуляри» і вмонтувати в систему їхнього світосприйняття догматичні фільтри. Аж ніяк, Біблія для дітей тут слугує повчальним підгрунтям моральності, людяності у всьому, оберегом від помилок у «мирському» майбутньому, бо життєва перспектива у кожного з них відкривається напрочуд широко і не обмежується келійною пропискою.

      Дітьми тут цілодобово опікуються монастирські послушниці, причому абсолютно безкорисливо, бо не обдаровуються за те платнею й іншими благами. Зазвичай, за одним вихованцем закріплені дві монашки, які працюють позмінно. Є тут і дипломований кухар, дві медсестри, лікар-стоматолог і навіть фахівець-юрист. Тут запевняють, що ці діти отримують настільки максимальний обсяг уваги, який почасти не мають їхні ровесники у благополучних родинах. Наприклад, колишній вихованці монастиря, яка по досягненню повноліття вийшла заміж, отець Михайло допоміг із земельною ділянкою під забудову, куди вже провели газ, та пообіцяв, що на той рік він спорудить їм пристойну хатину. І сумнівів у тому, що обіцянка збудеться, немає.

При монастирі будують готельний комплекс

      Свято-Вознесенський монастир має, окрім зазначеної «сімейно-дитячої» філії, ще й справжній «дорослий» комплекс, що досі розбудовується, причому будівельники зазвичай працюють практично безоплатно — у режимі благодійної допомоги. Нині тут споруджується великий готельний комплекс і ще одна церква. У сонячну погоду головний купол центрального храму монастиря (висота якого — понад 50 метрів), що звели на найвищому у районі на горбі, видно за кілька десятків кілометрів — навіть у сусідніх Тернопільській та Івано-Франківській областях. Узагалі весь комплекс келій, церков, капличок, прикрашених надвірними водограями, клумбами із тисячами троянд та інших квіток, вражає буйством життя, енергією, яку випромінюють і стіни, і люди, котрi не покладаючи рук, трудяться тут. Кілька десятків послушників i послушниць живуть і працюють тут — монастирський люд обробляє поля колишнього колгоспу — у них є сучасна сільськогосподарська техніка, яка дозволяє ефективно зібрати досить непогані врожаї. Є тут і чимала пасіка.

      Свято-Вознесенському монастирю допомагають прихожани, благодійники і спонсори, які жертвують будинки, земельні ділянки, чималі кошти. Приміром, літні люди, які не мають нащадків, складають заповіт, за яким обійстя оформляється на монастир, що бере на себе повноправне юридичне зобов'язання опікуватися долею одинокого пенсіонера до кінця віку, що спливатиме серед мешканців тутешніх келій. Знаходить підтримку багатодітна родина Жар і у державних структур (її шефами є облдержадміністрація), промислових підприємств. Сприяють цій добрій справі не лише меценати з нашої країни, а й з-за кордону. Більшість тутешніх православних послушників розмовляють молдовською (румунською) мовою, тому відчутна допомога надходить iз сусідньої Румунії.

      «Бренд» Молниці швидко й ефективно «розкручується» не лише як святе місце, де паломники зцілюються, а й як потенційна туристична перлина Буковини, що може і повинна прикрасити мапу розвитку зеленого туризму України. Мають цьому сприяти багатонаціональнi тамтешні напрочуд гостиннi і працелюбнi мешканці, щедра земля і невимовна краса природи, прикордоння та значний транзитний потенціал місцевих шляхів сполучення. До того ж, подейкують, що монастир у Молниці — чи не найліпше місце в Україні, де заблудлі та наврочені душі очищаються від гріхопадіння й диявола, що вселився до людського єства та керує ним.

Діти щороку відпочивають на морі й лікуються за кордоном

      — Шлях до монастиря — у кожного свій. «Міліція здає «дітей вулиць» до притулку, і вже звідти вони можуть потрапити до Молниці, — каже начальник відділу кримінальної міліції у справах неповнолітніх Управління МВС України в Чернівецькій області Геннадій Кирстя. — У монастирі є спеціально підготовлені люди, які шукають кандидатів, збирають необхідні папери, і через службу опіки та піклування отець Михайло їх усиновлює чи встановлює опіку. Серед них переважна більшість — вихованці дитбудинку і обласного притулку, важкохворі екс-інтернатівці, які перебували на диспансерному обліку, жертви насилля у сім'ї. І не лише з Буковини, а й з інших регіонів держави.

      Тут є навіть такі, від кого відмовилися абсолютно всі — це 28 дітей-інвалідів та 18 діточок зі значними патологіями розвитку. Звичайно, на кожну усиновлену дитину держава виділяє невелику допомогу. Різницю «компенсує» Михайло Жар. Так що можна сказати, що він є справжнім батьком для майже півтори сотні дітлахів — українське законодавство не обмежує кількість усиновлених чи підопічних дітей у таких сім'ях. Звісно, правоохоронці наглядають за процесом усиновлення та встановлення опіки, аби там, не дай Боже, не було криміналу. Але начебто все донині вiдбувається у законних межах — за рішенням судів, органів опіки та піклування. Хоча неодноразово сюди наїжджали усілякі комісії — із Генпрокуратури, та й із МВС були представники, які розбиралися після отримання у тих відомствах листів «доброзичливців» і анонімів, що звинувачували отця Михайла й весь монастир у прикритті якихось темних справ. Приміром, подейкували, що нібито звідсіля сироти потрапляють у закордонні клініки, де з ними невідомо що відбувається. Так, інформація про перебування дітей із Молниці за межами України підтверджувалася, проте малечу не «розбирали на запчастини», на чому дехто наполягав, а лікували за кошти монастиря у кращих європейських лікарнях та санаторіях. Справді, колись знедолені, майже невиліковні дітки одужували, перш за все душею, бо відчували надійну опору, непоказову турботу, побачили життєву перспективу. Скажіть, хіба не диво те, що дітей-сиріт тут катають на привезених із Італії мотоциклах, що вони щорічно їздять відпочивати до Євпаторії та румунського курорту Констанца? Хіба не диво те, що за всі роки у тій родині не було зафіксовано жодного випадку жорстокого ставлення до дитини, ніхто відтіля не тікав і не думав тікати, не перебував і не перебуває на наших «кримінальних» обліках, чого не скажеш про звичайні сім'ї та їхні казенні «аналоги»?

      ...Підопічні Михайла Жара їздять на монастирському автобусі до звичайної сільської школи (хто не може самостійно ходити, вчаться на місці), але повертаються додому — до матусь-монашок та настоятелів, які продовжать сеанс мирської освіти православними настановами й навчанням звичайним побутовим речам і праці — як у справжній сім'ї. Але то не догматичне біблійне проповідування і реклама аскетичного життя заради служіння високому. Кожному, чиє тіло й будущність знайшли тут порятунок, надається можливість вибору — йти далі вчитися і здобувати професію чи продовжувати осмислене служіння церкві — у тому числі й через своє подальше перебування уже в «дорослих» келіях цього ж монастиря.