Григорій Чапкіс: Нашi люди часто й не здогадуються про те, що не знають правил хорошого тону

      Після шаленого успіху шоу «Танці з зірками» з новою силою спалахнула й популярність одного з членів журі шоу, заслуженого артиста України й лауреата численних міжнародних конкурсів, всесвітньо відомого танцюриста і балетмейстера Григорія Чапкіса. Дізнавшись, що «шоу триває» і пана Григорія вже затверджено членом журі «Танців з зірками-2» (програма стартуватиме на «1+1» 11 березня), кореспондентка «УМ» вирішила ближче познайомити наших читачів із маестро. Тим більше що Григорій Миколайович досі залишається під враженням Віденського балу в Національній опері України, де він був балетмейстером  урочистої частини, а також готував дітей вітчизняної еліти до їхнього першого танцю на справжньому балу.

      — Враження від оперного Віденського балу маю дуже гарні. Хоча, відверто кажучи, не мав можливості як слід подивитися: я його вів. Тому про враження краще запитувати в інших людей. Але мені сподобалась обстановка, вбрання, людське піднесення, ця червона доріжка на підходах до театру, частування, вродливі жінки, підтягнуті чоловіки — все було просто надзвичайно. Знаєте, навіть у сутулуватих чоловіків, вбраних у фраки й смокінги, спини вирівнюються. Строї неймовірно підтягують людину. Напередодні балу до мене зверталися чоловіки, які ніколи в житті не носили подібного святкового одягу. Я радив, де і як цей одяг можна придбати.

      — Це, мабуть, дороге задоволення?

      — Купити новий фрак чи смокінг коштує майже стільки ж, як і взяти це вбрання напрокат. Прокат коштує 500 гривень на добу. Виходить півтори тисячі гривень. Готовий костюм коштує тисячу вісімсот — дві тисячі гривень. А в магазинах весільного вбрання їх можна придбати ще дешевше. Тому за моєю порадою святкові строї люди собі купували.

      — Ви готували дітей української еліти до їхнього першого балу. Чула, це було досить непросто.

      — Ще б пак! Навіть ті, хто дуже хотів навчитися, зовсім не вміли танцювати. Крім того, що вони не мають жодного уявлення про танець, ці молоді люди зовсім не знають етикету. І не лише вони, а й їхні батьки. Навіть купуючи трусики чи маєчку, ми бачимо на них етикетку: як доглядати за річчю, який вона має розмір, склад тканини. А присутність на балу вимагає знання величезних нюансів: як стояти, як сидіти, як запросити даму, як її провести, як замовити танець, коли і в яких випадках можна відмовитися від танцю, що в цих випадках слід казати. Це ціла наука.

      — Де зараз цьому можна навчитися?

      — Лише в досвідчених викладачів бального танцю. На моїх уроках основи етикету обов'язкові. Інша річ, що досить просто навчити цьому ювеналів, юніорів, себто дітей до 10—12 років. І значно складніше зі старшими. В нашому суспільстві взагалі викривлені уявлення про бальні танці, багато хто не вважає їх чоловічим заняттям, віддаючи перевагу кікбоксингу. В мене був неймовірно успішний і талановитий учень, з яким я готовий був працювати день і ніч. Його зрештою просто зацькували у школі через заняття бальними танцями. До того ж — із подачі однієї недалекої вчительки. Прошу вас, неодмінно залиште ці мої слова, щоб усі читачі їх усвідомили: бальний танець — це не лише танець. Це — слух, ритм, це вміння підійти до дівчинки, виховання шляхетного ставлення до неї. Ніщо так, як танець, не здатне прищепити повагу до партнерки і виховати з хлопчика справжнього чоловіка. Адже в танці — він головний, він веде, саме від нього залежить, який вигляд матиме жінка поряд із ним. У станцьованих парах, якщо хтось один помиляється, то неодмінно мусить помилитися й інший, інакше вони наступлять одне одному на ногу. В бальному танці закладена життєва філософія.

      — Мої знайомі, які були присутні на цьогорічному Віденському балу, казали, що  пари-дебютанти, надто юнаки, мали дуже скутий вигляд.

