Ще десятиліття тому для пересічного українця Польща була велетенським базаром, куди можна було привозити й продавати всіляку хурду-мурду. Тисячі, а то й мільйони наших співвітчизників нескінченним потоком сунули туди торбами, клунками, ящиками й коробками, щоб за копійки продавати ліхтарики, отруту для тарганів, білизну, праски, каструлі і ще безліч усілякого барахла. Та минав час, і полякам непотрібні стали наші дешеві речі ширвжитку. І зміліли потоки гендлярів, і натомість поїхали до дружньої країни туристи.
Отож, коли ви схочете бодай на кілька днів потрапити до справжнього середньовічного міста і вдарити лихом-журбою об старовинну бруківку найкращої в Європі Ринкової площі, — їдьте до Вроцлава!
Коли я вперше приїхала до Вроцлава, найбільше здивування в мене викликала назва вулиці, на якій жили мої родичі, — На остатнім грошу. Тобто на останню копійку. Виявляється, за легендою, саме тут, на тодішній околиці міста, зупинялися селяни після вдалого базарювання, щоб випити по чарці. І часто пропивали геть усе — до останнього гроша. В соціалістичні часи вулицю хотіли перейменувати, та свідома громадськість відстояла чудернацьку назву. Бо це також був шматочок історії.
Так само вроцлав'яни не дали перебудувати старовинну Ринкову площу, з якої розбігаються навсібіч вузенькі, вкриті бруківкою, вулички. І сусідня Соляна площа, де колись продавали сіль, а тепер торгують квітами з усього світу, також стоїть незаймана й неповторна.
При цьому старе місто не сприймається як музей. Із підвалів, переобладнаних під нічні клуби, ресторани й кав'ярні, долинає шалена музика, і юрми студентів приходять сюди щовечора, і шаліють, і танцюють, і раз у раз цуплять бронзове перо з правиці класика польської літератури поета Фредро. Пам'ятник цьому генієві, який, окрім патріотичних, ліричних та філософських творів, написав ще й купу сороміцьких віршиків, гордо височіє перед будинком ратуші і, мабуть, регоче, дивлячись згори, як йому вкладають між бронзових пальців усе нові й нові бронзові пера. Такий собі Лесь Подерв'янський польського зразка...
До Вроцлава щороку приїжджає купа німецьких туристів, тих, хто ще пам'ятає часи до ІІ Світової вiйни, коли Вроцлав звався Бреслау і величні костьоли були кірхами. І марширували на ринковій площі рум'яні гітлерюгендівці, співаючи завзяті фашистські гімни. Ці бабусі й дідусі, клацаючи вставними щелепами, розповідають одне одному про те, що ось тут була татова крамничка, а за тим рогом юний Фріц уперше поцілував свою Гретхен. І зморшкувата бабця, спираючись на металеву конструкцію-ходунок, радісно хитає головою: Я-я, саме так усе й було».
І що цікаво, поляки зовсім не комплексують із цього приводу. Вони уперто й послідовно пишуть нову й переписують стару історію. І кожна назва у Вроцлаві та на околицях суто польська, і навколо кожної каплички, замку чи костьолу вже утворилися свої дуже польські легенди й перекази. Недарма ж колись мудрий дядько Лесі Українки Михайло Драгоманов казав, мовляв, що ж ви, любі друзі, бідкаєтеся, що вас б'ють. У світі поважають не тих, кого б'ють, а тих, хто відбивається!
І острів Тумський, що стоїть посеред Одри, де височіє величний собор Святого Христа, тепер вважається однією з найголовніших католицьких святинь. І зводяться нові храми в кожній новій дільниці Вроцлава, і вервечки парафіян стікаються до старих і нових костелів. З дев'ятого поверху, з помешкання моїх родичів (так-так, розташованого на отій славетній вулиці з чудернацькою назвою — На остатнім грошу) щонеділі о шостій ранку можна побачити, як ідуть і йдуть до храму мешканці багатоповерхівок — старі й малі, ошатно вбрані, ідуть під бамкання дзвонів, відчуваючи свою причетність до спільної церкви, до спільної мови і до спільної землі.
Я із заздрістю дивлюся на мешканців вулиці На остатнім грошу і думаю: можливо, кожному українцеві варто зробити таке собі «вроцлавське щеплення» і позбутися дитячої звички показувати одне одному ваву і мірятися, у кого та вава більша. І навчитися боронити своє. До речі, і від братів-поляків також.
Перше, що вражає того, кому пощастить поспiлкуватися з панi Есрою Шакар — її пристойне володiння українською мовою. Усе стане зрозумiлим, якщо скажу, що панi Шакар вiсiм рокiв працювала в посольствi Туреччини в Українi i офiцiйна її посада — аташе з питань культури, туризму та iнформацiї посольства Турецької Республiки в Українi. >>
Туризм поєднує в собі і пізнання світу, і спорт, і відпочинок. Отже, може задовольнити смаки й уподобання кожного небайдужого до мандрів. Зважаючи на ветеранський вік більшості учасників нашої подорожі-керівнику групи Володимиру Дімітрюку майже 63, дещо менше Володимиру Грипасю й Олегу Дубині, і лише Михайла Квартюка та Ольгу Давидову можна вважати молодими, — ми мали б обрати останнє. >>
Мандрівники, які найбільше цікавляться давніми фортецями та палацами, серед найпривабливіших для себе регіонів однозначно назвуть Тернопілля. Адже за кількістю старовинних замків ця область займає перше місце в державі (тут зосереджено більше третини всіх українських оборонних споруд або їх руїн — 34). >>
Відомий російський мандрівник, засновник туристичного «Форуму Вінського» Сергій Вінський отримав відмову при спробі в’їхати в Україну. Скандал? Не без того. Формальною причиною видворення Вінського одразу по прибуттю із Москви в аеропорт «Жуляни» стала «не підтверджена мета перебування на території України». >>
Після того, як припинила роботу авіакомпанія «Wizz Air Україна», у наших мандрівників помітно звузилося поле для маневру — вже не так просто знайти дешеві варіанти мандрівок у Європу. Доводиться або платити більше, або пересідати на автобуси, або шукати точки вильоту в сусідніх країнах — Польщі, Словаччині, Молдові тощо. Але, як виявилося, припинення діяльності «Wizz Air Україна» не є остаточним. >>
Красиво жити хочуть терористи не лише «ДНР». У другому за кількістю населення місті Іраку — Мосул, яке торік перейшло під контроль джихадистів із терористичного угруповання «Ісламська держава Іраку та Леванту», на початку травня відкрився після реконструкції розкішний готель Waritheen (стара назва — Ninawa International Hotel). >>
