З дитинства знаю: коні дуже люблять ласувати з долоні шматочками рафінаду, і надто обережно — не дай Боже вкусити добродія — беруть губами гостинець. Із солодощами цього разу не склалося, але швидко знайшовся замінник. Зі свого обіднього раціону, запропонованого вправними кухарями затишного туркомплексу «Легенда Карпат», без проблем викроїв кілька шматочків запашного хліба. Попереду очікувало тривале спілкування з кониками та їхніми господарями — цілих дві доби, зітканих із дитячих спогадів і нових вражень.
Моєму покійному дідусеві Василю, в якого епідемія віспи відібрала зір у двадцяті роки минулого століття, навіть радянська влада милостиво дозволила на Наддніпрянщині тримати вдома робочого коня — уособлення «аморальної» приватної власності. Отже, майбутній кореспондент «УМ» з раннього віку навчився доглядати Гнідка, як справжній господар: водив пастися на луки, напував водою, запрягав у воза, возив сіно і дрова. Винагородою за дитячі труди була верхова їзда — без сідла і на «всіх швидкостях». Одного разу від такого шаленства ледь не посивіли мої молоді батьки. Забираючи коня з вечірньої паші, я традиційно пустив його галопом. Та неподалік стайні кінь, певне, чогось злякавшись у сутінках, так різко сіпнувся праворуч, що я метеоритом врізався в землю. Мабуть-таки, десь поруч був ангел, бо упав я біля самісінької перевернутої догори зубцями борони, необачно залишеної дорослими після сівби озимини.
І вдруге мій добрий Гнідко, не з власної, зрозуміло, волі, ледь не відправив мене на той світ. Якось навесні я кілька разів відганяв його від колгоспного поля, але кінь раз-по-раз повертався до паростків пшениці, спокусливо зеленої на тлі ще мізерної берегової трави, і вхитрявся хрупати народне добро. Це вже було занадто, і я, як свідомий юний ленінець, вирішив провчити зухвальця — підкрався і вперіщив його палицею по задніх ногах. Був би мені каюк, якби кінь хвицонув iз трохи більшої відстані, а так удар прийшовся в живіт не копитами, а лиш Гнідковими коліньми. Тоді запам'ятав назавжди: підходити до коня ззаду — смертельно небезпечно.
Та коли то було! Вже понад три десятиліття в суєті урбанізованого життя не сідав на коня. Тепер трапилася така нагода. У вихідні разом з двома десятками журналістів, переважно спеціалізованих туристичних журналів, приїхав до гуцульського Косова, де стартував прес-тур «Перспективи розвитку кінного туризму в Карпатах».
Наш перший контакт із кіньми відбувся в дубовому лісі, між Косовом і Старими Кутами. Комфортабельна турбаза «Легенда Карпат» має власну невелику конюшню, укомплектовану скакунами української степової породи. Поки інструктор викладав моїм колегам теорію короткого курсу верхової їзди, я встиг познайомитися з кобилою сивої масті (як з'ясувалося згодом, її так і звали — Сивка). В розумних бузкових зіницях тварини світилася надія: цей тип, мабуть, підійшов не з порожніми руками. Шматочка хліба було достатньо, аби між нами відразу встановилися дружні стосунки. Від першого доторку до оксамитової Сивчиної шиї прокотилося знайоме блаженне тепло. Температура конячого тіла, як відомо, трохи вища від людської. Це, разом з позитивною біоенергетикою, стало визначальною особливістю іпотерапії («іппос» у перекладі з грецької — кінь), яку медики навчилися успішно використовувати для лікування хвороб хребта.
