Іван Дзюб: Ображати японців не треба, бо їхня етика не дозволяє відповісти на образу

      Нещодавно «УМ» писала про нагородження відомого перекладача з японської мови Івана Дзюба орденом Вранішнього Сонця, Золотих Променів із Розетою за видатні досягнення у справі популяризації японської культури. Ця нагорода вручається вперше в історії українсько-японських взаємин. Ми виконуємо свою обіцянку і друкуємо інтерв'ю з паном Іваном Дзюбом. Щоправда, оповідати про те, як саме і за яких ситуацій його плутали із академіком Іваном Дзюбою фізик і перекладач Іван Дзюб не захотів. Мабуть, уже набридло. В тонкощі етимологічних відмінностей прізвищ Дзюб та Дзюба так само не став вдаватися. Можливо, щоб випадково когось не образити. Крім того, з письменником і академіком Іваном Дзюбою вони добрі приятелі. Делікатність пана Івана — часом просто незбагненна, достоту японська. Хоча в неформальній обстановці на презентації японського доробку видавництва «Фоліо» Іван Петрович пояснив, що слово «дзюб» — це синонім слова «дзьоб», а «дзюба» — це подзьобана віспою людина. Точнісінько таке ж пояснення цих слів дає і словник української мови Бориса Грінченка. Й нічого страшного і неделікатного в їхньому етимологічному походженні немає.

      Іван Дзюб майже сорок років працює як перекладач з японської, яку (нагадаємо) доктор фізико-математичних наук, колишній працівник Інституту теоретичної фізики опанував самотужки. Викладав японську в Національному університеті ім. Т. Г. Шевченка, працював радником з питань науки і технології в українській амбасаді в Японії. Переклав Кобо Абе, Ясунарі Кавабата, Харукі Муракамі та інших письменників. Спільно з японськими колегами працює над адаптацією для японських читачів українських народних казок. Найавторитетніша японська газета «Асахі» (її наклад — вісім мільйонів примірників) друкувала статтю про Івана Дзюба. Щонайвищої думки про нашого славетного драгомана й російські японісти.

      — Іване Петровичу, чи погоджуєтеся ви, що прізвище впливає на характер людини?

      — Не погоджуюся. Хоча розумію, що прізвище, за визначенням, виражало якусь характерну особливість людини, якій воно вперше надавалося.

      — Кілька років тому видавництво «Факт» видало кумедну книжечку «Пані Каккі стає Врублевською», яка містить оголошення 30-х років минулого сторіччя про зміну прізвищ. Ваша думка як перекладача, чи морально змінювати прізвище, навіть якщо воно дуже неблагозвучне?

      — Не прізвище прикрашає людину, а людина — прізвище. А тому навряд чи варто його змінювати. Я навіть думаю, що не варто вимовляти його з іншим наголосом, як це часто роблять з такими прізвищами, як «Коваль», «Баран» тощо.

      — Працюючи в Японії, вам траплялося чути, щоб японці — змінювали свої прізвища?

      — В Японії дівчата змінюють прізвище, виходячи заміж, а хлопці — коли стають названими дітьми або спадкоємцями в родині нареченої. Є ще дуже поширений звичай брати псевдоніми в середовищі письменників, поетів, художників тощо.

      — За часів радянської влади сотні питомо українських, колоритних прізвищ русифікувалися, ще більше — взагалі зникли. Як ви вважаєте, це позначилось на менталітеті українців?

      — Зміна прізвищ українцями виражала їхнє намагання пристосуватися до обставин, підняти, як їм здавалося, власний суспільний статус, стати такими ж «культурними», як їхні гнобителі. Гадаю, що звідси недалеко до національної зради.

      — Які значення мають прізвища в японців? Наведіть, будь ласка, кілька прикладів.

      — На цю тему можна було б написати докторську дисертацію — настільки вона складна. Найчастіше японські прізвища пов'язані з місцем проживання людини або її ремеслом. Імена ж виражають якісь благородні риси. Наприклад, один мій знайомий має прізвище Ооно, тобто «Велике Поле», інший — Оно, тобто «Мале Поле», а ще інший — Катаока, тобто «Один Бік Пагорба». До речі, ім'я одного відомого письменника з прізвищем Муракамі-Харукі, тобто «Весняне Дерево», а іншого, також відомого, — Рю, тобто «Дракон».

