У компанiї з Компанiченком

      Якось уже анекдотично колеги-журналісти почали сприймати мої сумовиті розповіді про те, як мені знову не вдалося записати велике-велике інтерв'ю з українським кобзарем Тарасом Компаніченком. Добре, коли ті ж таки колеги сприймають це із розумінням, гірше, коли перепитують — про кого, власне, мова? Про кого? І я розповідаю напівміф про першу вражаючу зустріч із кобзарем у Харкові — про його виконання адаптованих версій «божественних пісень» слобожанина Сковороди на презентації книжки «Нерви ланцюга».  Опісля — зустрічі на полтавських «Мазепа-фестах», на київській «Країні мрій» і шматочки розмов, випадково записаних під харківськими зорями, полтавським дощем чи стінами Київської лаври. Течки мого комп'ютера були позначені різними датами і назвами міст. Настав час брати приклад із невигадливих заголовників-науковців і писати «Мого Тараса Компаніченка».

Течка «Харків /2004»

      — Пане Тарасе, я часто згадую харківську презентацію книжки есеїв про свободу «Нерви ланцюга» (книжка була видана і зініційована Форумом видавців у 2003 році. — Авт.) і ваше виконання віршів Сковороди...

      — Так, той вечір... Незабутньо! Коли у мене опісля запитували, чи потрібна така музика, чи готові люди до такої музики, я повторював, що Україна «наростила» свою інтелігенцію, винищену в жахливий спосіб. Ми — одна з найбільших націй — маємо найбільшу трагедію з інтелігенцією. Молодь, яку я побачив на тій презентації, є новою українською інтелігенцією. Це великий плюс. От я завжди говорю, що є таке середовище в Запоріжжі виразне. Є середовище у Дніпропетровську: вони й політикою займаються, і книгодрукуванням, і в них є «Вертеп», гурт мандрівних дяків. У Харкові є Сергій Жадан. Великі вітання родині Черемських. Це такі харизмати, одна зі стрижневих родин старої інтелігенції, яка ще дружила із Хоткевичем. З Андрієм Черемським ми починали ще у Гельсінській спілці...

      — І Харків вам не видається чужим?

      — Років п'ять тому ми мали у Харкові концерт — кобзарський. Їхали в метро, і я після Краєзнавчого музею розповідав, що Харків де-факто мав Магдебурзьке право, де-юре його не мав. Тобто вся Слобожанщина була під воєводами, потім під правлінням губернаторів, але фактично українські козаки перенесли туди повністю весь устрій. Харків і Краків — два європейських міста. У Харкові так само замість ратуші стоїть собор із годинником, який світиться. У Харкові так само вулиці називаються за цехами: оце шевський, оце коцарський... А чому коцарський? Бо коци робили, друзі. Ви знаєте, що означає це слово, харків'яни?

      — Килими...

      — Килими! Так само у Кракові це є, у Вамбергу чи Мюнхені, чи Падуї... Це все один простір. І в цьому просторі жили майстри, аристократія, ремісники, міщани. Мені було дуже прикро, коли я в метро розказував про Коцарську вулицю, а один, значить, агресивно так сказав: «Никаких косарєй здесь не было!»— «Шановний пане, я не про косарєй кажу, я про коци». А він: «Этого не было!»

Течка «Полтава /2005»

      — Я дуже люблю російську культуру, польську, білоруську. Бо я ці культури знаю. До речі, білоруська культура велика, ми її не знаємо. Поруч маємо словацьку... Що ми взагалі про неї знаємо? Нічого! І ми маємо відкривати ці материки. Я знаю російську культуру, і тому я люблю її. Але я не люблю великодержавного хамства, яке приходить і каже: «Здєсь нєт, нє било і нє будєт!» Хай буде місто наше російським у культурному сенсі, але воно українське! Хай не буде хамським і бандитським! Хай буде полікультурним. Збережімо! Ми маємо нарощення інтелігенції. Інтелігенція помириться, хами не помиряться. Хами мають хворобу в голові, вони є злими людьми. Вони мають якісь примітивні уяви або концепти історичних візій.

      — Історична візія Майдану. У вас не виникло розчарування?

