Непритомна географія автопілота

      Взагалі-то мірилом читацького ідіотизму є враження про книжку, навіяне обкладинкою. Видавці прекрасно розуміються на читацькому ідіотизмові, тож завжди дбають про привабливість художнього оформлення. Кажуть, що це часто спрацьовує.

      У випадку з вибрано-зібраними творами ІБТ задоволення відгрібають усі: й автор, і «Фоліо», і читацький ідіотизм. Найголовніша чеснота цієї обкладинки — її стовідсоткова адекватність щодо змісту. Атлетичний чолов'яга з роздертою головою — це навіть не узагальнена метафора віршованого доробку ІБТ, а спосіб його творення.

      Коли критик протягом багатьох років пише й видає вірші, які ніяк не здобуваються на співвимірну до його основної діяльності увагу, це вже змушує до обережного сприйняття чергової поетичної атаки такого автора. Бо ж відомо, що лупати скалу і без надії співати пісень — заняття виснажливе, а поезія не любить надмірних зусиль, багаторічного переписування та вдосконалювання; поезія — це таке м'ясо, яке належить жерти не лише холодним, а й сирим.

      Вірші харківського критика з шести збірок (від 1987 до 2005), а також кілька радіоп'єс та есеїв 90-х років свіжиною ніяк не назвеш. Це, радше, кулінарія за рецептами Ганнібала Лектора (якщо пригадуєте, чарівний душогуб утворив з одним персонажем приблизно те ж саме, що й персонаж на обкладинці — з власною головою; щоправда, маніяк дотримувався менш пролетарських методів трепанації черепа). Поводження ІБТ зі словами — це втілення екзотичних кулінарних знань людства заради приготування елементарної страви. Перше враження від надмірності його зусиль — досить приємне, але коли з року в рік читач спостерігає, що це ніяк не позначається на самих стравах, то вимушений тікати на інші кухні.

      Дві головні ознаки віршописання ІБТ — це прихильність до використання слів у незвичних, дискомфортних, парадоксальних контекстах, а також особлива пристрасть до прізвищ, яка дозволяє видiлити у форматі автора окремий субжанр — бібліотечну поезію. У такого штибу текстах ІБТ насамперед повідомляє, чиї книжки читав, які фільми дивився, що слухав. Звітує про той художній іподром, на якому він вдосконалює свою нелюдську майстерність пересування у поетичному просторі. Ця іменна поезія, в якій «тиняється Тинянов» і «душка Дюшан їде в Душанбе», має лише один серйозний недолік — суто в кількісному вимірі вона застить всі інші писемні винаходи автора, зокрема — поодинокі сплески наївного романтизму, щось на кшталт інтимної лірики; я не беруся визначити, наскільки дебелі ці тепличні квіти добра, але за будяками віршів-фіксаторів часу їх не розгледіти.

      Із формального погляду, «Автогеографія» — збірка необов'язкова. Бо не вірю я, що автору захотілося підсумувати свої поетичні досліди ради жирної крапки чи ради принципово іншого майбутнього алюру. Ось Жадан видав зібрані твори — «Капітал», — так на цю «кирпичину» любо-дорого поглянути, зразу видно перспективного бажана прийдешнього, якому вже час потихеньку задумуватися над рожевими і голубими періодами творчості (тільки не подумайте чогось зайвого — у світі ще трапляються просто кольори).

      Утім географія віршованого польоту ІБТ може використовуватися й не за призначенням — у цьому теж є свій сенс. Наприклад, за цими текстами легко відновлювати втрачені кластери пам'яті, що відповідають за збереження суто довідникової інформації: в якому році найчастіше згадували Пєлєвіна, коли саме кожна «інтелектуальна» балачка була приречена перечепитися об поліно Тарантіно; це своєрідна хроніка усіляких «модних і культових» захоплень, піки імені Деріди та Батая, нагадування про час обов'язкового читання Еко та перегляду Браса, — своєрідний відривний календар розумника за два останні десятиліття.

      Як книжка обеззброєного критика, «Автогеографія» полум'яно накликає на себе багацько всілякої «постебні». Мовляв, шліфуйте свою дотепність, шановні, — ваш час розправи настав. Єдиний захист автора від усіляких дошкульних кактусів — це його іронія (зокрема й до самого себе): звір дуже рідкісний, що останнім часом не ночує в критичних текстах ІБТ. Не знати, чи винен час, чи втрачені можливості, чи погодні умови, але в його критичних дописах ви навряд чи знайдете автотерапію такого кшталту:

Дай, джін, на щастя лапу мнє,

джін-тоніку, якогось Уругваю,

і обвіршую все довкола, обридаю,

помию голову в канаві Інтернет.

      Радше навпаки — прочитаєте про визначальну роль ІБТ у якому-небудь важливому процесі, й не буде в цих запевненнях ані блазенської усмішечки, ані фальшивої сльози злого клоуна, — лише власноруч розставлені довкола себе освітлювальні прилади.

      Адже попри весь текстовий постмодернізм, попри симпатію до індустріально-урбаністичного матеріалу, попри намагання не відставати від швидкісного потягу IT-технологій та мережевих мод, ІБТ завжди виказував цілком тоталітарне літературне бажання що-небудь очолити. Йдеться, звісно ж, не про формальні посади у НСПУ, а про своєрідне наслідування герценівського щастя: вчасно опинитися на гребені хвилі, відчути наближення стихії — й великодушно привітати її схвальним жестом, мовляв, я не проти покататися верхи.

      Утім одна справа — стати голосом покоління, а зовсім інша — його антимиколаєм, що завжди приходить із різкою замість подарунків і роками переконує, що різка — найкращий подарунок (особливо для тих, хто вже має книжку).

      ІБТ став одним із найпомітніших авторів початку 90-х, які намагалися влаштувати літпроцесу грайливу екзекуцію, яка згодом перетворилася на марудні для самого ката тортури. Можливо, його дедалі частіше «напружує» фахова необхідність прихоплювати халтуру додому, гнівить зростання кількості «літературних злочинів», дратують витрати на якісні знаряддя для гідних покарань. А хочеться ж іноді вимкнути автопілот, пригадати географію й поетично політати. Зрозуміле й людське бажання. Хоча хто-хто, а сам ІБТ добре знає, якого суворого покарання заслуговує таке непритомне дезертирство.