Я не знаю, що відчуває людина, приречена горе-лікарями на повільну смерть від малозрозумілої болячки. Які думки вирують у голові пацієнта, коли медичні «світила» вказують йому на двері? На що сподівається хворий, якого відправляють додому помирати й пророкують щонайбільше півроку стражденного життя? Як воно — ковтати сльози відчаю й мало не на колінах молити лікарів про допомогу, але щоразу чути відмову? Де в людини беруться сили, аби боротися за власне життя? Я не знаю і знати не хочу, бо навіть думати про це дуже страшно. А в Україні тим часом назбирається чимало людей, які пройшли через це пекло. Про історію однієї такої пацієнтки, з якою випадково познайомилася в черзі до лікаря, я й хочу розповісти.