Із цього села на Сибір та в інші «места не столь отдаленные» було вивезено мешканців 30 хат, 46 чоловік заарештовано і засуджено. Сьогодні із репресованих боголюбців залишилося лише кілька чоловік. Одна з них — ця невеличкого зросту жіночка, яка вже розміняла дев'ятий десяток. Лідія Іванівна Граділь — чудовий оповідач. Її пам'ять зберегла такі деталі дитинства та юності, що дивуєшся, як усе те можна було запам'ятати, не кажучи вже про прізвища та імена односельчан, бойових друзів. Вона бачила Пілсудського і владику Полікарпа (Полікарп Сікорський у роки війни був владикою УАПЦ), читала біля насипаної коло Боголюбської церкви символічної могили борцям за волю України вірші, які й досі ще пам'ятає. Вона просила вчителя, щоб дозволив прочитати «Розриту могилу» Шевченка, але Сергій Павлович Філіпов, син поміщика зі Сходу України, який утік на Західну Україну від радянських порядків, дав їй зовсім інший вірш невідомого автора. В українських строях учні декламували біля могили українську поезію. Це був 1941 рік. Від тієї могили пізніше й сліду не залишиться — прийдуть знову совєти і тракторами зрівняють її з землею. Боголюбським дітям пощастило не лише з учителем, а й зi священиком: із 1927 по 1939 рік у селі правив отець Йосип Василів. Він читав дітям Закон Божий, але встигав, окрім усього, ще стільки розповісти цікавого з історії України, що діти після четвертого класу, які йшли вчитися до Луцька, відразу йшли у шостий, пропустивши п'ятий клас. Святий отець разом з учителями примножував той український дух, який завжди був присутній у селі Богом любимим, і саме за цей дух його мешканці жорстоко поплатяться понівеченими долями, винищеними цілими родинами...