      — Чи правда, що японці зберегли свій етнічний і національний колорит, мову, після страшного атомного бомбардування вижили і стали найрозвиненішою в сенсі науки та економіки країною лише завдяки такій собі «дулі в кишені»? Мовляв, ви, загарбники, кажіть собі що хочете, а ми вас не розуміємо й робитимемо своє?

      — Внаслідок воєнної поразки японська еліта переосмислила свою стратегію відносин із зовнішнім світом і відмовилася від збройного захоплення чужих територій, а натомість почала завойовувати світові ринки своїми високотехнологічними товарами. Свої позиції на цих ринках Японія утримує завдяки цілеспрямованій державній та корпоративній політиці розвитку найпередовіших галузей промисловості. Словом, Японія експортує за кордон передусім продукти розумової діяльності японського народу. В цьому проявляється надзвичайний прагматизм японської керівної еліти.

      — Японських жінок вважають чи не найпокірнішими і найцнотливішими у світі, забуваючи, що ще в IХ сторіччі жила в Японії Оно-но Коматі, красуня, гейша й авторка відвертих любовних віршів. Її збірка називалась, якщо не помиляюсь, «Скуйовджене волосся»? Яка ще країна може цим похвалитися?

      — На цю тему також можна було б чимало написати. Та я обмежуся простим твердженням: ніщо жіноче не чуже японській слабкій статі. В неї ті ж проблеми, що й у європейських жінок: догляд за дітьми, старими батьками, робота, стосунки з чоловіком. Японських жінок можна зустріти тепер на високих щаблях політики. Щоправда, їх менше на керівних посадах у фірмах. Крім того, у них виникають проблеми після народження першої дитини, бо на роботу радше приймають молодих, незаміжніх дівчат. Що ж стосується Оно-но Коматі (приблизно 825—900 рр.), то вона справді славетна поетеса епохи Хейан, одна з шести найбільших поетів тієї епохи, її вважають символом жіночої краси в Японії. Кажуть, що вона була фрейліною в імператорському палаці. Її поезії сповнені тривоги, почуття самотності і пристрасної любові. Згадана ж вами збірка поезій «Скуйовджене волосся» (японська назва — «Мідарегамі») належить іншій, вже ближчій до нас за часом, поетесі — Йосано Акіко (1878—1942), яка не тільки писала любовні вірші, а й народила 11 дітей і зробила перший переклад сучасною мовою знаменитого любовного роману «Повість про Гендзі» Мурасакі Сікібу.

      — Як ви особисто для себе пояснюєте те, яким чином у японській природі можуть поєднуватися, здавалося б, непоєднувані речі: покора й затятість, лагідність і жорстокість, сентиментальність і холодний розум?

      — Ніяк не пояснюю. Бо вважаю, що в кожного народу є чесноти й вади. Тільки виявляються вони залежно від історичних обставин. На жаль, у цьому питанні ми перебуваємо в полоні певних стереотипів. Погляньте на Європу. Хіба німці чи навіть поляки не змінилися після війни? Будемо сподіватися, що й деякі інші наші сусіди зміняться під тиском історичних умов. А нам треба глибше усвідомити своє місце у світі й зберегти себе.

      — Чи існує в японській мові таке явище, як суржик?

      — Японській мові загрожує засмічення американізмами. Їх дуже багато в рекламі як по телевізору, так і на вулиці. Старше покоління японців часто губиться серед такого напливу чужоземних слів. Та, попри це, англійська мова не є загрозою для японської нації, бо будь-яку інформацію в тій країні можна отримати рідною мовою. До того ж, англійська мова дається японцям не так легко, як їм самим цього хотілося б.

      — Чи японські письменники вдаються у своїх текстах до жаргонізмів чи ненормативної лексики?

      — У книжках, які мені потрапляли на очі, я знаходив лише діалектні слова.