      — Ви знаєте, я належу до тих людей, які працювали в тяжких умовах. Я приїжджав у Полтаву у вісімдесят дев'ятому році на святкування річниці Полтавської битви. Нас загребла міліція,  фотографували у профіль і анфас. Ми у Миколи Кульчинського, депутата тепер, організатора фестивалю «Мазепа-фест», вдома зупинялися... Це справжня волинська шляхта, йому не потрібно герби малювати собі на маєтках, бо він реальна шляхта з Волині. І це не Дніпропетровськ. Тоді часто були «еті галічани, еті бандєровцi там гдє-то далєко, ета Украина гдє-то там на западной...» Ми приїжджали сюди, нам заламували руки,   депортували такі, як Вареник, чи Бублик, чи якийсь там Ковбаса-майор, який порвав на мені дідову вишиту сорочку. Євген Сверстюк, совість українського народу, казав тоді: «Не бійтесь бути білими воронами!» Полтавець Володимир Данилейко, етнолог і шістдесятник, сказав: «Відчуй, що ти — останній українець. Ти відповідальний за політику, за культуру, за все». Якщо будуть такі «харизмати», які будуть говорити, що от — перемога не така... Треба боротися!

      Це лише початок, це дуже маленький початок. Це така маленька перемога. Творчою енергією і високою міркою, недосяжною до кон'юнктурників, потрібно все це прикрити... оцих усіх «пріхлєбатєлєй», меркантильщиків. Це дуже просто: ми перемогли — і що, відразу в рай? Такого не буває. Я не хочу відкладати це на майбутнє. Я не став мати більше концертів після перемоги. Матеріально я нічого не виграв. Але я вільна людина. Там стояв і я, і мої друзi-музиканти. Ось — Данило Пєрцев. Простояв на Шовковичній. Композитор, зі шляхетної родини. «КамАЗи» затримував, поїхав у Сєвєродонецьк спостерігачем. Ось Юрко Фединський і його вчитель Юліан Китастий з Америки поїхали у Краматорськ спостерігачами... Ми від цього нічого «нє поімєлі». Але я пам'ятаю очі тих бабусь із золотими зубами із якихось там Кобеляк, чи із Бродів дідів, чи з Охтирки дядьків, чи з Хоружівки, чи з Недригайлова. «Відкіля ти, синок?» — «Та в мене там мати з Деркачівки на Сумщині» — «О, і ми от... оце ось Хоружівка, оце Недригайлів...»— і бабуся усміхається до мене... на Банковій, в ніч, коли роздавали набої! Ми співали, я зійшов зі сцени після двадцяти хвилин на морозі, пальці відмерзли... Як можна зрадити оцій бабусі? Ну, добре, ми там — інтелігенція! А вона прийшла, затримувала автобуси! Цьому не можна зрадити! Хамство ми перемогли інтелігентністю. Треба бути «білими воронами», треба працювати, треба творити середовище. Буде середовище — ми зможемо нав'язати цю стилістику, ці смаки. Не продаватися!

      — І як у тому середовищі нав'язати мовну стилістику?

      — В Україні живе багато народів. Живуть кримські татари, живуть гагаузи, живуть греки Приазов'я... А ще живуть болгари, серби,  німці, поляки, росіяни, живуть євреї, вірмени, мадяри на Закарпатті... Ми успадкували мову імперську. Для такої великої махіни це і була російська. У нашій ситуації потрібно сприяти таким людям, як Андрій Курков, наприклад, який дуже сильно підтримує українське книгодрукування...

      — Будучи російськомовним автором...

      — Російськомовна українська література існує з кінця XVIII століття. Поруч із тим, із кінця XVI столiття — польськомовна українська література, латиномовна і церковнослов'янська українська культура. Чи там русинська, чи україно-білоруська, я б так сказав, яка тоді називалась руська... Софроній Почарський писав давньоукраїнською, Ясинський, Яворський —  церковнослов'янською, Пилип Орлик — польською, Немирич — польською і латиною, Лазар Баранович — давньопольською і церковнослов'янською... Хто є серед російськомовних авторів? Там є Капніст, великий патріот; російська граматика впливає на Сковороду (він виправляє стару українську мову і церковнослов'янську за російською граматикою). Є там Шевченко, який пише російською у тому числі. Там є княжна Варвара Рєпніна. Там є Антон Пагарєльський... Це Нарєжний, Орест Сомов, Опанас Маркович, Срезневський (ну, він іншого походження, але писав російською й українською)... І ціла плеяда! Там не одинокий Гоголь, з яким  якісь химерні питання постають. Хай вважають його своїм росіяни. Так само Лазара Барановича вивчає польська філологія. Тут вирувало культурне життя —  не тільки у столиці, в Петербурзі, який будували не лише козаки кістками своїми, а й будували реально Гребінки, Лизогуби, Хмельницькі... Це цілий ряд  родин, які мали маєтки в Петербурзі. І це український Петербург.

