«На Україні я дозрів як письменник»

      До літераторів, які за минулі десятиріччя були приголублені режимами, що правили в країнах так званого соціалістичного табору, нині багато хто ставиться з осторогою. І для того знаходиться досить підстав, адже пафос не одного творчого доробку за тоталітарних умов зводився до пропагандистського утвердження «нового життя», списаного з радянського зразка під диктовку Москви. Нічого дивного, що після 1989-го вони успішно канули в Лету. У тому, певно, й полягає головна причина, через яку ім'я одного з чільних польських майстрів слова двадцятого століття, багаторічного керівника письменницької спілки Польщі Ярослава Івашкевича у нас не на слуху.

      Проте у європейській літературі його ставлять в один ряд із такими постатями, як Томас та Генріх Манни, Джон Голсуорсі, Ромен Роллан, Михайло Шолохов. Та не тільки ставлять — з цими митцями він зустрічався і спілкувався як рівний з рівними, а його естетичні пошуки йшли в тому ж річищі, що й в інших найвидатніших представників покоління. І біографія Івашкевича, і творчість щонайтісніше пов'язані з Україною, яку він, поляк за походженням, із повним правом називав своєю батьківщиною.

Український калейдоскоп

      Його батько, Болеслав Івашкевич, замолоду зазнав переслідувань з боку царизму. Ще будучи студентом Київського університету (де, до речі, навчався разом із Тадеєм Рильським), він 1863 року брав участь у студентських заворушеннях, після яких опинився під арештом і кілька місяців провів у в'язниці. Ясна річ, з університету бунтівника виключили, і після тривалих поневірянь та випадкових заробітків доля нарешті занесла його на Поділля, де він обійняв скромну посаду бухгалтера на цукроварні в селі Кальник (зараз Іллінецький район Вінницької області). Там 20 лютого 1894 року у нього і народився наймолодший син Ярослав.

      Хоч достатками сім'я похвалитись не могла, у ній високо цінувались література і мистецтво, панувала відповідна атмосфера. Батько не замикався в камерному світі провінції, постійно намагався підтримувати зв'язки зі світом. «Щозими, — згадував пізніше Івашкевич, — батько кидав великий стіл, із яким неначе зрісся, і виїздив до Києва на «контракти». Не випадково трьох старших дочок Болеслав вирядив на навчання до Кракова, а ще одного сина — до Риги, і кожен приїзд старших дітей приносив у домівку найновіші віяння з культурних центрів.

      Радісне, безхмарне дитинство закінчилось рано. 1902 року помер батько, і сім'я зосталася без засобів до існування. Мати спершу переїздить до Варшави, сподіваючись, що так буде легше перебитися, але через два роки знов повертається в Україну й оселяється в Єлисаветграді (зараз Кіровоград). До такого вибору підштовхнуло те, що тут мешкали їхні родичі — родина Шимановських, із якої, до речі, походив майбутній видатний композитор Кароль Шимановський. Старший на дванадцять років Кароль мав на Ярослава беззаперечний вплив. Цей фактор, а також мистецька атмосфера в домі Шимановських, виїзди до сіл Орлівка (поблизу Знам'янки) та Тимошівка (Черкащина), де збиралися артисти з кола Шимановського, підштовхували хлопця до того, що він усерйоз думав обрати музику фахом на все життя, бо мав до неї неабиякі здібності.

      У 1909 році після деяких вагань мати вирішує перебратись до Києва, цілком резонно вважаючи, що він відкриє перед сином кращі перспективи, аніж єлисаветградські навчальні заклади. Так Ярослав стає учнем шостого класу Четвертої російської гімназії і паралельно вчиться в музичній школі. Сім'я тоді мешкала неподалік від костьолу в двоповерховому дерев'яному будиночку на вулиці Кузнечній, яку в радянські роки перейменували на вулицю Горького. Крім, власне, навчання у чудових педагогів, він отримує не менш важливі життєві уроки. Саме о тій порі в Києві був убитий Столипін, і враження від події та від похорону головного урядовця (Івашкевич спостерігав за ним, стоячи на Софійській площі в колоні гімназистів) назавжди закарбувалися в пам'яті майбутнього письменника.

      Через три роки Івашкевич вступив на юридичний факультет університету Св. Володимира і водночас у консерваторію, так ще остаточно і не визначившись, ким бути. В гімназичні роки у хлопця з'явилося зацікавлення літературою, він спробував писати сам (правда, спершу російською мовою), а в студентську пору цей потяг зміцнів. Правда, коли про його наміри пов'язати життя з літературою довідались удома, то виникли суперечки з матір'ю і братом, які мало не доходили до сварок: старші наполягали, щоб він працював юристом.

      Та душа Ярослава до юриспруденції не тягнулась, про що він залишив промовисті спогади: «Вища школа не відіграла ніякої ролі в моєму духовному житті. На лекції ходив рідко, весь час присвячував зарібкам, а екзамени складав, аби скласти, і кілька разів на них зрізався. Не відіграв також ніякої ролі університет у моєму особистому житті...»

      Правда, підтримку й заохочення він одержав з іншого боку. Із розумінням до його захоплень поставились Кароль Шимановський та організаторка польського театрального життя Станіслава Висоцька, яка запросила його до своєї студії. А опублікування першого вірша в журналі «П'юро», що його почали видавати в Києві, допомогло Івашкевичу визначитись доконечно.

