Лікарське катування

      Я не знаю, що відчуває людина, приречена горе-лікарями на повільну смерть від малозрозумілої болячки. Які думки вирують у голові пацієнта, коли медичні «світила» вказують йому на двері? На що сподівається хворий, якого відправляють додому помирати й пророкують щонайбільше півроку стражденного життя? Як воно — ковтати сльози відчаю й мало не на колінах молити лікарів про допомогу, але щоразу чути відмову? Де в людини беруться сили, аби боротися за власне життя? Я не знаю і знати не хочу, бо навіть думати про це дуже страшно. А в Україні тим часом назбирається чимало людей, які пройшли через це пекло. Про історію однієї такої пацієнтки, з якою випадково познайомилася в черзі до лікаря, я й хочу розповісти.

Трьох корів поміняли на уколи

      Історія, яка мала всі шанси закінчитися трагічно, почалася два роки тому. В невеличкому селі на Полтавщині жила собі жінка з екзотичним ім'ям Єва. Виховувала з чоловіком трьох дітей, працювала дояркою в колгоспі, поралася на городі й давала раду численному птаству та худобі на власному подвір'ї. У свої 42 роки Єва Василівна не мала нарікань на здоров'я, тож працювала, як усі люди в селі. Але невдовзі після святкування Нового, 2005-го року, жінці стало дуже зле. З'явився сильний біль внизу живота, так підскочила температура, що народними засобами збити не вдавалося. Довелося хворій їхати до Полтави. У лікарні збили температуру, провели обстеження, поклали до гінекологічного відділення і зробили операцію. Щоправда, жінка й гадки не має, у чому полягало оперативне втручання медиків. Знає лишень, що в неї знайшли кісту, яка тиснула на стінки матки й січового міхура. Втім зі скупих записів у картці хворої мало що зрозуміли навіть досвідчені столичні ескулапи...

      Після операції жінка два місяці пролежала в лікарні — спочатку мучилася в реанімації зі страшною інтоксикацією й температурою під 40 градусів, а потім приходила до тями у «легшій» палаті. Жар, слабкість і головний біль сигналізували, що в організмі коїться щось не те. Для того, аби зняти запальний процес в організмі, медики встановили пацієнтці дренаж — спеціальну трубку, через яку вводили антибіотики й промивали порожнину кісти.

      Як тільки лікарям вдалося збити жар, вони відправили пацієнтку додому. Перший «домашній» тиждень, як пригадує Єва Василівна, був таким, «що можна жити», а потім їй знову стало гірше. До неї повернулися знайомі болі внизу живота — які були до операції. І двох тижнів дома не побувши, Єва Василівна знову вирушила до полтавських ескулапів. Дорогі медикаменти, неприємні процедури — а результату немає...

      — Антибіотики, які тільки знали, всі перепробували, — пригадує жінка. — Починаючи від простих і закінчуючи такими, що язика зламаєш, поки назву вимовиш. Такі уколи не в кожній аптеці продаються, а дорогі які — страх! Було в нас три корови, так усіх довелося продати, аби на ліки вистачило. Тільки мені нічогісінько не допомогало...

Півроку з «краником» на боці

      Тоді полтавські лікарі запропонували хворій вивести дренажну трубку для виведення з організму рідини, яка накопичувалася в порожнині кісти. Жінка, ясна річ, погодилася. «А що мені лишалося робити? — дивується Єва Василівна. — Доктори краще знають, як людей лікувати». Медики вставили в тіло трубочку й вивели її назовні, у звичайну пляшечку з-під крапельниці, яку прив'язали на поясі. І з відчуттям виконаного обов'язку... відправили пацієнтку додому!

      «Найнеприємніше, що весь час треба було ходити з цією пляшкою чи пакетом від крапельниці, — говорить жінка, — тому що з трубки постійно витікала рідина. Добряче капало! Так швидко набігало, що ледь встигала виливати». З цією трубкою, виведеною назовні, жінка проходила (а точніше, пролежала) більше як півроку! Про те, щоб працювати, й мови не могло бути. Сил ледь вистачало для того, аби підвестися з ліжка й зробити кілька кроків по кімнаті. Страшенно боліли голова, спина і живіт — так, що заснути неможливо...

«Це ваші проблеми, можете й помирати!»