Довго пробуджувати в собі інстинкт вершника не довелося, хоча дотепер ніколи не сідав у фабричне сідло зі стременами. Прошу молодого провідника кобили відпустити вуздечку, бо я, мовляв, не «чайник». Хлопець, повагавшись якусь мить, виконує прохання. Мабуть, моя горда постава на конячій спині видавала потомственого вершника. Та, власне, не було чого гоноруватися: кобила, певне, вже з тисячу разів ходила цією утоптаною стежкою між дубами, де початківців навчають азам верхової їзди, і могла ступати тут із заплющеними очима. Через кілька хвилин зіскакую на землю, і на моє ще тепле місце висаджують колегу-журналістку — ця затяжна процедура трохи знервувала розумну і дуже чутливу до людської невпевненості тварину. Але почуття обов'язку взяло верх, і кобила знову почала «накручувати» чергові кола звичного маршруту. За якихось півгодини в сідлі побували всі учасники прес-туру. Нам треба було поспішати у Вербовець, аби завидна зняти на плівку іншу породу коней — так званих «гуцуликів», які відзначаються невеликим зростом — близько 132 сантиметри — та довжиною 142 сантиметри. Дорогою до села розповімо дещо цікаве з еволюції цих дивовижних гірських створінь.
Появу «гуцуликів» у Карпатах місцевий люд, як і багато чого незбагненного, звик пояснювати легендами. За однією з них, прибульці-завойовники побачили у стайні поваленого ними вождя степового племені: невеликого зростом красеня-коня з крилами. Оскільки ніколи раніше чужинці не зустрічали такого дива, то обрізали йому крила і вигнали геть, як, послуговуючись сучасною термінологією, бридкого мутанта (видно, Пегасова слава туди з Еллади ще не докотилася) . Ображений коник забрів далеко в гори і зустрів там доброзичливих людей — гуцулів. Вони подружилися і відтоді не розлучаються.
Усе просто і зрозуміло. Чого не скажеш про наукові версії. Дослідники ще не дійшли одностайності щодо походження «гуцуликів». Відомий знавець конячої еволюції, австрієць Ернст Гакль, висунув аж дві гіпотези. По-перше, він вважав «гуцулика» нащадком тарпана — дикого представника українських степів, остаточно винищеного в другій половині ХІХ століття. «Дику» версію походження карпатського коня нібито підтверджують збережені на його тілі темні смуги по хребту, лопатках і передпліччі. Водночас гер Гакль припускав, що «гуцулик» успадкував і риси коня Пржевальського, котрий міг потрапити сюди з монголо-татарськими ордами в часи Галицько-Волинського князівства. Інші науковці віддають перевагу селекції, яка попервах відбувалася стихійно: за принципом «зі світу по гену», вважаючи, що «гуцулики» вдалися такі файні, бо в їхніх жилах тече кров ще римських коней і навіть арабських скакунів, які колись топтали цю землі разом з кіннотою турецького султана.
Науковцям — наукове, а гуцул, так само як циган, справді не міг жити без свого коника. Верховинці розкажуть вам не один десяток правдивих історій про незрадливу відданість гуцульського коня, який в негоду і безпросвітньої ночі навпомацки привозив додому свого втомленого господаря з далеких полонин чи, бувало, — з Гершкової корчми.
Ось до кого їхали ми в гості «Ікарусом».
Чисельність гуцульських коней упродовж ХХ століття невпинно скорочувалася. До цієї негативної тенденції долучилися дві світові війни з частою експропріацією незамінної в горах тяглової сили та механізація сільського і лісового господарств за радянських часів. Хоча найбільшої шкоди завдав дезорієнтаційний постколгоспний період.
— У другій половині ХІХ століття, — розповідає керівник національного природного парку «Гуцульщина», кандидат біологічних наук Юрій Стефурак, — у межах сучасних прикарпатських гірських районів існувало два осередки гуцульського конярства — в Косові та Жаб'єму (нині — Верховина). Австрійські військовики надавали великого значення розведенню гуцульської породи коней, які найкраще виконували функцію перевезень мілітарних вантажів у горах, на відміну від традиційних армійських коней. Тоді ж їх завезли у Польщу, Румунію, Австрію, Чехію та Словаччину. Після розпаду АвстроУгорщини єдиним притулком коней цієї породи за кордоном стала невелика ферма біля Праги. Нині у Польщі діє близько півсотні осередків розведення «гуцуликів», котрих використовують там переважно для перевезення туристів.
