Мюхе (ліворуч) і Доннерсмарк з європейськими кінонагородами.
Минулої суботи на церемонії вручення нагород Європейської кіноакадемії у Варшаві в головній категорії «Кращий європейський фільм 2006 року», як уже повідомляла «УМ», переможцем названо німецьку стрічку «Життя інших». Її поставив режисер-дебютант Флоріан Хенкель фон Доннерсмарк. А приз як кращому актору дістався виконавцю головної ролі в цьому фільмі Ульріху Мюхе. В останні роки німецьке кіно все гучніше заявляє про себе у світі, але цей поступ не має гідного віддзеркалення ні в наших ЗМІ, ні на екранах українських кінотеатрів. Прізвище Ульріха Мюхе є новим для наших кіноманів, хоча він добре відомий у Німеччині. Прізвище Доннерсмарка є відкриттям і для самих німців, і для світу.
Фільм «Життя інших» розповідає про методи роботи спецслужб Німецької Демократичної Республіки та їхнє втручання в життя звичайних людей. «Я не розраховував на таке вирізнення, особливо коли ще лише підступався до роботи над фільмом. Усі попереджали мене, що це дуже закрита тема, — зізнався 33-річний Флоріан Хенкель фон Доннерсмарк. — Мені здається, що головний урок, який я з усього цього зробив, є таким: люди скрізь подібні і керуються у своєму житті подібними емоціями. Власне, про ці емоція я і зробив фільм».
Можливо, нагорода Європейської кіноакадемії для фільму «Життя інших» не була вже такою несподіваною та випадковою. Європейське кіно прагне свіжої крові, шукає творців, які принесли б на екран свою молодість, відвагу братися за важкі теми та мати свіжий погляд на життя і світ. Флоріан Шенкель фон Доннерсмарк належить до таких.
Флоріан — iз наймолодшого покоління німецьких кінематографістів, хоча його з повним правом можна назвати людиною світу. Він народився 1973 року в Кельні, але п'ять дитячих років провів у Нью-Йорку. Надалі мешкав та навчався у Франкфурті, Берліні та Брюсселі. Два роки навіть прожив у Росії. Вивчав політичні науки, філософію та економіку в Оксфордському університеті. Саме під час навчання в Англії познайомився зi славетним британським режисером Річардом Аттенборо, мав можливість спостерігати за його працею на знімальному майданчику. Ця зустріч змінила життя молодого німця, і він записався на навчання до кіношколи в Мюнхені, після закінчення якої знімав короткометражки, а 2000 року розпочав готувати сценарій «Життя інших».
Доннерсмарк ретельно збирав та вивчав факти, свідчення, документи. Він першим із німецьких кінематографістів отримав дозвіл проводити зйомки в архівах «Штазі» у Берліні. «Я весь час стежив, щоб не заплутатися серед історичних подробиць. Найважливішою мені здавалася розповідь про людей, їхні вчинки та емоції. «Життя інших» — це фільм цікавий і важливий. Він також демонструє, як небезпечно давати легкі та поспішні оцінки людським вчинкам, вкладати їх до тієї чи іншої шухляди», — говорить режисер.
Події фільму «Життя інших» розгортаються 1984 року в Берліні. Офіцер таємної поліції отримує завдання прослуховувати квартири відомого драматурга Георга Дреймана та його партнерки, акторки Крісти-Марії Зіланд. До речі, це реальні особи і сюжет фільму базується на реальних фактах. «У соціалістичній Німеччині 300 тисяч осіб стежили за життям інших. Це була параноїдальна інституція. Я хотів розповісти про життя звичайного функціонера спецслужб, який виконує наказ начальства і втручається в приватне життя митця-інтелектуала. Він встановив апаратуру підслуховування по всій квартирі, вдерся в його приватне життя. Але щоденне спілкування з такою людиною цілком змінило самого підслуховувальника», — пояснив постановник.
Фільм «Життя інших» мав колосальний успіх на батьківщині: здобув сім головних загальнонімецьких кінонагород та чотири баварські, його переглянули в кінотеатрах 10 мільйонів німців. Стрічка лише цього місяця та на початку наступного року виходить на екрани Європи і США. Сподіваємося, що й України. Фільм із тріумфом пройшов на кінофестивалях у Теллуріді та Торонто. Глядачі світу знову повірили в німецьке кіно завдяки фільмам Тома Тиквера «Біжи, Лола, біжи» та «Стукаючи до брами раю». Потім цей успіх повторила стрічка «Гудбай, Ленін». На черзі «Життя інших». Фільм цей, до речі, висунуто на здобуття «Оскара» в категорії «Кращий неангломовний фільм».