      Наближався Новий, 2006-й рік, але родині Єви Василівни було не до веселощів. Стан жінки стрімко погіршувався з кожним днем. І коли полтавські горе-ескулапи зрозуміли, що «лікворопускання» їхній пацієнтці не допомагає, дали направлення до Києва.

      Утім в Iнституті нейрохірургії імені А. П. Ромоданова жінці нічим не допомогли. Заввідділу спинальної патології Євген Слинько, побачивши рентгенівські знімки, відмовився почати лікування. «Казав, що пацієнтів із трубкою не бере, — пригадує Єва Василівна. — Мовляв, у мене стовідсотково занесена у кров інфекція, а з такими він не працює. Я запитала, а що ж мені тепер, помирати? А Слинько відповів: «Це ваші проблеми, можете й помирати». Я так плакала тоді... Кажу, в мене троє дітей, меншій доньці 12 років. Дитину вивчити треба, куди ж їй без мами? Скільки мені з цією трубкою ще ходити, порадьте хоч щось! А лікар сказав: «Повертайтеся туди, де вам операцію робили, нехай справу до кінця доводять». І вигнав мене з кабінету...»

      Після такого «теплого» прийому полтавчанка проплакала два дні. А потім продовжила своє «ходіння по муках»: звернулася до однієї лікарні, другої, третьої... Мало не на колінах просила медиків згадати про клятву Гіппократа й бодай чимось полегшити страждання хворої, але щоразу чула одну відповідь: «Ваш випадок дуже складний. Ви стовідсотково не переживете операцію, а ми не хочемо брати на себе відповідальність за цю смерть».

      Оббивати пороги з кожним днем ставало все важче: у жінки до існуючого набору болячок додалися сильні болі у спині й почали відніматися ноги. Єва Василівна вже не могла самостійно ходити, тільки з підтримкою. Та що ходити — навіть голову від подушки відірвати було важко. «Як очі заплющені, то ніби нічого, — пригадує пацієнтка, — а як вставати треба, то таке враження було, наче тиждень на гойдалці каталася»...

Остання інстанція

      Зрештою про особливу пацієнтку дізнався керівник клініки невідкладної нейрохірургії Київської лікарні швидкої допомоги професор Микола Поліщук. «Мені розповіли про хвору, від якої відмовляються всі лікарі, — пригадує Микола Єфремович, — і хоч стан здоров'я жінки був надзвичайно важкий, ми не могли кинути її напризволяще й відправити додому помирати. Ми були для жінки останньою інстанцією»

      Над стратегією порятунку жінки працювала ціла команда фахівців під керівництвом професора Поліщука: завідуючий нейрохірургічним відділенням № 2 Анатолій Камінський, старший ординатор із відділення хірургії хребта й спинного мозку Олексій Ісаєнко та лікар-нейрохірург із відділення судинної нейрохірургії Володимир Ломако.

      «Ми з'ясували, що в жінки була велетенських розмірів лікворна кіста (близько 250 грамів рідини), яка не лише тиснула на матку, січовий міхур, пряму кишку, а й почала проїдати куприкові хребці, — розповідає Олексій Ісаєнко. — Кіста напряму сполучалася з порожниною черепа за допомогою ліквора — рідини, яка омиває головний та спинний мозок. А тепер уявіть: ліквор стікає у порожнину кісти, а з неї протягом півроку виходить дренаж у відкрититу банку. Про обов'язкову в таких випадках стерильність й мови не було. Пацієнтка могла будь-якої миті померти від менінгіту чи менінгоенцефалiту, і те, що цього не сталося, — велике щастя».

      Як полтавські медики могли відправити додому хвору з відкритим шляхом для мозкової інфекції, столичні ескулапи не можуть збагнути досі. Кажуть, що за медичними канонами, такого робити не можна. Як стверджує Володимир Ломако, зазвичай дренаж виводять у закриту порожнину. Наприклад, якщо людину непокоїть високий внутрішньочерепний тиск, ліквор виводять iз голови в черевну порожнину, оскільки черево може без проблем всмоктати багато рідини. Якщо ж треба вивести дренаж назовні, то це роблять тільки під наглядом лікаря й обов'язково в стерильним умовах...

