Кажуть, що людина протягом життя використовує свої здiбності лише на 10 відсотків. Цю думку своєю працею спростовують талановиті особистості. Наприклад, Юрій Башмет, крім гри на альті, виступає як диригент, організував камерний ансамбль «Солісти Москви» (з яким і приїхав до Києва), є керівником та організатором фестивалю камерної музики на острові Ельба, що в Середземному морі... Щойно в Москві завершився єдиний в Росії Міжнародний конкурс альтистів, який носить його ім'я (він же — незмінний член журі). Башмет оцінив молоде покоління високо, зазначив, що серед музикантів багато віртуозів, але до сольного виступу він жодного б поки що не допустив — для цього необхідна яскрава індивідуальність.
Саме такою яскравою індивідуальністю підкорює сам Юрій Башмет. Звучання його альта — це немов поєднання віолончелі та скрипки. Очевидно, взнаки дається те, що у дитинстві Башмет грав на скрипці. Але завжди заздрив альтистам: «королева музичних інструментів» вимагала повної віддачі, а альтисти на заняття гаяли набагато менше часу. Тож і вирішив майбутній віртуоз заради прагматичної мети перевестися до класу альтистів. Тоді він і подумати не міг, що мине час, і він стане вiдомим на весь світ, буде грати у кращих залах, у тому числі й перед Королевою Великобританії на знаменитому інструменті від Страдіварі. Коли ж Єлизавета запитала, чи добре йому гралося, відповів: «Це як сідати на молодого коня — адже свій інструмент знаєш досконало, а новий, яким би він не був, таїть у собі величезні несподіванки». Королеві відповідь надзвичайно сподобалася. При дворі не повірили, що відповідь Юрія Башмета була цілковитою імпровізацією, адже всі знали про те, що Єлизавета обожнює лише дві речі — музику і... коней.
У Києві нині музиканти виконали твори Й.-С. Баха, В.-А. Моцарта, М. Бруха. Ю. Башмет виступив водночас і альтистом, і диригентом. Дивлячись на нього за диригентським пультом, думалося про те, що з усіх правил бувають винятки. Зовні — повна відсутність «театральності», спокій, урівноваженість. А в оркестрі — нерв, шалені темпи, надзвичайна чіткість. Проте, можливо, саме завдяки спокою диригента ніколи не виникає відчуття поспіху.
Слухаючи у величезному залі живий звук класичної музики, відзначаєш, як за останні роки змінився Палац «Україна». Оновилося технічне оснащення, придбано 48-канальний звуковий пульт, який дає можливість відтворити ілюзію звучання без мікрофонів, до того ж надзвичайно прослуховується навіть найтонший нюанс, найтихіший звук. А останнім Башмет дуже любить користуватися, це не спецефект у його виконанні, це — частка стилю.
Навіть знайома до болю музика «Маленької нічної серенади» у виконанні Ю. Башмета та «Солістів Москви» була цікава публіці своїм філігранним виконанням, деталізацією, інтонуванням і вмінням проставити акценти. Особливу оцінку отримало і виконання другої частини Концерту Моцарта для скрипки та альта (скрипач — Степан Якович) — повільна музика у виконанні Башмета має магічний вплив на слухачів.
Останній «біс» — «Полька» Альфреда Шнітке, котра хоч і вибивалася зі стилю цілком серйозної класичної програми, але була довгоочікуваним ковтком тонкого музичного гумору. Адже загалом програма концерту здалася надто академічною і серйозною для залу Палацу «Україна», що вміщує майже чотири тисячі глядачів, серед яких, зрозуміло, всі не можуть бути професіоналами. До того ж, для професіоналів-музикантів квитки на подібні концерти є занадто дорогими. Отже, як наслідок — оплески наприкінці кожної частини циклових творів, незважаючи на те, що сам Башмет жестами просив не аплодувати, а за кулісами підкреслено наголошували: твір складається з трьох (двох, чотирьох) частин... До всього, публіка виявилася вкрай неорганізованою і запізнення тривали не лише протягом припустимих п'ятнадцяти хвилин, а й упродовж першої години, і навіть другого відділення концерту. Все це, певно, не могло не відбитися на творчому настрої Юрія Башмета, який жодного разу на сцені... не посміхнувся. Навіть під час виклику на «біс».
... Закордонна преса писала про Башмета, що його «можна порівняти лише з Давидом Ойстрахом». Як відомо, Ойстрах був скрипалем. Альт же ніколи не вважався яскравим концертним соло. Але лише до того моменту, як його торкнулася рука Башмета.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