На нашій території, продовжує пан Юрій, за часів Радянського Союзу існувало п'ять племінних ферм гуцульського коня: по дві на Прикарпатті та Закарпатті й одна — на Буковині. Їх почали ліквідовувати одночасно з розпадом колгоспів. Частину коней роздали людям, які отримали земельні паї, частину — списали на ковбасу. Під час колгоспної розрухи вдалося зберегти три кобиломатки і жеребця Лукаша, який походить аж з-під Праги. Проте самотужки, з приватної ініціативи, відродити породу не могли, хоча в чистому вигляді вона збереглася лише в українських Карпатах, що визнають навіть поляки, котрі тепер утримують лідируючі позиції в розведенні цих гірських коней.
Руку допомоги вчасно подала міжнародна благодійна фундація «Хайфер прожект інтернешнл». У 2001 році українські горяни, котрі мешкали на прикарпатській Косівщині та закарпатській Рахівщині, безкоштовно отримали 49 гуцульських кобил з єдиною умовою, що перший приплід жіночої статі вони передадуть у дар своїм односельцям. Чистокровне потомство мали забезпечити чотири жеребці, завезені з Польщі. Ринкова вартість кожного з них — близько двох тисяч американських доларів. Окрім того, «хайферівці» подарували неофітам 20 сідел та три брички.
У Вербовець, село, що знаходиться за два кілометри від Косова, ми потрапили під вечір короткої грудневої днини. Тут мешкає Іван Гуралюк — один із тих, хто пройшов «хайферівські» тести на право отримати даровану кобилу. Пан Іван за фахом — технолог iз приготування їжі: 12 років віддав радянському громадському харчуванню, після розпаду якого втратив роботу. Може, воно й на добре вийшло, бо колишній кухар 5-го розряду завів коня й почав шукати щастя в сільському зеленому туризмі. А вміння смачно готувати стає в нагоді, коли він кіньми везе відпочиваючих далеко в гори — з ночівлею. Можна лише позаздрити туристам, котрі смакували там приправленими димком вечірньої ватри баношем, кулешею та шашликом по-гуралівськи...
Тепер Іван Гуралюк має двох кобил-«гуцулок» — Зірку та Руту — і катає гостей верхи або на бричці. Не нарадується своїми чотириногими друзями: «Ці коні, мабуть, спеціально родилися для наших гір або навіть гори під них підлаштовувалися. «Гуцулик» іде п'ять кілометрів угору з поклажею 100—150 кілограмів і відпочиває по дорозі. А пустіть таким маршрутом високих «арабів» чи «орловців» — у них легені не витримають і без будь-якого вантажу. Звичайно, коней треба любити, і вони обов'язково віддячать взаємністю. Колись у кожному дворі був кінь або два, але радянська влада їх відібрала. У нашому селі дозволили їх тримати лише двом інвалідам, один з яких був без руки, другий — без ока. І то лиш огирів, а не кобил, аби не мали приплоду. Тепер інша справа. Було б бажання».
Зате на кобил таланило мені. Другою до моїх рук потрапила Люся — теж подарунок від «Хайфера» іншому вербовецькому газді. Уже в сутінках проїхався верхи вулицею з неофіційною назвою Девдівка. М'яка вдача вербовецької «гуцулки» різко контрастувала з норовистим характером Сивки — представниці української степової породи з «Легенди Карпат».