      «Коли ми зробили пацієнтці аналізи, то чого тільки не знайшли у лікворі! — обурюється нейрохірург Микола Поліщук. — Не тільки гнійну паличку... Оперувати жінку в такому стані ми не могли, тому спочатку промили ліквор дезiнфікуючими розчинами й антибіотиками, очистили спинномозкову рідину від інфекції, а вже потім поклали пацієнтку на операційний стіл».

      Під час операції, яку проводили Микола Поліщук, Олексій Ісаєнко й Анатолій Камінський, у жінки знайшли ще й вроджену дермоїдну кісту — аномальне утворення на куприку. Тому хірурги видалили не лише лікворну кисту, яка за своїми розмірами нагадувала другий січовий міхур, а й дермоїдне утворення, в якому бурхливо розвивалася інфекція.

За сапку й на грядку

      Коли жінка отямилася від наркозу, відразу відчула полегшення: голова більше не боліла. Як пояснює Володимир Ломако, саме через постійний відтік ліквору з голови у жінки був різко понижений внутрішньочерепний тиск, і тому пацієнтку мучили жахливі головні болі. Коли відтік спинномозкової рідини припинився, тиск стабілізувався. Після операції жінка цілий місяць ходила на милицях, а через два місяці вже могла щось робити по хаті. Сьогодні в цій енергійній (цілком здоровій на вигляд) жінці ніхто б не впізнав пацієнтку, яку практично всі «добрі лікарі Айболиті» відправляли додому вмирати.

      — Зараз, слава Богу, все нормально, нічого не болить, — посміхається Єва Василівна. — Тепер уже по господарству пораюсь: варю їсти на всю родину, дою корову (купили, коли на ліки вже не треба було витрачати шалені гроші), годую кроликів, курчат, індиків...

      — А на городі будете поратися, коли весна прийде?

      — Мені й самій цікаво, але то треба в лікаря запитати. Олексію Леонідовичу, можна мені на город виходити?

      — А голова більше не болить? — запитує Олексій Ісаєнко.

      — Та ні, слава Богу, — каже жінка.

      — Тоді можна займатися звичайною працею, все робити, як до хвороби. Ось тільки з сапкою на грядку зараз не раджу виходити.

      — Чому? — перепитує пацієнтка.

      — Якщо будете на морозі сапати бур'яни, люди будуть дуже дивуватися, — резюмує Олексій Ісаєнко.

«Скандалити ні з ким не буду»

      На питання, чи збирається Єва Василівна писати скаргу на полтавських медиків, які своїм «лікворопусканням» мало не звели її в могилу, жінка відповідає:

      — Ні. Знаю, що вони зробили не те, що треба, але ж сьогодні вже нічого не зміниш. Бог їм суддя. Середня дочка нещодавно ходила до того лікаря, який робив у Полтаві операцію, хотіла запитати, як він міг так начудити. А він був дуже злий, почав кричати, що робив усе, що тільки міг. Мовляв, коли збиралося так багато ліквору, іншого виходу не було, як вставити цю дренажну трубку. Ото й уся розмова. Знаєте, я так не люблю ні з ким скандалити, тому й скарги писати не буду. Зараз жива-здорова, дякувати добрим людям, і то добре.

ДО РЕЧІ

      Як розповіли «УМ» нейрохірурги Київської лікарні невідкладної допомоги, до них нерідко потрапляють пацієнти, на яких поставили хрест сільські, обласні, а часом і столичні медики. За словами Олексія Ісаєнка, показовою в цьому плані є історія киянки, яка скаржилася на сильний біль у спині. Після «ломоти» в хребті у неї почали відмовляти ноги, і жінка звернулася до однієї зі столичних лікарень по допомогу. «Жодних проблем! — відповіли там. — Ми швидко поставимо вас на ноги». І замість того, аби провести комплексну діагностику, відразу направили жінку на масаж. «Горе-ескулапи» вправляли хребці, аж поки не зламали одну з кісточок. Тоді пацієнтка перестала ходити зовсім. Після такого двомісячного «лікування», від якого ставало тільки гірше, жінка вирішила звернутися до іншого медзакладу.

      Потрапивши до Київської лікарні невідкладної допомоги, вона дізналася, що в неї на хребті росла пухлина (добре хоч доброякісна, а не ракова), яка доламала один із хребців. Медики видалили пухлину, видалалили пошкоджений хребець, встановили замість нього стабілізуючу систему, і тепер жінка знову ходить. І таких прикладів чимало, кажуть хірурги...