      — Як ви особисто ставитеся до ненормативної лексики в літературі, враховуючи, що вона присутня, зокрема, у зразках народної творчості?

      — Негативно. Книжок з такою лексикою мені не хочеться читати.

      — Чи могли б ви навести приклад японського жарту чи розповісти характерний японський анекдот?

      — Зараз у японському інтернеті гуляє такий жарт: «Моя мама дивилася в телевізор саме тоді, коли на екрані з'явилася вродлива дикторка. І тоді мама сказала, усміхаючись: «От було б чудово, якби хтось iз нашої родини засватав таку красуню!» Але ж у нашій родині лише один хлопець — тато. То ж для кого вона шукала наречену?»

      — Своєрідний гумор... Чи справді японці, про що читаємо в Харукі Муракамі, зневажливо називають європейців «бата кусяй» (той, що смердить маслом)?

      — У книжках на всяке можна натрапити. У реальному житті я з таким не стикався.

      — Чим можна найбільше потішити японця і що могло б його найдужче образити?

      — Зі свого досвіду знаю, що японця втішає те, що ти вчиш японську мову або читав японську літературу. А ображати їх ніяк не треба, бо їхня етика також не дозволяє їм цього робити.

      — Іване Петровичу, ви — доктор фізико-математичних наук. Уже сам цей факт у мене, «глухого гуманітарія», викликає неймовірну повагу і душевний трем. Але те, що, крім свого головного фаху, ви ще й вивчили кілька мов, а головне — японську, мені, даруйте, «на голову не налазить». Як ви встигали?

      — Вивчення іноземних мов упродовж багатьох років було для мене розвагою. А, як ви знаєте, для розваги людина завжди знаходить час.

      — Вважаєте, люди народжуються поліглотами чи цього можна досягти винятково завдяки бажанню та праці?

      — Кожна людина при гарячому бажанні та наполегливості може вивчити принаймні одну-дві іноземні мови. Для цього потрібно щоденно тренувати пам'ять.

      — Але ж не таємниця, що багато людей (зокрема, й з філологічною освітою) цілком глухі до мови. Чи, вважаєте, «лінгвістичний слух» можливо в собі виховати?

      — Усе залежить від емоційної настроєності на вивчення мови. Треба закохатися в народ, мову якого хочеш опанувати.

      — Між українськими перекладачами існує конкуренція? Мені доводилося чути, що, як і фахові літературознавці з мистецтвознавцями, вони, даруйте, «мітять» свою територію, і чужинцям туди годі потрапити.

      — Може, існує конкуренція, та особисто мені не доводилося її зазнати.

      — Які представники української школи перекладу є для вас незаперечними авторитетами?

      — Таким авторитетом для мене є Микола Лукаш.

      — Серед сучасних українських перекладачів (на вашу думку) є хоч хтось, кого можна було б назвати «новітнім Лукашем»?

      — Серед перекладачів мого віку є ціла когорта майстрів високого класу. Імен не називатиму, боюсь когось незаслужено пропустити. Тепер проблема полягає в тому, як цей високий рівень перекладацької школи передати наступним поколінням.

      — Твори яких авторів ви зараз перекладаєте?

      — Місяць тому передав у видавництво «Юніверс» переклад трьох романів Кавабати Ясунарі. Тепер зупинив свою увагу на романі «Півострів» Мацуури Хісакі, поки що тільки читаю.

      — Що більше мов людина знає, то вона багатша. Чому для держав, зокрема для України, так важливо мати одну державну мову?

      — Одна державна мова в Україні — це передусім історична справедливість. Далі — економічна вигода й точність у формулюванні законів, на яких будується держава. Бо незначні похибки у перекладі законів з однієї на іншу мову приводять до юридичної плутанини. Крім того, одна державна мова, виконуючи роль засобу спілкування, сприяє консолідації народу на обох берегах Дніпра. Особисто я стою за те, щоб громадяни України мали можливість користуватися мовами, якими вони володіють, але вони повинні розуміти, що українська мова не може залишатися в тому упослідженому стані, в якому перебувала упродовж кількох століть цькування. Бо Україна — єдина в світі територія, де вона має природне право вільно розвиватися.