Згадуючи життя у НДР та свавілля «Штазі», Ульріх Мюхе не раз повторював: «Не можна забувати про ті часи». І його роль місцевого функціонера «Штазі» Герда Віслера у фільмі «Життя інших» є дійсно досконалою та незабутньою.
Ульріх Мюхе народився 20 червня 1953 року в містечку Грімма поблизу Лейпцига. Хоча він із дитячих років мріяв стати актором, після закінчення школи працював будівельником, відслужив 18 місяців у армії. 1975 року таки вступив до Лейпцізької театральної школи, після закінчення якої працював у провінційних театрах. 1983 року був запрошений до провідного театру Східної Німеччини — берлінського «Дойчес Театер», в якому періодично працює до цього часу. Нещодавно він відбув європейське турне у складі цієї трупи з виставою Сари Кейн «Загублений».
Працюючи в театрі, Мюхе виступав на німецькому телебаченні. В доробку актора — більше 30 ролей в телефільмах та 20 — в повнометражних художніх стрічках. Уперше прославився на великому екрані завдяки ролі у фільмі німецького режисера Бернхарда Віцкі «Павутиння» (1989). У фільмі «Амінь» славетного режисера Коста-Гавраса виконав роль нацистського злочинця доктора Менгеле. Наші кіно- та телеглядачі повинні пам'ятати цього актора за роллю в надзвичайно жорсткому і жорстокому, за сюжетом, фільмі австрійця Міхаеля Ханеке «Забавні ігри». Мюхе регулярно виступає на німецькому телебаченні, виконуючи роль доктора Роберта Кольмана в телесеріалі «Останній свідок». Завдяки цій ролі він неймовірно популярний в Німеччині та інших німецькомовних країнах. У Німеччині він відомий ще в одній якості — як начитувач аудіокниг.
Ульріх Мюхе був в опозиції до комуністичного режиму НДР, одним з організаторів берлінських демонстрацій 1989 року. Зараз мешкає в Берліні, має доньку Анну Марію Мюхе (вона також акторка) від першого шлюбу з Дженні Грьольманн, який був недовгим — з 1984-го по 1990 роки. Упродовж останніх років подругою Мюхе є відома німецька театральна акторка Зузанна Лотар. У квітні цього року пара взяла шлюб.
Додаткову увагу до фільму «Життя інших» у Німеччині привернули особисті зізнання Ульріха Мюхе про те, що його колишня дружина також була інформатором «Штазі». Її досьє в архівах нараховує більше 500 сторінок. І в ньому містяться такі дані, які дружина могла дізнатися лише під час приватних, особистих розмов із чоловіком.
Дженні Грьольманн була старшою за Ульріха Мюхе на шість років, надзвичайно вродливою жінкою та, як і він, провідною зіркою берлінської театральної сцени. Коли ж пара зійшлася ближче під час зйомок у фільмі, закохалася та вирішила одружитися, то в НДР цей шлюб вважали мало не казковим. Через шість років казка зникла остаточно, колишні закохані стали запеклими ворогами. Ульріх Мюхе дорікає дружині за те, що вона доносила «Штазі» про особисті, навіть інтимні справи, а смертельно хвора зараз на рак 59-річна Дженні Грьольманн виправдовується, що не підозрювала, що сповідувалася про найсокровенніше саме агенту спецслужб. Жоден із документів у досьє Дженні Грьольманн не містить її підпису, тому правдивим видається лише твердження акторки, що її угода про співпрацю з «Штазі» була усною. Такі вже реалії життя за соціалізму, що не можна довіряти навіть дружині....
Водночас з виходом на екрани фільму «Життя інших» Ульріх Мюхе випустив книгу спогадів про своє непросте шлюбне життя з Дженні Грьольманн та про рану, якою стала для нього її зрада. Більшість німецьких ЗМІ стала на бік Ульріха, хоча не бракує й таких, які засуджують винесення цієї брудної справи на громадський розсуд та стверджують, що книга стала частиною рекламної кампанії фільму. Мюхе виправдовується тим, що ця книга стала для нього формою катарсису, очищенням від тягаря минулого.
Варто зазначити, що на Ульріха Мюхе, який не приховував своїх антикомуністичних переконань, доносили четверо інших його колег-акторів по «Дойчес Театер». Їхні досьє також виявлені в архівах «Штазі». Як і досьє самого Мюхе. Ні, не з доносами, а з висновком, що у випадку державної кризи актора як ворога соціалістичної держави потрібно негайно ізолювати в концентраційному таборі.
