«Секретна» авіакатастрофа

      Чотири верби посеред поля — це все, що зараз позначає місце однієї з найбільших і найзагадковіших в історії України авіакатастроф. Ні хреста, ні пам'ятного знака там, куди колись зі страшної висоти упав пасажирський літак Ан-24 із 52 людьми на борту. Лише людська пам'ять зберігає історію літака, який тридцять років тому розбився на околиці села Вікторівка Чернігівського району. Ні тоді, ні зараз ніхто не зміг знайти відповідь, що ж сталося з бортом № 46534, який здійснював рейс із Вінниці до Москви 15 травня 1976 року.

      Ми продираємося через густі, вищі людського зросту, бур'яни. Здається, ось-ось завиють вовки. Колись це місце називалося «культурною ділянкою», а тепер тут лише будяки. Наш провідник — житель Вікторівки пенсіонер Михайло Миколайович Шелупець, колишній працівник колгоспу «Передовик», — говорить, що тридцять років тому на фермі тримали вісімсот голів худоби, поля обробляли, колгосп провів у село газ, проклав асфальт. А тепер... Був тут фермер, який паї у людей зібрав і почав нібито господарювати, але так усе й покинув. Зараз Вікторівка — невеличке сільце, усього півтори сотні жителів, здебільшого пенсіонери. А вони добре пам'ятають минуле.

      Прийшли. «Ось тут, — показує Михайло Миколайович, — бульдозер викопав котлован і загорнув усе, що залишилось на місці падіння літака після того, як звідти забрали великі уламки і тіла людей: дрібні рештки фюзеляжу, речей і навіть тіл пасажирів та екіпажу».

      «Пам'ятаю, як майор-льотчик виставив нашим чоловікам, які вантажили на машини тіла загиблих, бідон спирту, — продовжує згадувати Михайло Шелупець.— Адже через два дні після катастрофи сморід від тіл, які почали розкладатися, стояв просто страшний. Потім наші жінки посадили на цьому місці чотири вербочки на пам'ять про загиблих. Відтоді вони тут і ростуть...»

Стрілки на годиннику пілота зупинилися об 11.00

      15 травня 1976 року селу Вікторівка неймовірно пощастило. Пасажирський літак упав лише за кілька сот метрів від будинків. Місцеві жителі старшого віку кажуть, що подібного жаху ніхто з них у своєму житті не бачив.

      Подружжя Шелупців дуже добре пам'ятає той день. Адже літак пролетів якраз над їхнім домом, який вони саме будували.

      «Літак пролетів так низько, що інструменти, які лежали на стінах, униз попадали, — згадує Євдокія Борисівна. — У той день із самого ранку такий невеличкий дощик ішов. А літак упав десь об 11-й годині. Я це запам'ятала назавжди. Коли з іншими людьми підбігла до літака, то підійшла до кабіни пілотів. Там один пілот сидів без голови, а на його руці був годинник із червоним циферблатом. Стрілки на ньому зупинилися на позначці 11.00. А потім, пізніше, коли над нашим селом літали літаки, то рівно об одинадцятій годині подавали сигнал (льотчики стверджують, що це неможливо, а селяни просто чули гуркіт літаків. — Авт.). На місці аварії було дуже страшно. Стільки мертвих. Чоловіки, жінки, діти...»

      «Пам'ятаю, що в той день ми якраз у колгоспі на полі садили картоплю, — згадує свідок події Олександра Андріївна Дудар (у 1976 році була ланковою колгоспу). — І якраз наш голова був тут і його заступник. Саме в той момент ми привезли на поле картоплю машиною. Аж раптом летить літак і гуде так різко. Хтось закричав: «Падає!». А коли він падав, то неначе розвернувся. Не знаю, може, пілот хотів машину від села відвернути... Ми всі кинулися на місце падіння. Хто пішки, хто машиною. Прибігли, а там тихо — ні крику, ні стогону. Літак уже не горів, лише дим трохи піднімався. Я й кажу тоді голові: давайте трохи кабіну літака машиною зрушимо, щоб подивитися, може, хто живий є. Штовхнули машиною кабіну, крісла з льотчиками так туди всередину і попадали. Вже потім приїхали пожежники, «швидка допомога». Нині вже покійна Ганна Гайшун заскочила в літак і винесла звідти маленьку дитину, віком, може, місяців дев'ять. Але дитинка теж мертвою була. Там усі були мертві, обгорілі. Поки не приїхали пожежники та міліція, наші люди намагалися виносити речі пасажирів. Валіз було багато, люди летіли сім'ями. Потім міліція приїхала, оточила це місце. Нас уже до літака не пускали. Лише дехто з наших чоловіків на місці аварії допомагав виносити тіла та розбирати літак, а потім вантажити все це на машини.