Наступного дня, ледь треті півні проспівали в сусідньому селі Старі Кути, ми вже їхали далі. Автобусний маршрут пролягав у закарпатські Кваси, через Верховину, Ворохту, Ясіню і три перевали висотою від 830 до 1030 метрів над рівнем моря — Буковецький, Краснопільський та Яблуницький. І хоча початковий і кінцевий пункти подорожі віддалені один від одного лиш трохи більше як на сто кілометрів, дорога з двома зупинками на зйомки краєвидів зайняла три години. Гірські пейзажі та сільська архітектура на всій протяжності мало чим відрізнялися, адже їхали ми територією одного етнографічного регіону — Гуцульщини.
Кваси — мальовниче гірське село, що тягнеться вздовж Тиси, назване на честь тутешніх джерел мінеральних, з «кислинкою», тобто квасних, вод. Деякі з них не мають аналогів в Україні, чим приваблюють численних гостей. Збудований у післявоєнний час санаторій занепав, і приїжджих любителів мінеральних вод тепер приймають у себе власники «зелених» садиб, котрі починають розумітися на тонкощах відпочинкового сервісу. В селі з населенням 2700 осіб функціонує чотири десятки домашніх осель iз номерами не дуже «вибагливої» комфортності, але в перспективі обслуговування туристів може стати основним заняттям квасівчан. Очікування небезпідставні, зважаючи на унікальні місцеві родзинки — розмаїття мінеральних вод, так звану долину нарцисів, розташований неподалік гірськолижний курорт Драгобрат і домовленості з солідною австрійською фірмою про спорудження лижних витягів на околицях Квасів. А поки що, як розповів сільський голова і власник готелю «Васкул» Василь Дімич, близько 70 відсотків працездатного населення, здебільшого чоловіків, перебувають на заробітках у Києві, Москві, Чехії, Польщі та Португалії. Але обов'язково повертаються додому. «У нас, — хвалиться пан Василь, — навіть молодь не хоче виїжджати з села назавжди, бо Карпати — це Карпати. Я не знаю жодної сім'ї, яка б мала намір змінити прописку. Навпаки, у нас уже немає де будуватися».
Закарпатські Кваси, як і села прикарпатського Косівського району, стали партнерами «Хайфер прожект інтернешнл» у відродженні гуцульської породи коней. Сюди завезли 19 кобил, які дали потомство, і тепер у селі вже нараховується 31 «гуцулик». Здебільшого вони перебувають у добрих руках. Дмитро Шушман мав удома справжню міні-конеферму, але, не ризикуючи входити в зиму з такою кількістю худоби (для повноцінного харчування однієї кінської душі треба запастися 500 кілограмами вівса і двома з половиною тоннами сіна), частину спродав і нині обходиться чотирма «гуцуликами», двоє з яких — Жанна і Кармеліта — «хайферівські».
Сидіння у своїй бричці Дмитро Іванович зробив такі панські, як салонні дивани, і багато хто не втримується від спокуси проїхатися на цих «перинах». Цьогоріч він возив навіть сім'ї зі Сполучених Штатів, Австрії та ПАР. На зиму має намір запрягти у сани трійку вороних і сподівається ще знятися в кіно. Каже, що біля монастиря під Раховим зі своїми кіньми брав участь у зйомках кліпу з «дикою» Русланою. Буде що розповісти онукам: крім того, що сфотографувався на пам'ять з примою Євробачення-2004, за день «кіношної» роботи йому платили по 15 євро і безплатно харчували.
Юрій Яремчук в артисти не вибився, проте має в Квасах авторитет турботливого і чуйного до тварин газди. Саме з його Каштанкою ми очолили кінну процесію, яка рухалася на північно-західну околицю села, і першими потрапили в об'єктиви фото- та кінокамер колег-журналістів. Слухняність цієї кобили — вище всіляких похвал. Вона покірно виконувала найменше бажання вершника і водночас віртуозно та впевнено піднімалася стежкою кам'янистого схилу. Набравшись незабутніх вражень на спині Каштанки, я передав вуздечку львів'янину Андрію Кирчіву.
