Українська перекладацька школа: міф чи реальність?

      За півмісяця починається Рік книги в Україні. Таке розпорядження підписав Президент Віктор Ющенко. Реальних причин чи підстав для покращення «побутових умов» української книжки на батьківщині в 2007 році — ніяких: нові книгарні не відкриваються — конкурувати з банками, гастрономами, юридичними консультаціями щодо орендної плати книжковим магазинам дуже важко, старі книгарні невпинно закриваються, протекціонізму з боку держави до свого духовного продукту ніде не помітно, а гроші, які виділяються з держбюджету на цю сферу, витрачаються так бездарно і  хвацько «повз касу», що всі нормальні видавці зрозуміли: з цими чиновниками каші не звариш.

      Крім глобальних, у галузі є й локальні проблеми. Ну, візьмемо навздогад переклад — чималу частку книжкового асортименту складає перекладна література. Не секрет, що недобросовісність деяких  видавництв видає, зокрема, і «неохайний переклад», натомість видавці-перфекціоністи прагнуть досконалості в кожному слові. Так є чи нема в Україні своєї школи перекладу i якi «кораловi рифи» стоять на шляху перекладiв вiтчизняних письменникiв «туди» й iноземних — «сюди», спробувала дізнатися журналістка «УМ».

Іван Малкович,

директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

      — Я переконаний, що українська перекладацька школа — одна з найсильніших. Вона дуже достойна. Маю на увазі такі імена як, скажімо, Микола Лукаш, Григорій Кочур... Фактично, коли думаю про них, хоч і не люблю пафосних слів, але бачу їх велетнями української літератури і, зокрема, перекладу, адже вони роблять це надзвичайно майстерно. На мові таких перекладачів можна вчитися української мови. Тут, як ніде інде, вона дуже відточена, адже ми, погодьтеся, говоримо справді про добрих перекладачів. Але можемо поговорити й про тих, кого ними не можна назвати. Це «чисто» перекладачі, ті, хто переводять продукт, зводять його нанівець. І таких у нас тепер багато розвелося. Особливо в тих російських видавництвах, що відкривають у нас філії, намагаючись видавати українською мовою. І, до слова, було б набагато корисніше для української культури, аби такі книжки виходили китайською, щоб їх не можна було прочитати. Адже діти, які їх читатимуть, назавжди закарбують у свідомості думку, що українська мова, судячи з цього перекладу, дуже недолуга. (Особливо, якщо ці переклади з російської, — дуже важко перекласти. Тоді і виникає запитання, для чого взагалі перекладали, адже книжка так гарно звучить російською?)

      А от у своїх книжках ми намагаємося дотримуватися високих стандартів української перекладацької школи. І загалом даємо таки добрі зразки перекладів. Маю на увазі, скажімо, останні частини Гаррі Поттера, оскільки вже є команда, набита рука.

      Однак, якщо говорити про його четверту частину... це була перша спроба, адже у світі вона вже була видана, а в Україні ми тільки лаштувалися робити свою першу версію, тому в нас і був поспіх. Випробували модель, за якою твір перекладали двоє перекладачів. Хотів позмагатися з росіянами, видати швидше.

      Але це було непродуктивно для книжки, кожен з них перекладав по-своєму. Врешті, Віктор Морозов почав виправляти ті неминучі огріхи, які допустила в другій частині твору Софія Андрухович. Тим паче, що Віктор перекладав попередні книги Поттера і був здатен усунути огріхи. На щастя, у п'ятій i шостій книгах ця метода залишилася позаду, виробили іншу тактику. До Морозова як перекладача у мене висока довіра. Він робить мінімальну кількість помилок. А стосовно молодого покоління перекладачів, власне, спеціалізованих на художньому перекладі... з цим ситуація сумна. Зараз більшість молодих людей, для прикладу, добре знаючи англійську, в українській орієнтуються погано, не краще знають i літературу. І це я досить печально оцінюю. Та от нещодавно віддав свого сина в Національний університет ім. Шевченка — на перекладача. Утім щось предметніше зможу сказати за років два, коли побачу, як там справи підуть...

Леонід Фінкельштейн,

головний редактор видавництва «Факт»

      — По-перше, ми не можемо звикнути, що перекладами українською з іноземних мов повинні опікуватися не наші інституції, а їхні. Звісно, у нас є декілька негрантових книг, які ми перекладали за свої гроші, оскільки вважали, що це потрібно. Та в ідеалі, скажімо, ми співпрацюємо з французькою програмою «Сковорода», яка підтримує переклади, з американським посольством, співпрацюємо навіть з міністерством закордонних справ Японії. І я вважаю, що це нормально, це правильний процес. По-друге, ми, як і більшість видавництв, не можемо собі дозволити купувати авторські права і вибирати тексти — на це просто не вистачає грошей. Наприклад, французи, скажімо, зацікавлені в тому, щоб їхні письменники були відомі в Україні, — підтримують українських видавців. А наша країна не зацікавлена в тому, щоб українськi письменники були перекладені у Франції. Виходить, що Франція робить свою справу, а наша країна, як завжди — ні. Стосовно ж перекладачів суто художньої літератури, то вони, безумовно, є. Але так рідко завантажені роботою, що просто перестають бути. Та для того щоб перекладач працював над собою, йому повинні за це платити. Тобто в нього повинно бути багато роботи, а її немає. Розумієте, будь-які дії мають починатися з початку. Початок роботи для перекладача — заможні видавництва. А якщо видавництва не є заможними, вони будуть робити або грантові книжки, яких дуже мало, або книжки, яких насправді не треба перекладати. Сьогодні робота перекладача коштує набагато більше, аніж написання книжки українською мовою, тому без грантової підтримки працювати складно. Тож якщо я сьогодні буду мати можливість платити за переклад і за авторські права, із задоволенням працюватиму з перекладною літературою. А як ні... Виходить, поки не будуть заможні видавництва, не буде достатньої кількості перекладної літератури. А це означає, що не буде й достатньої кількості кваліфікованих перекладачів.

Валентина ОЛІЙНИК.