Документи загиблих майже не обгорiли

      Преса про цю авіакатастрофу не повідомляла. Ймовірно, була вказівка не поширювати інформації. Тож умiщена нами фотографія з місця аварії ексклюзивна. Вона — з особистого архіву полковника міліції у відставці Олександра Івановича Барила. У 1976 році Олександр Іванович очолював науково-технічний відділ УМВС області. Знімки він зробив особисто під час виїзду на місце катастрофи.

      «Того дня був дощ, — згадує Олександр Іванович. — Я саме відпочивав на дачі, як раптом приїздить черговий і говорить, що терміново треба їхати — впав літак. Я, як був у спортивному костюмі, так і поїхав. Літак лежав за кілька сот метрів від корівника та в кількох десятках метрів від скирти соломи. Разом із членами екіпажу там загинуло 52 особи. Наше завдання як криміналістів було розібратися з тілами загиблих, зробити все можливе, щоб ідентифікувати особи. При падінні літака всі пасажири попадали обличчям донизу. І те, що було зверху, обгоріло. Чому я це пам'ятаю, бо нам необхідно було шукати документи, а їх, як правило, тримають у кишенях одягу спереду. Так от, ці документи майже не обгоріли. Я, пропрацювавши вже багато років криміналістом, бачив багато смертей. Але це, дійсно, вражало. Стільки загиблих. Жахлива картина. Пам'ятаю, як знайшли жінку. Вона була повною і, напевно, коли літак падав, притисла до грудей немовля. Бо сама вона обгоріла, а дитинка залишилася цілою.

«Я його провела до хвіртки»

      Літак Ан-24 № 46534 належав Київському об'єднаному авіазагону Українського управління Цивільної авіації. Лайнер виконував рейси за маршрутом Жуляни—Вінниця—Москва і назад. Цим рейсом мав летіти до Москви начальник Вінницького об'єднаного авіазагону Микола Макарчук. Але його терміново викликали до обкому Компартії. І він не полетів. Залишився жити.

      Євдокія Шелупець згадує, як до Вікторівки через кілька днів після аварії приїхали дружина та дві доньки одного із загиблих пілотів із його близьким другом. Прізвища пілота вона не пам'ятає, але до цього часу згадує, як його друг упав на землю і плакав. А вдова льотчика стояла, ні жива ні мертва, і до неї тулилися дві доньки. Жінка розповіла Євдокії Борисівні, що чоловік раніше літав на Далекому Сході, двічі падав, але залишався живий та неушкоджений. 15 травня він збирався летіти до Москви. Дружина ніколи не проводжала його. Але того дня, ніби щось відчуваючи, провела до хвіртки.

      «Після цієї аварії до нас у село стали приїжджати родичі загиблих, — згадує Михайло Шелупець. — Їм тоді видали урни з прахом. Але нікому не сказали точно, де в області сталася ця аварія. А у нас на Чернігівщині кілька Вікторівок. Тож люди були змушені їздити областю, щоб знайти наше село. Востаннє хтось із цих людей приїжджав кілька років тому».

Після цієї аварії у літаках почали встановлювати самописці

      Анатолій Леонтійович Марценюк — унікальний льотчик. Людину з таким досвідом польотів важко зараз знайти в Україні. 17 тисяч годин нальоту! Такими досягненнями може похвалитися мало хто навіть із асів. Випускник Чернігівського військового училища льотчиків, він літав із 1955 до 1989 року. Реалізувати себе як військовому льотчику-винищувачу йому не дало «хрущовське» скорочення Радянської Армії. Та бажання літати привело в цивільну авіацію. На літаках Ан-2 та Як-12 він облітав усю Україну.

      А ще Анатолій Леонтійович — справжня енциклопедія з історії української авіації. У1976 році він був льотчиком Чернігівського авіазагону і став безпосереднім свідком тих подій. Щоправда, він лише пролітав над Вікторівкою того нещасливого дня. Однак його пам'ять зберегла багато подробиць, які стосувалися цієї катастрофи.