«Штазі» з перспективи сьогодення
За теперішніми оцінками, в «Штазі» працювало більш як 100 тисяч штатних співробітників та від 250 до 500 тисяч цивільних інформаторів. Це на 17 мільйонів громадян НДР. Для порівняння, у КДБ брежнєвського періоду працювало приблизно стільки ж агентів, але на 280 мільйонів населення СРСР. Звичайною практикою було те, що діти доносили на батьків, а шлюбні партнери — один на одного. Критики, яких також не бракує, закидають фільму те, що агент «Штазі», роль якого виконує Ульріх Мюхе, постає людиною з прихованою душею поета. Тому молоде покоління може подумати: «Ці агенти «Штазі» не були такими вже негідниками». Фільм Доннерсмарка розглядає ті часи не з гнівом чи осудом, а з жалем, навіть ностальгією, оскільки жертвами були і ті, на кого доносили, і самі донощики. В цьому полягає послання фільму.
У Нью–Йорку відбулася одна з найулюбленіших подій шоу–бізнесової тусовки — церемонія вручення премії MTV Video Music Awards, заснованої найпопулярнішим музичним телеканалом у світі. Уперше подію такого масштабу організували в Брукліні, і незважаючи на «непрестижний» статус цього району, дійство було справді вражаючим. >>
Цілком можливо, що за кілька років світ перестане асоціювати Ольгу Куриленко винятково з дівчиною Бонда: сьогодні вона задіяна у кількох проектах всесвітньо відомих режисерів, що дає їй надію вийти за рамки образу статичної красуні. Сміливо припускаю, що у майбутній біографії актриси буде глава, в якій описуватиметься, що змінити амплуа їй дозволила робота у фільмі дебютантки Міхаль Боганім «Земля забуття» (картина виходить на екрани кінотеатрів України 26 квітня): Ольга грає молоду жінку, яка не може забути про трагедію, що сталася в її житті під час вибуху на ЧАЕС. Актриса сама вийшла на проект маловідомої режисерки. «Від когось Ольга довідалася, що існує сценарій фільму про Чорнобиль, і зацікавилася ним, — розповідала в інтерв’ю «УМ» Міхаль. — Оскільки я знімала до цього документальне кіно, то мені не йшлося про те, щоб залучити до роботи над фільмом відомих акторів. Але коли зустрілася з Ольгою і поговорила з нею, то зрозуміла, що вона підходить на цю роль».
Незважаючи на те, що українка працює з такими великими, як Деніел Крейг, Терренс Малік, Том Круз, їй вдається залишатися «земною». «Особливі прикмети» цієї знаменитості: скромність, виваженість, працьовитість. Хоча, можливо, у майбутньому ми дізнаємося про недитячі інтриги, завдяки яким, а не лише екзотичній красі, Куриленко пробиралася на вершини Голлівуду, проте в інтерв’ю «УМ» Оля постала саме такою. За її словами, вона не потребує «зіркової свити»: у неї немає менеджера, асистента, водія, публіциста. «Свою кінокар’єру я будую сама. Для простої поради мені достатньо мого асистента», — стверджує Куриленко. >>
Лікарі, які робили розтин тіла співачки Уїтні Х’юстон, виявили в її легенях воду. Така остання новина із закулісся раптової смерті американської зірки поп– та соулмузики. >>
Цьогорічна, 58–ма, церемонія вручення найвищих американських музичних нагород «Греммі», яка відбулася в Лос–Анджелесі у ніч із неділі на понеділок за київським часом, пройшла під знаком жалоби. Напередодні у своєму готельному номері була знайдена мертвою славетна співачка Уїтні Х’юстон, яка мала виступити на цій церемонії, тож вечір фактично перетворився на вшанування її пам’яті. Спершу організатори навіть думали взагалі скасувати захід, але родина Х’юстон попросила цього не робити. Проте в програму церемонії було внесено зміни. >>
Цьогорічна, 83–тя, церемонія нагородження премією Американської кіноакадемії виявилася чи не найбільш передбачуваною з початку сторіччя. В усіх головних номінаціях «Оскар» отримали фаворити, та й решта переможців критиків не здивували. >>
Змагання, в тому числі й музичні, привабливі несподіванками. Цьогорічне «Євробачення» подарувало дуже симпатичний «сюрприз»: перемогу звичайної німецької дівчини, вчорашньої школярки, яка, не маючи змоги похвалитися вокальними даними чи особливим музичним талантом, підкорила Європу своєю щирістю і простотою. Німеччина стоїть на вухах і носить Лєну Майєр–Ландрут на руках, продюсер на хвилі цієї ейфорії пропонує відправити її на «Євробачення» й наступного року, а сама тріумфаторка зітхає: мовляв, усе це приємно, але коли ж їй тепер навчатися? >>
