Комуністично-релігійний орган

      Підписуючи Постанову №1674/2006п, Віктор Янукович, очевидно, з вдячністю згадував численні благодіяння комуністів, даровані його рідному православ'ю. Невідомо достеменно, чому Кабмін вирішив призначити виконуючим обов'язки голови Державного комітету України у справах національностей та релігій саме поборника марксизму Георгія Попова. Не зовсім логічним виглядає і повернення «дореволюційного» статусу комітетові, що має контролювати релігії в Україні. Адже серед аргументів на користь «занурення в помаранчеву Лету» такого державного органу були — систематична державна підтримка лише вибраних конфесій (скажімо, УПЦ МП) й упереджене ставлення до інших, маніпулювання свідомістю віруючих виборців напередодні президентських виборів-2004 (передусім оприлюднення фальшивих заяв), відсутність реакції на незаконну політичну агітацію московських батюшок. Пригадується, у лютому 2005-го Президент, заявляючи про намір ліквідувати Держкомрелігій, пообіцяв, що тепер «влада буде працювати відкрито з кожною релігією» і що не ставить за мету створювати спеціальні перешкоди для тiєї чи іншої віри або Церкви. У травні-серпні 2005 року Кабмін трансформував комітет у Державний департамент у справах релігій як урядовий орган державного управління у складі Міністерства юстиції України.

      Утім не минуло й двох років, як «блакитний» уряд поновив звичний для своєї ментальності орган контролю і впливу. Релігієзнавці й правозахисники одну з причин такого «рецидиву» бачать у пожвавленні руху до створення Помісної православної церкви та деякому полегшенні доступу українських православних до християнських святинь своєї землі. Отож 8 листопада Кабінет Міністрів постановою № 1575 утворив на базі Державного департаменту у справах релігій і Державного комітету у справах національностей та міграції Державний комітет України у справах національностей та релігій. Керманичем нової структури призначили інтернаціонально-атеїстичного 60-річного росіянина — Георгія Попова. Довгий час пан Попов викладав історію СРСР і основи марксизму-ленінізму. У 1998—2002 роках був депутатом ВРУ від Компартії, трудився над проектом складносурядного Закону «Про внесення змін до Закону Української РСР «Про мови в Українській РСР», яким пропонувалося надати російській мові статус офіційної, тобто державної, на всій території України. Потім спробував себе у ролі секретаря Донецького обкому КПУ. На останніх виборах літньому ленінцю не пощастило стати депутатом, бо в списках КПУ опинився аж на 73-му місці.

      Наразі невідомо, в якій конфесії сповідується і причащається Григорій Дмитрович як приватна особа. Можливо, і ні в якій, адже споживати «опіум для народу» йому забороняє статут партії, який регламентує й особисте його життя. Однак як особа офіційна він у перший тиждень після свого призначення вже відвідав Києво-Печерську лавру, де офіційно зустрівся з митрополитом УПЦ МП Володимиром (Сабоданом). Офіційний сайт церкви повідомив, що «сторони обговорювали форми подальшої співпраці Церкви і Держави». Воно й не дивно, адже у своїй передвиборчій програмі комуністи завляли, що визнають тільки «канонічне православ'я». А лідер партії Петро Симоненко навіть нещодавно зініціював звернення до Генерального прокурора України щодо «незаконності реєстрації УПЦ Київського патріархату 1992 року». Відомий релігієзнавець Юрій Решетніков пише, що «фракція КПУ послідовно виступає проти «втручання» з боку Константинопольського патріархату в ситуацію в українському православ'ї і закликає Вселенського патріарха не підтримувати стосунки з «неканонічними» українськими православними церквами без погодження з Московською патріархією».

      «Традиційні Церкви мають досвід співіснування із тоталітарною державою, тому вони повернуться до практики лобіювання своїх інтересів через Держкомітет, відновлюючи негласну єрархію Церков в очах держави, — прокоментувала Релігійно-інформаційній службі України (РІСУ) можливі наслідки від поновлення у старому статусі Держкомрелігій доктор філософських наук Людмила Филипович. — Як складуться відносини держави із тими Церквами і релігіями, які ніколи не були у фаворі у держави і трималися лише завдяки проголошеному принципу свободи совісті й віросповідання, а також рівності всіх церков перед законом, завдяки невпинному контролю з боку правозахисних організацій і самих віруючих недомінантних Церков, спрогнозувати важко». Пані Филипович вважає, що таким чином, Кабінет Міністрів України «підтвердив своє бажання ввести, як це було за часів Кучми, пряме керування релігійними та етнонаціональними процесами в країні».