      Сутужне матеріальне становище примушує Івашкевича з п'ятнадцяти років самотужки заробляти гроші репетиторством, і він, як домашній вчитель, виїздить упродовж канікул в численні маєтки заможних людей. Полтавщина і Поділля, Кіровоградщина і Херсонщина, Одеса і Київщина — список населених пунктів, де йому довелось побувати, нараховує кількадесят позицій. «Наскільки всі міські лекції були тяжкими і безбарвними, настільки сільські виїзди спричинилися у великій мірі до пізнання світу і людей», — напише він про цей калейдоскопічний вихор вражень.

«Чорна ніч стояла над Києвом...»

      Після зумовленої Першою світовою нетривалої евакуації до Саратова (цікаво, що там розпочав писати повість «Втеча до Багдада») він повертається до Києва, над яким уже котилися перші хвилі війни громадянської. «Чорна ніч стояла над Києвом, горіли будинки, але це не розвіювало темряви. Артилерія все ще била, і снаряди падали неподалік... Ми пішли на Хрещатик. Пройшли Київ із кінця в кінець, не розуміючи, яка небезпека нам загрожує. Тільки потім дізналися, що перехожих, які у цей час з'являлися на вулицях, розстрілювали на місці. Вулиці лякали пусткою. Трамвайні та електричні дроти, порвані та переплутані, лежали на тротуарах. Вибиті вікна чорніли в порожніх будинках», — таким закарбувався в його пам'яті прихід більшовиків.

      Тут жити ставало небезпечно, і в 1918 році, отримавши університетський та консерваторський дипломи й уже будучи цілком дорослою людиною і зрілим письменником, Ярослав Івашкевич від'їздить до Польщі, перед тим відвідавши могилу батька.

      Та українська земля, яка практично сформувала його особистість, залишилась у серці назавжди. Досить перегорнути сторінки численних прозових творів, написаних Івашкевичем упродовж 20—50-х років, i можна пересвідчитись: українській темі відведено у них стільки місця, скільки, мабуть, не відводив жоден інший польський письменник.

      Скажімо, події у ранній повісті Івашкевича «Зенобія. Пальмура» (1920) відбуваються переважно в Києві з точною вказівкою на конкретні місця; згодом герої рушають до Криму, і їхній шлях теж добре відомий автору. Цілком українською за місцем розвитку дії є повість «Місяць сходить» (1924) — вона «прив'язана» до кількох польських маєтків, розташованих над річкою Рось. Приблизно в тих же місцях діють персонажі історичної повісті «Заруддя» (1976), які потай готують повстання проти самодержавства. А в повісті «Сади» автор відтворює атмосферу в домі Шимановських у Єлисаветграді.

      Звичайно ж, не обминув він України і в головному творі свого життя — епопеї «Честь і слава» (1956—1952), яку за жанровими ознаками можна ідентифікувати як сімейну хроніку (її за масштабністю можна порівняти, наприклад, із «Буддинброками» Томаса Манна). Кілька поколінь шляхетських родин Ройських, Мишинських, Шиллерів проходять через найважчі випробування, які принесло двадцяте століття, тож дія в епопеї охоплює чималі географічні простори: Україну, Польщу, Західну Європу.

      Літературознавчий аналіз iз посиланням на біографічні матеріали дозволяє показати, які реальні життєві прототипи, побачені автором в Україні, лягли в основу створених ним повнокровних образів — варто лише звернутись до праць найавторитетнішого у нас «івашкевичезнавця» Григорія Вервеса, — але це виходить за межі статті.

Одвічний поклик ностальгії

      Хоч до кінця свого довгого життя Ярослав Івашкевич жив у Польщі, його весь час тягнуло до рідних місць. Він з гордістю говорив про те, що володіє українською мовою: «Українська мова мені не чужа, навпаки, вона була тією мовою, яка супроводжувала мене від самого дитинства. З того часу ця мова досягла великого розвитку, збагатилася новими словами, яких я вже не знаю, хоч і користуюся — з дитинства засвоєною — дуже гарною київською говіркою цієї мови».

      Перший короткий візит після тривалої перерви припав на початок п'ятдесятих, але він був невеселим: українська столиця ще не підвелася з руїн.

      А от візит 1958 року виявився для Ярослава Івашкевича емоційно насиченим. Спершу — поїздка за маршрутом Житомир—Бердичів—Вінниця—Гайсин, потім — відвідання могили батька. Закинуте, заросле чагарями польське кладовище в містечку Дашів тоді поспіхом упорядкували силами місцевої комсомолії, щоб показати високому гостеві, що про нього тут пам'ятають. Правда, у подальші роки могилу Болеслава Івашкевича уже дбайливо доглядали.

      Рідної хати в Кальнику письменник не застав — у війну її зруйнувало попадання фугаса. Згодом, як розповідають місцеві жителі, ділянка землі, де вона знаходилась, потрапила під будівництво тваринницького комплексу. Однак пам'ять про земляка тут шанують: у чималому шкільному музеї йому присвячена спеціальна експозиція, є бібліотечка творів, а перед фасадом школи височить бронзовий пам'ятник.

      Згодом був ще не один візит Івашкевича в Україну: 1964-го — на Черкащину на шевченківські урочистості, 1969-го — до Кременця на відзначення ювілею Юліуша Словацького, 1974-го — до Києва. 1977-го, за три роки до смерті, Івашкевич у супроводі Дмитра Павличка востаннє побував на малій батьківщині.

      Книга, над якою Ярослав Івашкевич працював незадовго до смерті, мала називатись «Подорож по Україні». В архіві письменника залишився рукопис «Вступу» та розділів «Дашів», «Верхівня». Чернетки свідчать, що наступні розділи він планував назвати «Кальник», «Іллінці», «Ставище», «Гайворон», та написати їх уже не встиг.