      — Почнемо з того, що вони вперше в житті вбралися в бальні строї. Крім того, вони вперше виступали перед глядачами, та ще й якими! Було всього лише вісім репетицій. А треба ж відчувати малюнок танцю, ритм, встигнути подати партнерці руку , вчасно опуститися на коліно, вчасно з нього піднятися. М'язи не тримають! Майже в усіх тих юнаків — в’ялi, нетреновані м'язи. Крім того, половина успіху — це бажання навчитися. Часто ж трапляється так, що таке бажання мають усі, крім самої дитини.

      — Після Віденського балу хтось захотів продовжити навчання?

      — Так, дехто продовжує. Але величезним поштовхом до захоплення бальними танцями став не так Віденський бал, як проект «Танці з зірками». Кількість охочих збільшилась учетверо. Хоча, мушу сказати, що на Заході зараз несамовитий бум бальних танців. І хоч як це дивно, у представників середнього й старшого покоління.

      — На Заході, напевне, представники еліти дещо відрізняються від наших. Якщо представники українських «нових» візьмуться опановувати бальні танці й відповідний етикет, чи не скидатиметься це на навчання Проні Прокопівни на курсах шляхетних дівчат?

      — Якщо людина відчує таку потребу, то знайде книжечку, поцікавиться, підучить. Біда наших людей у тому, що вони часто й не здогадуються про те, що не знають правил хорошого тону. Зрештою, крім виховання — це, значним чином, і проблема внутрішньої культури, все це закладається з раннього дитинства, ба навіть генетично.

      — У такому разі, значній частині нашої новоспеченої еліти — це недоступно?

      — Давайте я краще розповім вам, як народжуються анекдоти. Хочете? Я об'їхав 71 країну світу. Перші мої поїздки за кордон припали на післявоєнні роки. Нас поселяли в шикарних готелях, харчували в шикарних ресторанах, де сама лише сервіровка столу викликала шок. Ми не знали, що робити з кількома виделками, в яку руку брати ножі і для чого всі ті ложки і ложечки. Коли нам подавали курку, а до курки — глибоку піалу з красивою рожевою водичкою і лимончиком, ми, звісно ж, мордували курку виделками, воду випивали, а лимоном закусювали. І лише значно пізніше довідались, що курку слід їсти руками, які потім споліскувати в рожевій водичці й знежирювати пальці лимоном. На перший погляд може видатись, що все це не має жодного зв'язку з танцем. Та ні, зв'язок безпосередній, запевняю вас. В людини, яка відчула ритм, по-справжньому перейнялася музикою, рано чи пізно неодмінно виникне потреба опанувати правила етикету, в неї розвиватиметься внутрішня культура. Така людина не дозволить собі мати неестетичний, пошарпаний, старечий вигляд. Танець — це життя. Знаєте, яке явище для мене найнезбагненніше і найогидніше? Це «диванні чоловіки». Вони не поважають ні себе, ні своїх дружин. Та ще й вмирають раніше і завдають своїми болячками купу клопотів своїм близьким.

      — Вам доводилося бачити Сталіна, Фіделя Кастро, зараз доводиться спілкуватися з представниками сучасної державної чолівки. Чим відрізнялися радянські політики від сучасних?

      — Я не бачу різниці.  Політики, як колишні, так і теперішні, мали і мають дуже різне виховання. Шлях до еліти всі вони долали в різний спосіб. Одні здобували справді якісну освіту, були не лише освіченими, а й культурними людьми. Інші, ставши за п'ять-десять років мільйонерами, автоматично зараховують себе до еліти, не маючи й «зеленого» уявлення, що воно таке. Це однаково, якби порівняти шляхетну династію Форда і сімейство якогось хама-скоробагатька. Такою ж строкатою була й радянська партійна чолівка. Деякі високоповажні її представники писати не вміли! Не бачили в цьому потреби, бо мали освічених холопів. Говорячи про українську еліту, я не переконаний, чи існує сам предмет обговорення. Адже еліта має формуватися століттями.

      — Ви народилися у простій сім'ї?

