Реформація стереотипів

      З початком грудня в Німеччині починається божевілля. На будь-якій більш-менш людяній вулиці, у більш-менш центральному «магазинному» районі кожного німецького міста починаються так звані різдвяні ярмарки. Виглядають вони здебільшого банально: однаковий асортимент шаликів і шапочок, висячі, сидячі, вишикувані в ряд клоновані ангелочки, дешева біжутерія, будки зі смаженими сосисками, картоплею фрі та обов'язковий у цю пору року глінтвейн. Божевілля полягає в тому, що людям, які не хочуть весь грудень нюхати винні випари та сморід перепаленої олії що три метри, зі звиклою швидкістю пересуватися вулицею, не штовхатися в магазинах та не стояти в гелготливих чергах — раптом щось треба купити, немає куди діватися. Сказано — демократія: якщо хтось хоче продавати глінтвейн у своїй будці, а хтось його біля неї ж вживати — їхнє демократичне право.

      У четвертому за розмірами місті Німеччини — Кельні — ярмаркових будок теж наставили... Але якщо пройтися набережною Рейну, туди, де знаходиться єдиний у країні Музей шоколаду, можна натрапити на інший «сезонний музей» — різдвяний ярмарок, стилізований під середньовічний. Так, наче модерного мосту через Рейн і немає, щойно причалила яка галера зі східними прянощами, карти таро нагадали ошатному панові в брунатному плащі подорож до незнаної Америки, а під твердою і вузькою лавкою, біля дерев'яних черевиків валяється літній п'яниця, щойно програвши в кості останній мідяк. Ярмаркові намети та дерев'яні будиночки, подалі від мерехтливих вітрин зі знижками та без написів «Кока-кола» минулого року протягом 23 днів відвідали 58 тисяч повнолітніх плюс діти, які проходять безплатно.

      Такі автентичні зібрання зі зрозумілих причин користуються все більшою популярністю, розповів «УМ» ярмарковий екскурсовод Якоб (у реальному житті Штефан Убер). У Німеччині існують об'єднання з акторів, підприємців та народних умільців, які займаються організацією таких сезонних свят уже протягом 25 років. У підпорядкуванні одного з них цей кельнський ярмарок та ще два — у Зігбургу і Вупперталі. Схожі стилізації відбуваються навіть улітку — 60—70 ярмарків на вихідних по всій країні. «Я думаю, що Німеччина — зокрема завдяки Третьому Рейху — втратила частину своєї тожсамості. Ми мало знаємо історію германських племен, які жили колись на території нашої країни, і раннє середньовіччя, але про ту епоху, яка прийшла після цього, коли почали засновуватися багато німецьких міст, що ми їх маємо і досі, відомо більше, і з цієї історії можна починати повернення до джерел», — каже Якоб.

      Справжня германка у важких дерев'яних черевиках із трохи кирпатими носаками кує залізну прикрасу. «У середньовічній Німеччині жінка працювала в кузні, якщо її чоловік помирав. Їй дозволяли робити це тільки один рік, протягом якого вона повинна була знову вийти заміж», — провадить далі Якоб. «Її одяг типовий для того часу. Це взуття, скажімо, було важким, але необхідним у холодну пору року і відносно теплішим, на відміну від шкіряних черевиків, у які треба було підкладати солому чи листя, щоб не мерзли підошви».

      Поруч із кузнею знаходиться намет переписниці. «Наші середньовічні пращури в більшості випадків не вміли ні писати, ні читати. Треба було ходити до писаря. Він або сам формулював листи, або записував під диктовку те, що просили. Листи переправляли тоді пішки і на конях, і тривала вся процедура місяці. Якщо б я написав своїй коханій у Гамбург, що захворів, то поки лист би дійшов, я, можливо, або видужав би, або відійшов у кращі світи», — говорить Якоб.