      Та ж сама ситуація з мовою. Російській мові потрібні інститути, і це є  кафедри російської філології. Прекрасно! Національні школи потрібно відкрити. Поруч з іншими російську національну церкву зробити, не імперську з оцими відхиленнями —«єдіноє православіє». Цим не можна маніпулювати. Як грузинська церква є, вірменська, польський костел (у ньому правиться служба українською перш за все, польською і російською мовами). У Вінниці Домініканський костел переробили у православну церкву, все російською мовою: «вход», «выход», «иконная лавка»! Навпроти справді костел діючий, там усі мови, все толерантно. А тут одразу так дивляться: «Только каноническим языком можно разговаривать!».

      Треба звільнитись від імперського синдрому. Те, що пропонується зараз, це здирання російської культури. Все оце, що йде з радіо й телевізії. Це хамство якесь суцільне! Рік Росії в Україні змарнований. Вони робили політику на цьому, а ми хотіли побачити справжню Росію, глибоку, красиву. Ми їздили на Соловки. Фантастично! Псков, Боже ти мій! Скільки цього є! Ми підтримуємо хороші зв'язки у Києві, наприклад, із комі-пермяками, вебсами. Ми — нормальні, культурні люди. Якщо ця людина вiд початку не любить українство, це важче, але любов усе розчиняє. Дехто на початку незалежності з молодіжних таких ультра... обливав бюст Булгакова фарбою. І нам було соромно за це. Ми розуміли складність ситуації, пікантність, його ставлення до українців було різним, але так  культурні люди не роблять! Після революції ми ходили колядувати до Київського центру російської культури імені   Булгакова. Ми разом колядували, я показував їм старовинні українські танці, ми слухали Прокоф'єва, читали вірші українською, англійською, російською, грузинською мовами. Ми слухали елітні речі — Прокоф'єва виконував хлопчик. І я казав: «Оце і є Київ!» Чи  ви знаєте, що родина Турбіних постійно співала українські пісні? Давайте робити вечори Вертинського, який себе вважав українцем — російськомовний український поет і шансоньє прекрасний... І ми потім, після вечері, всі разом співали «Ще не вмерла...» Російська інтелігенція у Києві! — Я таку інтелігенцію підтримую, я буду за неї боротися! Я не хочу, щоб зник російський Київ, але я не бажаю, щоб загубився український Київ! Я за те, щоб зробити у Києві інститут, щоб там була російська громада. Щоб ми через це товариство російської культури мали зв'язок зі справжньою російською ліберальною інтелігенцією з Москви, Петербурга, Пскова, Новгорода...

Течка «Київ/2006»

      — Я народився у Києві в Академмістечку. Мій батько з Херсонщини і Чернігівщини. Мати з Полтавщини і Харківщини. Прізвища Компаніченків, Компанців, Запорожців, Дворецьких, Діхтяренків, Мироненкових, Шастунів, Онищенків — це і є моє сімейне гніздо. Оце ті корені, які йдуть у XVII ст.  Розповідали дід, бабуся, мати. Сьогодні це такі модні штуки, але я не для того це кажу...

      — Здається, ваша сім'я була пов'язана із шістдесятниками...

      — У 60—70-х роках наша знекровлена нація не мала інтелігенції, вона була або ж репресована, або ж емігрувала, або загинула у революціях. Під час хрущовської відлиги Україна потребувала, аби хтось замінив «мізки нації». До Києва приїхала молодь — в аспірантури. Жили в академгуртожитках. Ліна Костенко на похоронах Надійки Світличної сказала, що шістдесятників була жменька. Справді, таких активних лідерів, якими були Іван Світличний, В'ячеслав Чорновіл, Алла Горська, Василь Стус, Горині, було мало. Але ж існувала ширша підтримка, без якої не відбувся б цей рух, це повторене у 80-х відродження. Точками дотику стали колектив «Жайворонок», хор «Гомін» Леопольда Ященка (хто він— навіть п'ятдесятник, як і Данилейко). Є ціле коло людей, що стоять не в ряду, їх не так репресували сильно. Мій батько належав до технічної інтелігенції, він ходив до Гончара, у «Гомін». Мама ж — справжня неофітка. Вона народилася в засланні, дід і баба були розкуркуленими, «розкозаченими» у 29-му.  Жили 30 років у Архангельській області  у спецпоселенні. Мама там і народилася. Коли повернулася на Сумщину, не знала української мови. А в Сумському педагогічному університеті тоді було українське викладання. Вона підіймала руку і перепитувала терміни, хотіла адаптуватися. У 60-х роках з'являється самвидав у гуртожитках. У нашому Академмістечку цим займалася технічна інтелігенція (жив там і Стус). «Інсургент», «Марія» Уласа Самчука переписувалися. «Інтернаціоналізм чи русифікація»... Або «Бояриня»... Ці речі давали на ніч прочитати. Мама переписувала: «На раді Переяславській мій батько, подавши слово за Москву, додержав це слово вірне». Або: «Та, звичайне, однаково, чиї лизати п'яти, чи лядські, чи московські!..» Чи там Симоненка: «Задивляюсь у твої зіниці»... Це були хіти!

