«Артанія» жива

      Автор проекту та фундатор цього єдиного у своєму роді національного мистецького видання Микола Маричевський помер торік восени. Помер сорокачотирирічним, залишивши улюблене своє дітище «Артанію» на друзів. Ледь оговтавшись після втрати, дружина мистецтвознавця Алла взялася за пошуки спонсорських коштів на те, щоб продовжити справу життя свого чоловіка. Поки ті кошти шукали, друзі та однодумці Миколи Маричевського працювали над черговим числом альманаху.

      Альманах «Артанія» існує вже десять років. Крім цього видання, Микола Маричевський відомий насамперед  як мистецтвознавець, упорядник багатьох книжок, а з 1990 року як головний редактор журналу «Образотворче мистецтво». Але «Артанія» для пана Миколи була з тих проектів, про які мріє кожна творча людина, в якому Маричевський намагався показати своє розуміння історії, зберегти від забуття найцінніші духовні скарби української нації, не запаскудивши їх жодною попсовою кон'юнктурою. Найкраще власне бачення національного мистецтва означив сам Микола Маричевський: «Митець не ставить за мету малювати щось національне. Але, якщо він має певний освітній і культурний рівень, він не може робити неукраїнське. Не треба розглядати поняття національного звужено. Час шароварів минув! Хоча ми й досі бачимо спекуляції на українській тематиці. Але гопакова Україна набридає. Є поняття української культури, а є поняття культури України. Це різні речі, вони існують паралельно. Скажімо, кримські татари повинні представляти культуру України кримськотатарським мистецтвом...»

      «Артанія» присвячена не винятково образотворчому мистецтву, але й музейній справі, історії, сучасній поезії та прозі. Видання дуже якісне і вишукане як у сенсі часово-просторового рішення (Кузьма Федченко),так і мовно-літературної редакції (Олександр Сопронюк). В сенсі ж поліграфії «Артанія» просто розкішна і неймовірно... пахуча. Гортаючи альманах, так і хочеться час від часу притулити його до обличчя і глибоко вдихнути. Бо до запаху поліграфічних фарб тонко-тонко домішується щось тремке і невимовне, таке, чого не варто називати всує.