Могила блаженного Миколи Конрада.
У Страдчі можна відчути, як виглядало подвижницьке життя ченців 800 років тому. Більшість святинь в Україні перебудовувалися й оновлювалися, втрачаючи первісний вигляд. У цій же печерній лаврі монастирське життя завмерло у 1243 році, коли орда, повертаючись на Схід, спалила село і в печерах потруїла ядучим димом близько тисячі людей із довколишніх сіл. Переповідають, що їхній болісний крик досяг неба і над святим місцем з'явилася Божа Мати. Упродовж кількох останніх століть до святині звідусіль приходять прочани, щоб помолитися за своїх предків і нащадків. У середині ХХ століття Страдч пережив ще одну навалу «орди» і сьогодні відновлюється.
«Іпатіївський літопис оповідає, що в ІХ столітті два мисливці з містечка Городок полювали у цьому місці рись. Тварина втекла до печер і там сховалася, — каже настоятель храму Успіння Божого у Страдчі отець Іван Колтун. —Ловці вирішили зачекати до ранку, і коли вдень побачили мальовничу місцевість, то вирішили тут поселитися. Із ІХ століття село отримало назву Стрілецьке — від тих стрільців. У ХІ столітті сюди прийшов монах iз Києво-Печерської лаври і, як записано в Іпатіївському літописі, зібрав ченців для монастирського життя».
Довгий час це місце не досліджувалося як історичне. Тільки у 1939 році священик Микола Вояковський запросив до Страдча відомого галицького археолога Ярослава Пастернака. Доктор Пастернак зміг попрацювати тільки до початку ІІ Світової війни, однак залишив детальний опис печерного монастиря. Досі збереглась лавка воротаря. Ліворуч від головного входу є печерна церква, а за її престолом — вхід до Печерської лаври. На стінах збереглися два заглиблення для ікон, висічені у скельних стінах. Самі ж старовинні образи Христа Спасителя, увінчаного терном, та святої Параскеви П'ятниці зникли. У печерній церкві є кам'яний хрест ХІ століття. Отець Іван дивується, як він зберігся, адже в радянський час церкви обкрадали і нищили. Зберігся кам'яний стілець для сповіді. Біля головної стіни — витесаний з каменю престол, на якому є заглиблення для святих мощей, судячи з напису, священномученика Тимотея. За престолом, у заглибленні, горіло вічне світло. Праворуч від церковці було кілька чернечих келій. Зокрема, келія монаха-затворника: з віконцем, через яке він приймав причастя і чернечий обід.
Коли раптово довколишні села оточила орда, налякані селяни посунули до печерної лаври. Татари, як правило, церков не чіпали. Але тут вчинили не за звичаєм. Бо якийсь нетерплячий русин, випустивши стрілу, виказав сховисько. Ординці знайшли вхід до печер і в сінях розпалили багаття. Душачись димом, жінки з дітьми і монахи волали до неба. Оповідають, що тоді над цим місцем зійшла Богородиця і мовила: «Стій, не руш!». Пресвята діва огорнула душі закатованих своїм омофором і піднесла їх до Неба. Тутешню гору відтоді стали називати Страдецькою, бо натерпілися страждань мученики.
Під час археологічних досліджень при виході з печер знайшли багато людських кісток, серед них — зовсім малюсінькі, дитячі. Кістки захоронили у сінях Лаври. У 1939 році цю печеру освятили як церкву Матері Божої Нерушимої Стіни. У кінці печер є стіна, де по каменю стікають краплі води. Розповідають, що то сльози Богородиці, яка оплакує людей, що загинули тут мученицькою смертю.
У 1795 році в Страдчі збудували кам'яну церкву Успіння Богородиці, її реконструювали у 1927-му. Там зберігалася чудотворна ікона Матері Божої Страдецької. Під час ІІ Світової війни вона зникла. Отець Іван сподівається, що її забрав хтось iз мешканців, щоб переховати, і вона ще може бути віднайдена. Поки що люди припадають до копії чудотворної ікони. Утім зберігся іконостас, розписаний художникам школи Олекси Новаківського. Дві ікони намісного ряду іконостасу — Ісуса Христа з Відкритим Серцем та Матері Божої Неустанної Помочі — малював Антін Манастирський.
У 1936 році отець Микола Вояковський запровадив на Страдецькій горі Хресну дорогу. Папа Пій XI благословив цю духовну будову грамотою i надав їй статус Єрусалимської. Це означало, що участь у Страдецькій Хресній дорозі прирівнюється до проходження в Єрусалимському Хресному ході, яким колись проходив Христос. У радянські часи Хресну дорогу знищили. Відновили вже у 1990-ті, а нині громада ставить нові скульптурні зображення станцій Хресної дороги. Вважається, що тут відпускаються гріхи роду.
«Бог нікого не карає, — навчає отець Іван Колтун. — Ми самі себе караємо, прирікаємо на сирість, болото, темінь. Тіло здатне нести і передавати нащадкам інформацію про психологічні травми. Родові прокляття розбиває молитва».
«В Україні дуже багато святих місць. Бо дуже багато мучеників, яких Церква визнала. А ще ж мученики — ті, які у війну загинули, в Голодомор чи в Сибіру по концтаборах. I студенти під Крутами, які боролися проти армії Муравйова, знаючи, що їм не перемогти, не вижити. Вони розуміли, на що йдуть, і боролися за свободу свого народу. Це велика жертва. Така жертва є мучеництво», — пояснює отець Іван Колтун. У Страдчі прочани моляться й за український народ, який пережив війни, зради, геноцид. І вигранив у стражданнях багато святих. Двох служителів страдецької церкви, закатованих енкаведистами 26 червня 1941 року, Папа Римський Іван Павло ІІ під час свого візиту в Україну визнав блаженними. Це отець Микола Конрад і дяк Володимир Прийма. Батько чотирьох дітей Микола Конрад здобув у Римі докторат iз філософії і богослів'я і викладав у Львівській богословській академії, заснував товариство української академічної молоді «Обнова». Після «золотого вересня» митрополит Андрей Шептицький призначив його парохом у селі Страдч. «Літнього вечора священика попросили висповідати й причастити хвору жінку, — розповідає отець Іван. — Його супроводжував 36-річний дяк Володимир Прийма. Дорогою назад їх перейняли енкаведисти і закатували в найближчому лісі, що зветься Бірко. Селяни відшукали їхні тіла лише через десять днів. Та в отця, як розповідають, з рани цибеніла свіжа кров. Мощі його, як сподіваються, нетлінні». Поховали закатованих на церковному дворищі. Отець Микола Конрад вважається духовним опікуном студентської молоді, а дяк Володимир Прийма — мирян.
Для всіх культур у цілому світі спільним є пошанування померлих праведників. Вважається, що праведники відходять у потойбіччя і там приєднуються до всеблагого й всемогутнього начала. I моляться за тих, хто на землi.
«Буває, що мученики гинуть, аби навернулися грішники, — розповідає священик. — Смерть мучеників відкриває можливість навернення для засліплених. Це тяжко зрозуміти, але ми самі спричинюємо мучеників, коли загрузаємо у своїх помилках і не хочемо їх визнавати, коли не беремо на себе відповідальності за власні гріхи. Господь вчить стриманості, витривалості. Бог не карає, не хоче нас застрашити. Він вказує, що треба щось змінювати у своєму житті. Служити один одному в родині, на роботі. Коли в автобусі штовхнуть, у відповідь — не лаятися. Батьки повинні дбати про духовне зростання дітей, навчати дітей молитися, перепрошувати, дякувати, допомагати іншим».
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