      — Це відгукнулося у ваші вісімдесяті...

      — У кожного був свій час. Ми зараз говоримо про пробудження нації. Можливо, комусь потрібен був Чорнобиль. Це не моя оригінальна думка. Можливо, комусь потрібне було усвідомлення Голодомору, війни... Те, що у 80-х роках ми мали підтримку своїх батьків — представників інтелігенції — давало нам певне становище, підгрунтя. Культура наросла. Що таке культура? Це традиція, причому міська. Ми зараз воюємо за українське місто. Ми боремось за це імпозантне українське обличчя, щоб воно набуло природних нормальних рис. Щоб не виникало отого жалісливого образу, гнівного! Хай буде то як маска, як ситуативне — але не грізне і плакальне обличчя!

Течка «Полтава 9/2006»

      — Нація повинна знати своїх героїв. У нас усе є: хами, інтелігенти, святі. У мене брали інтерв'ю полтавці, які не знають про «Країну мрій». Абсурд! «Це український фестиваль чи закордонний?» Те ж саме із «Київською Руссю». Націє, відбуваються речі нацiональної ваги! Як побудована наша інформаційна інфраструктура, коли полтавці не знають, що відбувається в Києві?! Але вони знають, що діється у Москві і Петербурзі! Не знають про Братиславу, Прагу, Варшаву... Зате нам відомі нюанси життя якоїсь московської напівзірочки... Так, розумію, є велика талановита нація. Але, пардон, я не хочу жити в їхньому інтелектуальному просторі. Або Мадонна, або Примадонна. Я шаную Аллу Борисівну, шаную Мадонну... Але ж сестер Тельнюк ніхто тут не знає, Едуарда Драча. На радіо Жданкіна не крутять... Та про що я? Олега Скрипку не крутять по радіо! Страшно, коли нація не знає своїх героїв — ні великих, ні маленьких.

      — До чого може призвести таке незнання?

      — Ми живемо у полоні чужих цінностей. Приїжджаєш у Маріуполь — жодної української газети. Нещодавно був у Львові, між нами кажучи, ситуація майже така сама. У метро реклама газети «Без цензури», а я не бачу її. Моя мати приносить пресу: «Газета по-українськи», «Україна молода», «День», «Дзеркало тижня» і «ВВ»... Коли когось не назвав, це не зі зла.

      — Але ж є люди, які будують на тих цінностях своє життя, які оточують себе своєю музикою, пресою...

      — Мало ми оберігаємо наші цінності! Хто такий Винниченко у нашій культурі? Поляки розкручують кожну свою міфологему. Михайль Семенко у 1936 році написав звернення до всіх закордонних письменників, які приїхали у Москву на письменницький з'їзд: «Ми проститутки, ми повії»... Його за це розстріляли! Але коли проститутки продають тіло, то ми — душу! Ми всі знаємо Горького, Олексiя Пєшкова, велику зламану людину, яка на тому з'їзді зачитувала оду Сталіну. Але Михайля Семенка ми не знаємо! Наше велике завдання  — скомунікуватися. Бо ж так, за Стусом — «Яка нестерпна рідна чужина!» Я приїжджаю у Сімферополь, беру таксі до Судака. Таксист запитує мене: «А кто вы такой?» Говорю, що музикант. «А как ваша фамилия?» Відповідаю, що, вибачте, ви не знаєте — працюю у «нєформатном рєжимє». Він співчуває — «да, нє сложилось...»

Розмовляла Тетяна ТЕРЕН.