      — 15 травня 1976 року я виконував рейс на Бахмач. Проходив якраз над Куликівкою. Десь об 11 годині всі наші літаки, які були в повітрі, став викликати диспетчер аеродрому в Количівці (під Черніговом. — Авт.). Виявляється, що йому зателефонували з КДБ і повідомили, що недалеко від Чернігова у нашому районі впав цивільний літак, але який саме, так і не сказали. Після дзвінка на місце пригоди вилетіли командир загону і командир ланки. Подивилися і доповіли: дійсно, впав літак. Після цього туди негайно виїхали всі наші відповідні служби. А погода була хмарна, дощовий фронт проходив. Грози тоді не було, і виліт нам тоді дозволили. І, очевидно, на висоті 5400 було дуже хмарно. Літак Ан-24 номер 46534, командиром екіпажу якого був Федір Чумак, того дня ішов на висоті 5 тисяч 400 метрів повітряною трасою, яка проходила від Києва на Семенівку і далі на Москву. На борту літака були самописці, або, як їх називають, «чорні скриньки». Звичайно, вони тоді не були такими досконалими, як сучасні. Тоді самописці фіксували параметри роботи двигуна літака, швидкість, температуру за бортом. А після аварії у Вікторівці їх удосконалили і додатково ввели функцію запису розмов екіпажу по внутрішньому зв'язку.

      Але це було після. А в цьому випадку екіпаж на зв'язок так і не вийшов. Що сталося з літаком, невідомо. Ми можемо лише висувати версії з тих даних, які отримали за допомогою самописців. По-перше, за записами «чорного ящика», щось невідоме пройшло перед літаком і на 3-4 секунди якась сила підкинула його на 300-400 метрів угору так, що всі прилади, які діють від того, що в них потрапляє повітря, миттєво відмовили. По-друге, після того, як щось підкинуло літак (до речі, його злітна вага складає 20 тонн), від зміни потоку повітря, яке загрібають гвинти, двигуни зупинилися і перейшли у так званий режим «флюгера». Через зупинку приладів, у тому числі електрогенератора, вийшла з ладу радіостанція. Літак завалився і пішов у плоский штопор. Тому він і впав навзнак, проповз кілька метрів, у нього знизу трохи обплавився і частково зруйнувався фюзеляж. При падінні хвіст літака відірвався. Задимів фюзеляж, але не загорівся. Імовірно, всередині загорілася електропроводка. Щоправда, якби літак упав у скирту, котра стояла поряд, і загорілася солома, можливо, пожежа була б і більшою. Хоча, як пізніше розповідали мої колеги, котрі спілкувалися із судмедекспертами, ті їм сказали, що всі, хто знаходився в літаку, загинули ще до його падіння на землю.

      — Чи міг статися вибух під час цієї аварії?

      — Важко сказати. Гас залишався у ємкостях. Якби під час кидка не зупинився електорогенератор і десь «іскрило», то вибух міг би статися. Але у даному випадку все було знеструмлено.

      — Які були версії причин цієї аварії?

      — Спочатку говорили, що могла зламатися черв'ячна передача. Така аварія була приблизно в ті ж роки з літаком Як-42, який ішов на Смоленськ. Однак хоча хвіст АН-24 і відвалився, але не в тому місці, де була черв'ячна передача. Потім говорили, що до аварії нібито могло призвести зіткнення з якимось військовим літаком, який міг заблукати і потрапити на цю трасу. Говорили, що тоді військові засікли у районі аварії якусь ціль, але що саме це було, залишилось таємницею. Чи це був літак із Ніжина чи Прилук, де дислокувалися військові авіапідрозділи, втім вони до нас не заходили і літали набагато вище. Була розмова, що нібито на фюзеляжі Ан-24 знайшли зелену фарбу, яка могла належати військовому літаку. Але якщо це була справді фарба з іншого літака, то, за логікою, Ан-24 повинен був хоч трішки його зачепити. А на такій швидкості та на такій висоті це означало б лише одне — літаки просто б розвалилися. За приборами, швидкість Ан-24 складала 350, а фактично була 450 кілометрів за годину. На жаль, так ніхто тоді й не зміг чітко назвати причину катастрофи. Але дуже цікава деталь, пенсії родинам загиблих членів екіпажу платило Міністерство оборони. Значить, провину військові взяли на себе. Втім про це вголос тоді не говорили. Часи були не такі, як зараз. Усе намагалися засекретити.

      — Чи не міг це бути якийсь невідомий літаючий об'єкт?

      — Якщо вони є, то чом би й ні.