Завершилася програма нашої прес-турівської мандрівки в урочищі Драгобрат, яке оточують гірські вершини Стіг, Жандарми і Близниця, що сягають 1800 метрів над рівнем моря. Але про гірськолижний рай розкажемо колись іншим разом.
Катався на конях і фотографував
Автор висловлює вдячність журналу «Карпати. Туризм. Відпочинок» за цікаву мандрівку.
На Косівщині туристам пропонують кілька маршрутів різного ступеня складності й тривалості, з гуцульським частуванням і без нього. До послуг відпочиваючих — дві брички, в кожній з яких комфортно всідається шість осіб. Година їзди верхи у супроводі господаря коштує 20—25 гривень, бричку на такий час можна замовити за 60 гривень. Діє гнучка система знижок: чим довше катаєшся, тим дешевшою стає «конегодина».
У Квасах для родин із дітьми пропонують відпочинкову прогулянку «До Тростянецьких скель». Триває вона чотири години у бричці (або верхи) у супроводі троїстих музик. Кульмінація — пікнік на березі Тиси. Для любителів гостріших відчуттів пропонується кінна подорож Свидовецьким гірським масивом. Маршрут пролягає кількома урочищами і виходить на полонину до вівчарів і далі — до вершини Близниці (тривалість — 10 годин). Охочих до екстріму чекає дводенний похід (понад 20 годин верхи) до «двохтисячників» Говерли та Петроса зі сходженням на їх вершини. Вартість години в сідлі та в бричці приблизно така сама, як і на Косівщині. Одноденний маршрут коштує 100 гривень з особи (для групи із 7—10 туристів).
Перше, що вражає того, кому пощастить поспiлкуватися з панi Есрою Шакар — її пристойне володiння українською мовою. Усе стане зрозумiлим, якщо скажу, що панi Шакар вiсiм рокiв працювала в посольствi Туреччини в Українi i офiцiйна її посада — аташе з питань культури, туризму та iнформацiї посольства Турецької Республiки в Українi. >>
Туризм поєднує в собі і пізнання світу, і спорт, і відпочинок. Отже, може задовольнити смаки й уподобання кожного небайдужого до мандрів. Зважаючи на ветеранський вік більшості учасників нашої подорожі-керівнику групи Володимиру Дімітрюку майже 63, дещо менше Володимиру Грипасю й Олегу Дубині, і лише Михайла Квартюка та Ольгу Давидову можна вважати молодими, — ми мали б обрати останнє. >>
Мандрівники, які найбільше цікавляться давніми фортецями та палацами, серед найпривабливіших для себе регіонів однозначно назвуть Тернопілля. Адже за кількістю старовинних замків ця область займає перше місце в державі (тут зосереджено більше третини всіх українських оборонних споруд або їх руїн — 34). >>
Відомий російський мандрівник, засновник туристичного «Форуму Вінського» Сергій Вінський отримав відмову при спробі в’їхати в Україну. Скандал? Не без того. Формальною причиною видворення Вінського одразу по прибуттю із Москви в аеропорт «Жуляни» стала «не підтверджена мета перебування на території України». >>
Після того, як припинила роботу авіакомпанія «Wizz Air Україна», у наших мандрівників помітно звузилося поле для маневру — вже не так просто знайти дешеві варіанти мандрівок у Європу. Доводиться або платити більше, або пересідати на автобуси, або шукати точки вильоту в сусідніх країнах — Польщі, Словаччині, Молдові тощо. Але, як виявилося, припинення діяльності «Wizz Air Україна» не є остаточним. >>
Красиво жити хочуть терористи не лише «ДНР». У другому за кількістю населення місті Іраку — Мосул, яке торік перейшло під контроль джихадистів із терористичного угруповання «Ісламська держава Іраку та Леванту», на початку травня відкрився після реконструкції розкішний готель Waritheen (стара назва — Ninawa International Hotel). >>