      — Народився я в Румунії в сім'ї римаря, ми були дуже бідні. Моя мама була неписьменна, нас у неї було семеро. Але якби ви знали, яка моя мама була культурна жінка. Вона вміла слухати, а це неймовірна чеснота! Це і є ознака внутрішньої культури. Культура і освіченість, тим більше культура і гроші — це непов'язані між собою речі. Можна бути доктором наук і водночас таким ідіотом, таким хамом і йолопом! Багато з таких освічених людей не варті наших бабусь, мешканок хуторів, носіїв багатовікових традицій культури, доброзичливості і людинолюбства.

      — Як ви ставитесь до тези, що хамів слід ставити на місце їхньою ж мовою?

      — Їхньою мовою ще треба вміти говорити. Тому краще не зв'язуватися.  Для таких людей мірилом усього у світі є гроші. Тому, хоч якою б мовою ви з ним говорили, якщо ви не маєте багато грошей, ви для нього не існуєте.

      — Часто вам доводилося зіштовхуватися з подібними істотами?

      — Та на кожному кроці.

      — І як ви з ними поводитесь?

      — Я відразу бачу, з ким маю справу й відходжу вбік. Перевиховати людину можна лише в ранньому дитячому віці, та й то лише за умови, якщо дитина цього хоче.  А виховувати найкраще не розмовами, а скороченням до мінімуму вільного часу дитини. Дитина не повинна байдикувати. Вона мусить звикнути до того, що кожна хвилина її життя змістовно розподілена.

      — Ви задоволені власними дітьми? Як ви їх виховували?

      — Я дуже ними задоволений. Але, відверто кажучи, я їх дуже мало виховував. Їхнє дитинство минало в часи мого найактивнішого гастрольного життя. Мою старшу дочку від першого шлюбу (Лілія зараз мешкає в Італії, має власну хореографічну школу) виховував хто завгодно, крім нас із дружиною: кума, студентський гуртожиток. Приїдеш— цьом-цьом-цьом, подарунками закидав і поїхав, цьом-цьом-цьом, а вона вже й виросла. Але Лілія бачила, скільки її батьки працюють і, мабуть, брала з нас приклад. Саме тому, хоч як мати переконувала її стати піаністкою, вирішила зайнятись балетом. Якось приїжджаємо ми з чергових гастролей, а Ліля — вже студентка хореографічного училища. Що тут поробиш?

      — Ваша мама була задоволена синовим фахом?

      — Коли моїй матінці було 76 років, я запросив її в Палац культури «Україна» на свій концерт, посадив її в перший ряд. Танцював тоді дев'ять танців. Вона подивилася програму, прийшла за лаштунки й каже: «Ой, синку, як же ти танцюєш гарно, як танцюєш! Коли ж ти вже за роботу візьмешся?» Я пропрацював 27 років в ансамблі Вірського, на той момент був уже солістом ансамблю, заслуженим артистом, а вона мені: «Коли ти працювати почнеш?». Мама мріяла, щоб я був або перукарем, або шевцем, щоб ремесло мав. А я нічого не вмію, окрім як танцювати. От вам яскравий приклад ставлення до артистів балету: це ж танці, хіба це робота? А це пекельна праця.

      — Ви 27 років танцювали народні танці. Це тому, що бальні танці не надто заохочувалися за часів Радянського Союзу?

      — Ні. Танцювали й народні, і бальні. Просто не було спортивного бального танцю. Як тоді розвивався бальний танець? У повоєнні роки мені було 15-16 років: голодуха, розруха, Київ — у руїнах, жерти нічого! Ми отримували по 200 грамів хліба на день. Цей хліб я носив на базар, продавав, а за ті гроші купував пеніцилін своїм братам і сестрам (усі вони тоді хворіли). Я навчався в ремісничому училищі, там годували ще й картопляною юшкою. Але найцікавіше, що в цей важкий час у клубах по суботах і неділях люди танцювали. Причому всі вміли танцювати вальс, фокстрот, падеграс, падеспан, падепатенер, пазефір! На площах, у парках під супровід духового оркестру. Танцювали! А зараз вальсу майже ніхто не вміє. Оце лише останні три роки почався певний рух. Наступного року планується провести десять балів, шість у Києві, чотири — виїзних. Бо видно, що людям таки бракує цього. Після «Танців з зірками» на заняттях у мене й інших моїх колег учетверо збільшилася кількість відвідувачів.