Чи знаємо ми напевне, скільки українців поглинули німецькі табори смерті: і «червоних» військовополонених, і самостійників-націоналістів? Байдужість до долі українських жертв нацизму 15 років тому можна було пояснити відсутністю на світовій мапі держави Україна. Зацікавленість проблемою сьогодні корениться в простому фактi — один із бараків «багатонаціонального» концтабору «Аушвіц» (що за сотню кілометрів від Кракова) перебуває на реконструкції, отже, є нагода для України розмістити відповідну експозицію у стінах цього всесвітньо знаного музею.

Про Великоолександрівські події весни 1921 року в науковій літературі говорили завжди якось глухо. Скажімо, фундаментальна «Історія міст і сіл УРСР» обмежилася двома непевними реченнями: «26 лютого на Велику Олександрівку напав загін махновців (до 2000 шабель). Бандити вбили близько 40 чоловік: начальника району з боротьби з бандитизмом Логінова, начальника Великоолександрівської волосної міліції Надточія, трьох міліціонерів, райпродкомісара та ін.». Пам'ятник у райцентрі, занесений до радянського переліку пам'яток історії і культури, звався так само непевно — «Братская могила борцов за Советскую власть». Непевно, з огляду на численні повстання 1918—1921 років, що вирували під гаслами «За владу Рад без комуністів!».