      «Писарка» Тесса фон Беккерай демонструє мені пера різної товщини та манеру середньовічного письма і розповідає, що таке хобі перейняла від матері, яка їй з дитинства показувала різні техніки. «Я працюю на цьому ярмарку щороку. А в реальному житті вчуся у мистецькій школі», — каже вона, розплавляючи над свічкою кольоровий восковий олівець, щоб припечатати його невеликою круглою печаткою на згорнутому у своєрідний спосіб листі.

      Усі ярмаркові персонажі вдягнуті у середньовічний одяг. «Ми тут маємо свою кравчиню, — розповідає Якоб, поправляючи окуляри, які кріпляться до вух шкіряними пасками. — Хто не вміє шити сам, або не має самки, тобто дружини, звертається до неї. Ми досліджуємо книги і наслідуємо малюнки, на яких зображені середньовічні люди. Звичайно, тоді носили переважно темні тони, максимум кольору додавали з допомогою цибулиння. Яскраві тони у вбранні звичайно були у блазнів. Чим яскравішим був одяг, тим дорожче він коштував».

      Кравчиня Кніттер Кітель (у житті — Штефані Брендель) показує свій улюблений стрiй, змайстрований вручну — довгий темної фарби плащ із брошкою під горлом, у якому і сьогодні стильно на вулицю вийти. «Тут дуже багато роботи. І всі речі, які шиємо, — автентичні, досліджуємо цю тему, відслідковуємо в літературі. Серед відвідувачів користуються популярністю середньовічні капелюхи, які можна носити також як шалики, з довгими шпичастими верхівками. Вони дуже теплі. Коштують у середньому 50 євро. Тоді було так: чим довша верхівка у капелюсі, а також на черевиках, тим авторитетніший власник».

      До того часу, коли у Німеччині з'явилося ткацтво, свій одяг німці робили, катулячи його. Для цього використовували овечу вовну, теплу воду і мило. Коли вовна розмокала, її валяли і жмакали, волоски спліталися між собою і склеювалися завдяки милу. «Назад розплутати вже ніхто не зможе», — запевняє Корена Ремш, саме майструючи у такий спосіб червону квітку. — Для цієї квітки я перетираю цю вовну приблизно півгодини, тоді треба залишити її на сонці чи в теплому місці, щоб виріб просушився. Для більших речей, як, наприклад, іграшки, сумки чи одяг, треба уже витратити години».

      Музика на ярмарку теж середньовічна. На одному з цікавих музичних інструментів — щось середнє між віолончеллю і гітарою — грає Сильвія Лімайєр. «Або ти розбираєшся у цьому сам, намагаєшся максимально дізнатися про інструмент, як я це і робила, або ти вчишся цьому — з наступного року в Німеччині з'явиться можливість займатися з таким інструментом в університеті. Вже набрали групу з 10 осіб у маленькому містечку Бургфюрстенек, неподалік від Фулди, — говорить вона. — Тільки нещодавно, коли в Німеччині залишилося всього 10-12 екземплярів, ми зрозуміли, що цей інструмент — наше культурне надбання, яке неприпустимо втратити. Ми врятували його від вимирання буквально в останню хвилину. Особисто я дізналася про нього в інтернеті. Я хотіла вибрати для себе якийсь смичковий інструмент, на якому б вчилася грати».

      І, звичайно, який же ярмарок без блазнів! У кольоровому одязі один із них саме жонглює тенісними м'ячиками біля невеликої сцени, на якій ввечері Якоб влаштовує ляльковий театр. Жонглер виявився професійним актором із британським громадянством: «У Британії є навіть цілий ярмарок, який імпортували з Німеччини, з їхнім глінтвейном, сосисками, сувенірами і продавцями, — розповів він. — Користується популярністю, тому що англійська версія набагато гірша (сміється). Крім того, ідея проведення різдвяних ярмарків у Британії не настільки популярна, як тут. Я приїхав у Німеччину 11 років тому, у мене така подорожуюча професія».